Ніби якоюсь велитенською, залізною мітлою історії все це було зметено геть бурею кількох останніх років. Я не пізнавав колишнього Відня. Він десь щез, провалився.
18-го, зараз, як прибув сюди, був в "Ноєс Вінер Таґ-блятт" і в "Ноє Фрає Пресе", де застав п. Оплатку з колишньої "Лемберґер Цайтунґ" (1917–1918), в якій писав я від часу до часу на українські теми, і яка, коли я був у Києві — нераз подавала звістки про мене: правдиві, або видумані. Розпитував мене про події на Україні.
Став ще більш горбоносим ніж у Львові. Бачився з Колессою і Петрушевичем. Зложив візиту в нашім посольстві Токажевському. Липинський відсутний, поїхав до Праги на побачення з Масариком. Токажевський в розпачі, що він тепер — представляє большевицький уряд Директорії. Віденські готелі переповнені втікачами з України. Поляки і москалі роблять все можливе для дискредитації нового українського уряду і самої України. Боротися з ними не легко. Левицький Микола і Дідушок представили Токажевському наші справи в рожевім світлі. Я представив їх так як вони були в дійсності. Англія хоче визнавати большевиків. Чимраз ясніше стає, чому такими манівцями ходить наша політика. Політика така — як політики. А ці останні? Сьогодня попалось мені під руку одне число "Ню Юроп", з статтею — "Демократія і дисципліна". Прочитав там — "замість знання і досвіду експерта, демократія ставить іґноранцію і недотепність (в оригіналі французьке слово "ґошері") людини з вулиці". А ми ж тепер живемо під знаком демократії! Отже під знаком людини з вулиці!
Жах збирає на вид наших "міссіон ордінер", часом "тре ордінер", коли взяти під увагу членів тих місій. Захованням, убранням, — звертають на себе увагу всіх.
Вечеряв з Біленьким, секретарем нашого посольства. Бідолаха просив мене відмовити Липинського від повороту на Україну, бо тоді б і він мав забратися. Оповідав про теперішнє положення посольства, про свої відносини до Липинського і до нового режиму. Розпитував про положення на Україні і в Києві. Просив зайти до них післязавтра, коли приїде з Праги посол.
На Ґрабені, коли йшов, якийсь пан затримав мене: "Ґутен Таґ, Гер Доктор"! Переді мною стояв високий старший пан, в короткім кожусі, з тирольським капелюхом на голові. Ледві пізнав його: ґенерал граф Спанокі! Чомусь своїм виглядом пригадав мені зустріч, в березні м. р., коло будинку Центральної Ради у Києві з Липинським. Якась розгубленість і збентеженість серед світу, що розсипався в руїни. Поговорив з ним кілька мінут. Тоді, над Дніпром був безжурний карнавал демо-соціялізму. Тепер, над Дунаєм, той самий карнавал на труні стародавньої монархії.
Нині рано авдієнція у Липинського, який щойно вернув від Масарика з Праги. Казав, що йому цікаво пізнати про події думку людини, "що має ясну голову на плечах". Я оповів йому про все. Він цілком прихилився до нашого пляну диктатури, про яку ми говорили у Києві з Коновальцем. Сказав Липинський, що не боїться большевизму, бо сподівається після нього страшної і радикальної реакції. Тільки боявся, чи ця реакція виллється в українські форми, чи в инші? Запросив на завтра на вечерю.
О 3-ій — побачення з Дідушком. Посольство посилає завтра курієра до Києва. Відомості з Франції: ця остання нібито жадає утримання протибольшевицького фронту і занехання соціялістичних експериментів. Курієр повезе листи до Петлюри і Коновальця, які мусіли б скінчити з соціялістичною оперетою у Києві і усталити ясну лінію політики. М. і. в Італії є коло ста тисяч наших полонених, з яких можна було б створити протибольшевицьку армію. Дідушок мав нагоду, в часі трьохтижневого панування в Києві большевиків, перед приходом німців, говорити з Евгенією Бош і Авсемом. Вони казали йому, хоч це було їм і неприємно, що Україна не є податний ґрунт для большевизму. З кільканадцяти тисяч міських робітників у Києві, ледві 700 вписалося тоді до червоної Гвардії. Селяни відмовляли довозу збіжжя, а на базарах приходило до бійок між ними і большевицькими яничарами — лотишами. Большевики чулися чужинцями у Києві, і так там на них і дивилися[51].
51
За одною версією було тих полонених українців австрійської армії в Італії до 100.000, за другою — 200.000 навіть, триманих на острозі Азінарі. Занятися їх справою, (евент. Їх транспортом на Україну для війни з большевиками), доручила Директорія "ес-ерові" О. Севрюкові був. члену української мирової делєґації в Берестю, а по упадку гетьманату, призначеному послом Директорії в Берліні. Севрюк, який пізніше став большевицьким аґентам, мабуть, умисне запропастив цю справу з полоненими, покинув 1920 р. весь персонал своєї міїсії в Італії (С. Трубецкой, ґен. Г. Косак) і, забравши з собою пів міліона лір місійних грошей, втік до Франції, де граючи на біржі, стратив ту суму. Це спроневірення ствердила післана Директорією слідча комісія під головуванням Д. Дорошенка в 1921 р. У Франції О. Саврюк злигався з большевиками, займався ширенням їх літератури, заснував СУГУФ (союз сов. увр. горожан у Франції) видавав большевицьку часопис на укр. мові. За цю акцію був видалений з Франції. Коли стала актуальною справа Закарпаття, Севрюк виплинув знову (як довірений німців) і друкував у "Ділі" статті, представляючи себе укр. патріотом. В 1941 р. в Берліні є він головний "спец" від українських справ при Ost-Ministerium (через його доноси мав я неприємности в Gestapo). Як писала німецька преса по війні, Севрюк був остаточно здемаскований як большевицький аґент і зліквідований ще під час війни.