Вишневський телефонував до мене з палацу. Поручав мені графа Гейдена як "нашого". Радив звернутися до очолюваного ним Союзу Земельних Власників по адреси для моєї селянської ґазети. Готується законопроект про парцеляцію великих маєтків. Оповідали мені з ріжних сторін, що в кабінеті (Кістяковський і ще дехто) інтриґують проти мене. Зачасто — на їх думку — розмовляв з гетьманом у чотири очі. Триматися стає чимраз трудніше. Покликав мене до праці персонально гетьман, з міністрів — знаю далеко не всіх, з німцями — безнастанні непорозуміння, з австрійцями — рідко зношуся. Знаю лише військового аташе ґр. Спаноккі, майора Фляйшмана і радника кн. Фюрстенберґа. Зрештою, як мене повідомляють, австрійці на мене "давно махнули рукою".
В. Піснячевський умістив в своїй "Одеській Мислі" витяг з мого друкованого реферату (про міжнародне положення), як мою оригінальну статтю для його часописі. Звідси його передрукував "Дзєннік Кійовський". Тепер услужні приятелі пришивають мені (там, де треба) латку завзятого австрофіла, щоб підставити мені ногу у німців. Піснячевський видає свою часопись в частині України, занятій австро-угорською армією і має, зі своєю ґрупою, марку австрофіла.
Сьогодні прислали до мене С. Жука, який з доручення артистів українців на оперних сценах Петербурґа, приїхав орґанізувати національну оперу в Києві. Має намір говорити в тій справі в гетьманськім палаці. Було ще двох панів в справі скинутих недавно з їх посад старостів українців.
Я зачинаю реалізувати те, про що умовився з гетьманом. У вчорашній "Новій Раді" С. Єфремова умістив статтю проти "Юго-Восточного Союзу" і за прилучення Криму та Кубані до України. Німці не названі по імени, але ця стаття звернена проти їх посунень в тих справах.
С. Єфремов з групою київської "Ради", по першій революції, поборювали моє різке протиросійське наставлення і мій "сепаратизм".
Виступаючи проти русофільського українського табору, до якого — за виїмком одиниць — належали перед війною ледві чи не всі українські кола, видав я тоді брошуру "Модерне москвофільство" у Києві — проти того табору, проти "нової Росії", і проти впливів російської літератури, якими захоплювалися тоді мої земляки. В 1906 р. пізнав я редакцію "Ради" (Матушевський, та ін.) — були це психічно чужі мені люди. Тепер, коли мої фантазії — волею долі — стали дійсністю на Україні, коли приїхавши до Києва, я відвідав С. Єфремова, він запропонував мені писати в "Новій Раді"[16].
Навпаки, з своїми колишніми приятелями, з соціялістами, я вже спільної мови, по повороті до Києва не знайшов. Коли РУП перемінилася в УСДРП, у мене почалися розходження з "партійними товаришами". Навіть передтим, у Петербурзькій Громаді: в літературі вони були адораторами Олеся, Винниченка, Драгоманова. Ці божки були чужі мені, я захоплювався тоді вперше Кониським, "Київською Стариною", Уманцем (автором моноґрафії про Мазепу), і головно Лесею Українкою. В політиці стрівся з київськими РУП-істами в 1905 р., коли мене в жовтні 1905 р. арештовано в Петербурзі і привезено до Лукіянівської тюрми до Києва. Хутко потім вибухла революція, зявився конституційний царський маніфест і амнестія політична — нас всіх, політичних вязнів, випущено. Я залишився на деякий час у Києві. Разом з Поршем, Петлюрою, В. Садовським, я брав участь в тижневику "Слово". Від тоді ж почалися мої політичні розходження з ними. Вони — уважали російську демократію за нашого союзника, я — за ворога такого ж, як і царат. Писав про це і в тім самім "Слові", і в петлюрівській "Українській Жизні", нарешті в київськім "Дзвоні" Д. Антоновича і (галичанина) В. Левинського. Отвертий виступ мій 1913 р. у Львові з програмою політичного сепаратизму і боротьби з Росією остаточно пірвав мої звязки з партією, фактично пірвані вже давно перед тим. З "Дзвона" мене, "за шовінізм" — викинули.
Вся майже наша преса на Україні — і демократична, і соціялістична, разом з "Українскою Жизню", — різко відгородилася тоді від моїх позицій. Тепер у Києві, стрівся я між іншим з Поршем. Запитався він мене, чи я лишився соціял-демократом? Я сказав, що ні. Ні?! — спитав кілька разів здивовано. І від того часу, коли я знов підтвердив його питання, став я в очах "есдеків" — "пропаща людина".
В "Селянськім Слові" пишу про Аґрарну політику. Маю на цілі орґанізувати середнє селянство під кличем гетьманської влади і парцеляції земель великих власників. З приводу цієї кампанії вже довелося відбивати напади з ріжних сторін. Моя думка — скупчити довкола ідеї гетьманщини середнє селянство, щоб на цій силі міг опертися гетьман, а не висів би в повітрі.
16
С. Єфремов — перед інвазією червоної Москви на Україну, — був типовим виразником українського драгоманівства з його вірою в автоматичність людського поступу, в мирне полагодження спорів межи націями, з відразою до "шовінізму" й "мілітаризму", з захопленням до російської культури, демократії, й літератури, з невтральністю до релігії і до ідеї власної державности. Це був комплекс ідей, який розділяв нас. На судовій розправі Спілки Визволення України, на запит прокуратора Слісаренка, як він "оцінював діяльність політичної групи Донцова", відповів Єфремов: "Я до групи і до Донцова ставився цілком неґативно… Той напрям, який він дає ЛНВктнику, являється для мене несприятливим".
В тім дусі говорив і Ніковський. Тільки В. Чехівський зізнав, що, на сходинах молоді "одного разу Павлушків приніс з собою літературу", м. и. і ЛНВістник, та що збори "висловлювались в напрямку співчуття думкам Донцова, уявляючи собі, як кращий лад, лад сильної влади в державі''.
Мої ріжниці ідеольоґічні з С. Єфремовим не заважають мені бачити в нім людину надзвичайно шляхетну, ідейну і жертвенну; людину, яка вміла думати і вчитися від подій, що особливо видко з деяких, відчитаних на судовій розправі, витягів з його щоденника (напр., в справі відемського шабашу, влаштованого большевиками й шварцбартистами над трупом замордованого ними С. Петлюри). На розправі С. Єфремов тримався гідно, а саме зорґанізовання СВУ під Совєтами свідчило про перехід С. Єфремова на нові, революційні позиції. (Див. "Спілка Визволення України, стеноґр. звіт судового процесу, т. 1., В-во "Пролетар", 1931).