Бачився з Богуном і Тишкевичем. Нічого потішаючого від них не довідався. Був у мене Й. Волошиновський, просив ратувати його "Дзєннік Кійовські", замкнутий новою владою. Мабуть, через помилку або безголовя, бо замикаючи той "Дзєннік", який стояв на плятформі самостійности України, нова влада лишила виходити Орґан "вшехполяків" в Києві, які до тої самостійности відносилися неґативно. Треба б було зробити навпаки.
Був у Коновальця, в його штабі. Коли я представив йому свої вражіння і думки з приводу нової ситуації, сказав мені, що він і Петлюра проти анархії, до повстання "совдепів" не допустять. Рішили, що буду сходитися з ним, але таємно[45].
В театрі відбулося урочисте представлення на честь Директорії: ріжнородні кавалки, не бракувало й коміки з Саксаганським. Все це було в якійсь макабричній дізгармонії з грізним моментом. В Клюбі в четвер, 19-го — бенкет на честь Директорії. На нім написав свій вірш — експромпт на папіровій серветці Олесь: у формі потіхи для сина, хутко бо "почуємо рідні гармати, угледимо військо своє"…
Засідання Директорії в палаці з представниками українських національних партій. В пятницю, 20-го. Відчитали деклярацію нового, республиканського уряду. Деклярація — большевицька. Представники всіх партій, навіть тих, поміркованих, які не співчували з повстанням, поставилися до деклярації прихильно. Прийшло трохи до полеміки між соц. — демократами і іншими ленінцями. З дуже боязькою реплікою виступали "ес-ефи" Ніковкий і Марґолін[46]. Очевидно, опозиції і не снилося орґанізувати довколо себе якусь силу, бо інакше мусіла б виступати не тоном паралітика. Суть промови Марґоліна була: деклярація Директорії властиво не те, що треба, але партія Марґоліна буде підтримувати Директорію та її політику, спрецизовану в деклярації. Від імені нашої партії, я зазначив в промові, що Деклярація не до приняття хліборобам. Скінчив свою промову так: "ви почали вашу революцію під жовто-блакитним прапором українським, ви провадите її тепер під червоним прапором соціялізму. Ви скінчите її під чорним прапором анархії". Вертали ми — я і Шемети — пізно вночі до дому.
Довжелезна Васильківська, а перед тим Хрещатик. Темно на вулиці, темно в хатах. Ноги чалапали по купах брудного, нерозїждженого снігу. Нові пани ситуації — хиляться в сторону большевизму, опозиція — складається з трусів.
Переворот? Бонапартизм? Еміґрація нова? Що лишається?
На однім з засідань Ради Комісарів поважно думали ці панове про можливість переговорів з большевиками. М. Порш пропонував післати їм телеграму, що на Україні вже доконалася зміна режиму, та що отже нема чого, по знищенню "реакції", йти походом на нас. Прийшло у мене до острої суперечки з ним. Не міг, хоч і вибираючи слова — не назвати його дурнем. Побачив, яке незглибиме провалля ділить мене від тих людей. Я уважав за абсолютно недопустиме обсуджуавти нашу внутрішню політику з представниками чужої та й ще ворожої держави. Для них же ж — ці представники ворожої держави, були "дорогі товариші", з якими їх лучила боротьба за спільний "світлий ідеал соціялізму". Що їм було до держави? Вірили вони запевнюванням російського уряду, що Ю. Коцюбинський з своєю компанією і з своїми бандами нічого спільного не мають з совєтським урядом.
В день в'їзду до міста Директорії сидів з В. Садовським, Піснячевським, Александровською та іншими в "Празі", на долі, дивлячись крізь вікно. Сніг на вулицях. Був пригноблений настрій, не хотілося ні про що говорити. Тому, коли мене запитали — на кого я орієнтуюся? — я відповів, що на свою сусідку. — А коли їх дві? — Тоді на сусідки. Більше мене про політику не питалися.
Чи думають нові верховоди про якусь пресову кампанію проти большевизму? На засідання Комісарів перестав ходити. Соціялісти, здається, призначають для пресових справ галицького радикала О. Назарука.
45
Е. Коновалець і я сходилися таємно в ті дні, бо я стояв на проскрипційній листі Директорії, як сторонник поваленого гетьманського режіму. Про це пише м. и. в "Свободі" (26. 4. 1952) В. Дорошенко: "Ті, що були при владі за гетьмана, тепер тремтіли за своє життя… І мали підставу боятися, бо як я довідався від своїх приятелів (покійних Б. Матюшенка і Марусі Мартос), серед Директорії й її оточення були екстремісти, що домагалися голів гетьманських "прислужників". Навіть доля Д. Дорошенка була непевна, але що він був душа незлоблива…, то його помилувано. Гірше стояла справа з другим Дмитром Івановичем — Донцовим, що його шиї домагалися ес-ери… Донцову могло бути не з медом". Поміг мені в цій халепі полк. Е. Коновалець.
46
А. Марґолін був призначений Директорією, послом до Лондону. В своїй дипльоматичній діяльности, репрезентуючи самостійну Україну, що була в стані війни з російським аґресором, — виступав він за "федерацію", тобто за "єдину, неділиму" Росію, отже проти української державности Про це він сам пише в своїй англійській книзі "From a political Diary, Russia, the Ukraine and America, 1905–1945", Columbia University Press 1946. Докладно про це див. статтю — "З приводу одної книги", Ню-йоркський "Вістник", травень, 1950. По 26 травня 1926, він не заявився без застережень по стороні замордованого шефа своєї держави, С. Петлюри.