— А… а скільки ж літ ви живете? — спитав Юрко приголомшено.
— До 200–250… Скільки хто схоче… Поки є воля до життя і форма ціла — живе.
— А молоді не вмирають?
— Умирають і молоді, — журно схилив голову Петрик. — Коли форма розіб’ється, дух одлітає… Ми не боги… Але тепер молодих умирає менше.
— Ой-ой, — аж захитався пілот. — Ти вже сьогодні більше нічого не розказуй. Це як іще двісті років жити… До цієї думки чоловік мусить звикнути… Та коли ще треба вдруге починати…
— Добре, — засміявся Петрик. — Сьогодні маєте відпочинок. Ми прилетимо по вас завтра.
Молодь одразу пожвавішала, як учні, коли кінчається наука, і за кілька хвилин вже одлетіла, весело гукаючи згори:
— Зоставайтесь з спокійним духом! До завтра!
Лишившись сама, чвірка кілька хвилин мовчала.
Потім пілот витягнувся на траві і спитав:
— Ну, браття товариші, як вам подобається удруге жити? Та ще й в 2245-му році?
— Мені подобається, — рішуче сказав Юрко. — Ще б нам таке й уві сні не приснилося… Оце вже рай — так рай!
— А головне — ще довго жити, — роздумливо протягнув пілот. — Це таки варто потрудитися. То чоловік усе хапався, поспішався, боявся, що не встигне всього зазнати… Ніколи було думати…
— Шкода, що нема кому розказати, — докинув Алямбек. — Хотів би я подивитись, як тепер у нашому селі… мабуть, і сліду нема.
— Про те не думай, — гостро сказав пілот. — Живеш удруге — дякуй Богові.
— О, вже й до Бога договорились, — глузливо засміявся Іван, що досі мовчав і тільки нервово переривав одну травинку за другою.
— А ти ж думав як? — суворо перепитав Юрко. — Умерти і знову ожити — це тобі що? Смішки? Тут, брат, без Бога не обійшлося. От тепер і подумай, навіщо тебе Бог воскресив, та ще й у такому раю.
— Ніякий мене Бог не воскрешав! — закричав Іван люто. — Ніякий! Одігрів мене цей старий… як його… Очет. Одігрів технікою. І рай цей зроблено не Богом, а знову ж технікою… Мені б тільки їхню техніку пізнати! — почав він запально і раптом увірвав.
— А тоді що? — насторожено підвівся пілот. — Тоді що?
— А тоді я їх навчу, як треба жити, — не витерпів Іван. — Хіба це люди? Це ж дегенерати! Ти про нього зле подумав, а він уже в ранах. Хіба такі можуть жити і правити світом?.. Отакою технікою?.. Людина мусить бути загартована, сильна, відважна… А не таке нікчемне, делікатненьке…
Трійка мовчала, не находячи відповіді.
— А очі? — раптом спитав Юрко. — Та ті очі й прочитають, і припечатають з усією твоєю загартованістю. Ніяка тобі відвага не поможе, та й техніка теж.
Іван похмуро засміявся.
— А ти чув: як форма розіб’ється, людина мусить умерти. Розумієш — мусить! Тут ніякі очі не поможуть! Помруть і заскліють, як у собаки якоїсь.
Юрко звівся на ноги.
— Ти гляди — загрозив він. — Як ти думаєш тут свої порядочки заводити, то я твою форму так розшматую, що її ніякі очі не зберуть! Чув?
— Ну, ну, не дуже, — оскирився Іван. — Ще й воно починає. Ще ти очима битися не навчився.
— Я тебе й руками поб’ю! Мені очей на те не треба. Заліз поміж путніх людей, і вже йому нудно. Вже хочеться нагидити… Чому ти можеш тут кого навчити? Чому? Та ти сам умієш жити? Скажи, умієш?
— О, велика штука — жити! Жити, брат, кожен зуміє, аби техніка, — одмахнувся. Іван.
— Техніка, — передражнив Юрко. — Голови треба та серця — оце тобі й техніка.
— Але вони таки надто ніжні, — встряв Алямбек. — Проти справжніх людей їм не встояти. Це — факт!
— А, що там базікати, — махнув рукою пілот. — Ніякі ваші факти не поможуть, бо де вам їхню техніку вивчити. У них такі, мабуть, інженери, що во! І не лізьте, щоб не осоромитись… тай нам конфузу наробите… І чого тобі, власне, треба? — звернувся він до Івана. — Оживили тебе, возяться з тобою, панькаються, учать, все показують, — чого ти копилишся?.. Дурна твоя злість, от що!…
Він помовчав, потім додав, потягаючись:
— А тепер ходім краще спати, бо в мене голова трохи задурена од цього учення, тай від усього цього життя. Треба, щоб там усе вклалось по місцях… А ви сваритеся…
Він устав і повільно пішов до хати.
