Здається, між Англією і Францією компроміс щодо Росії. Не визнається отже представництво большевицької Росії, але не визнається рівнож Сазонова з Мілкжовим.
Вечеряв у "Захера" з Липинським. Ідучи до нього, стрів на сходах Василька і Петрушевича. Перший запросив мене до себе на неділю.
Липинський питався про своє положення як посла. Я переконував його залишитися наразі на своїм пості, поки остаточно не виясниться, хто надаватиме курс нашій політиці на Україні, і який це курс буде. Ми погодилися щодо головних рис спільного пляну: на вні добиватися визнання України переможцями, в середині або перевороту, або диктатури військової. Дальше — коли можливо, створення двох баз для боротьби з большевизмом: в Галичині і — з Італії — в Одесі. В тій справі треба говорити з ґен. Сеґре і майором Кенінґгамом. Завтра, мабуть, підемо до Вишневського.
Перед вечерею з Липинським, був у Сінґалевича. Дав мені свій меморандум до Кенінґгама. Просив доповнити його[52–53].
Пропозиція Вільсона про Принцові Острови. Дуже добре! Панове, зайвий раз нагадують нам, що ми і ніхто інший є ковалі своєї долі. Вибрався з Липинським до Вишневського, але на жаль, він виїхав. Липинський пропонує їхати в двох до Парижу і робити там політику просто в імени нашої партії. Найперше — припинити ту київську оперету, яку почав Винниченко. Говоритиму в цій справі з кн. Трубецьким. Липинського дуже болить недовіря хохлів до нього. Казав, що руки в нього опускаються: — "якийсь Перерепенко, що вчора був або чорносотенцем, або малоросом, більше має у них довіря, ніж я". Оповідав як тяжко йому говорити з М. Лівицьким і з іншими[52–53]).
Приїхав Якозяів. Через те, що нас досі не. перепускають до Франції, рішив Лівицький половину паризької місії відіслати назад до Києва. Першим на проскрібційній лісті стояв я. Їдугь дальше — Макар Кушнір, Трубецькой та інші.
Карашевич скаржиться на своє фалшиве положення репрезентанта большевицького уряду. Він вручив Липинському свою димісію, але той її не приняв. Увечері Василько робив приняття у "Захера". Маса народу: ми, наддніпрянці з ріжних місій і з посольства, галичани, буковинці, жиди, чехи, югослави. Семака в нудній про мові просив не забувати на конференції про Буковину. Він був переконаний, що нашу делєґацію допустять на мирову конференцію! Брендзан, який стояв коло Семаки, шепнув мені: "Гер Доктор, махен зі зіх ніхтс дараус"! Промови крутилися довколо ідей "славянської солідарности" і демократизму. Жид, якого везли як лікаря нашої місії до Лондону, теж уважав за потрібне сказати по-анґлійськи кілька слів, скінчивши окликом: "Хай живе Україна"! Перед нашими очима пересунулася ціла мішанина словянських народів бувшої чорно-жовтої монархії. Вставив кілька слів і Хомик, який теж попав у дипльоматію. Говорив, очевидно, про наш демократизм і про те, що, "на щастя", брак у нас вищих кляс. Мимоволі, хоч і досить тихо, кинув я межиоклик: "От цього треба було б післати на Прінкіпо"! Це почув Василько і погрозив мені пальцем. Я з Брендзаном і Ганкевичем, бавився коштом цього товариства. Бачив і Сіяґалевича. Свого часу, у своїй "Украініше Корреспонденц" передрукував він мою статтю з "Цюріхер Пост", випустивши — як це часто робили ці панове — імя автора. Дістав тоді від мене грубянського листа. Тепер він був дуже милий і чемний, лиш оповідав іншим, що я "небезпечна людина". Підійшов до мене Лівицький і заявив, що справа зі скресленням мене з членів паризької місії, є помилка, яка буде направлена. Очевидно, каже неправду. Цих моїх милих земляків можна було б шанувати, коли б вони бодай не були такі трусливі[53].
Василько, маю вражіння, хоче опанувати нашу дипльоматію за кордоном. Думає, мабуть, що це так легко удасться, як опанувати — перед війною — наших віденських послів і особливо своїх буковинців. Колись, під час війни, був я свідком такої сцени (під час одної візити у нього на Вааґґассе у Відні): — він пояснив групі буковинських послів якусь свою акцію в справі вивезених царатом закладників з Буковини. Розмова, очевидно, велася по німецьки. Коли один з послів поважився чемно вставити своє слово, і почав — "абер вір дахтен"…, Василько перебив його брутально: "зі габен ніхтс цу денкен, іх денке фюр зі"!
52-53
Острови Прінкіпо, або Принцеві — на Мармуровім морі, поблизу Константинополя. В 1919 р. президент 3. Д. Америки, В. Вилсон, пропонував скликати там мирову конференцію всіх воюючих сторін в рос. імперій з участю держав Антанти. З цього, явно фантастичного, проєкта, очевидно, нічого не вийшло. З тих задумів не вийшло нічого позитивного, бо й Липинський незабаром покинув пост посла у Відні, і взагалі всякі подібні кроки для нас стали неможливі, бо за Директорії вся дипльоматична акція за кордоном зосередилася в руках соціялістів.
54
Мик. Лівицький, був. член Берестейської мирової делєґації, соц. — демократ, був призначений радником Паризької місії. Людина мало інтеліґентна, як дипльомат — робив комічне вражіння. Стрічався потім з ним в Берні (Швайцарія), де призначений ще Гетьманом наш посол д-р Лукасевич доручив мені вести пресове бюро нашої місії. Протягом двох літ (1919-21), удалося тоді нам не лише вести укр. пропаґанду в швайцарській пресі статтями, але й — через швайцарську телеґр. аґенцію, містити в тій пресі — майже що дня — одну, дві чи три депеші нашого пресового бюра про воєнну акцію української армії (і повстанців) на Наддніпрянщині, і в Галичині. Тим шляхом діставалися наші депеші до французької і англо-саксонської преси. Хутко по ліквідації українських дипльоматичних місій за кордоном, в 1921 чи 1922 p., M. Лівицький вернув на Україну до большевиків, де хутко поділив долю инших "возвращенців".