— Спати, так спати, — згодився Іван. — Тільки я спатиму окремо, а то ти ще мене уві сні задушиш, — з викликом звернувся він до Юрка. — Вдень не насмілишся, так уночі прилізеш… А я не на те оживав, щоб ти мене коцнув.
— Не бійся, задушу й не сонного, як треба буде, — пообіцяв Юрко. — А так і руки не бруднитиму.
Він повернувся до хати, а Алямбек прошепотів Іванові:
— Не бійся, я його устережу. А ти, як матимеш який планик, — тільки мені моргни. Я для дружка завжди готовий. А од ніжностей мені теж, брат, нудно. Дуже вже чисто коло своїх душ ходять…
Він підморгнув Іванові і поспішив за Юрком.
Іван виніс ліжко на двір і поклавсь просто неба, йому здавалось, що тут йому більше волі і важче слідити за його думками.
«Ех, коли б мені ту заслону, — останньою свідомою думкою пробігло в голові. — Тоді б я не боявся думати».
Вранці літуни застали чвірку вже викупану, зачесану і готову до од’їзду.
— А воза ще нема? — спитав Петрик.
— Не видно, — сказав Алямбек, озираючись по двору.
— Он, уже летить, — показала Софія вгору.
Справді, якась машина наближалась до них з неймовірною швидкістю.
— О, це, мабуть, Лексі править, — сказав Петрик, похитуючи головою і знімаючись назустріч. — Жене, як навіжений.
За кілька хвилин він вернув на землю, а машина почала спіралями знижуватись над двором.
— Здорово віражує, — з завистю сказав пілот. — Інтересно подивитись на машинку.
Машина сіла, і він перший підбіг до неї.
— Привіт! — гукав хлопець років п’ятнадцяти, вискакуючи з машини. — Це ви — з-під снігу?
— Я, — одізвався пілот. — А чим ваша машина ходить? Електрикою чи радіом?
— Машина? Початком, звичайно, — солідно відповів Лексі.
— Яким початком? Чого початком? Що воно таке? — спитав пілот, оглядаючи машину, де не було мотора, а тільки звичайний літунський коробок і від нього тоненькі барвисті шнурки вздовж кабіни.
— Початок Початків. Атомом, — так само солідно відповів Лексі. — А як саме — того ми не знаємо. То тільки з тридцяти років учать… Як закінчиш школу, і спорт, і працю, і матимеш добру атестацію… то нелегко!
— Ато-омом, — протягнув пілот. — Угу! Це, брат, справді нелегко. А як же ти їхав, коли не вчився?
— О, то просто! Тато пустив мені машину в рух і злетів назад, а я тільки керував. Керувати легко… А тут мене Петрик спинив…
— Так, так, — сказав пілот, зітхнувши. — Шкода. Мені й руки сверблять машиною покерувати… А у вас інших нема, з мотором?
— З мотором? Здається, я щось таке бачив у музеї, — недбало відповів Лексі і кинувся до Петрика: — Петрику, я й назад керуватиму, добре?
— Аякже! — засміявся Петрик. — Тільки люди ожили, так ти їх знову повбиваєш. Ти ж учився терпеливости, та мало, я бачу, навчився.
— Е, так то для дітей. А з дорослими навіщо терпеливости? — не вгавав Лексі. — Ти сядеш біля мене, а я крутитиму. Га, Петрику? Добре? — зазирав він у очі братові, і раптом закричав. — Слава! Ти згоден, бачу, що ти згоден! Ну, сідайте всі! — закомандував він, одбігаючи од брата. — Швидше! Швидше! — і сам перший заліз до переднього місця біля літунського коробка.
— Лексі, — суворо сказав Петрик. — Не шахруй. Нічого ти в очах не бачив, та й не вмієш ще бачити. Пусти, он другий Петрик керуватиме, бачиш, як йому хочеться.
Лексі озирнувся на пілота і цього разу, очевидно, щось прочитав у того в очах, бо покірно одсунувся вбік.
Пілот, весь почервонівши, сів у крісло і розглянувся:
— А де ж кермо? — спитав він.
— А ось, — показав Петрик на невелике платинове коліщатко. — Куди йде стрілка напряму, туди й повертати. Здається, так завжди керували. Ні? Летимо на південь. Всі сіли? — обернувся він. — Я вмикаю!