Він поклав пальця на западину в коробочку, а пілот з усієї сили затис в руках кермо.
— Не натискай дуже, — попередив його Петрик. — Од надмірного напруження в ваших руках машина стрибатиме. Спокійний дух, — головно — спокійний дух, — підбадьорливо усміхнувся він пілотові і натиснув западину.
Почувся той самий знайомий вже з екрану невблаганний, байдужий, все покриваючий звук, од якого всі в машині, крім Петрика, раптом зблідли і затихли. Та Петрик зараз же вмикнув у западину кілька сопілок, з’єднаних докупи, і машина полетіла на ніжній і лагідній пісні.
— Це пісня Матері, — мрійливо сказав Петрик. — Я завжди на ній літаю додому.
Але пілот не слухав. Випнувши з напруги губи, він не зводив очей од стрілки, непомітно направляючи кермо. Не дививсь ні в сторони, ні вниз, де скрізь скляну прозору підлогу чітко і виразно перед ним розгортавсь континент.
Зате трійка в кабіні не відривалася від ландшафту внизу.
Складалось враження, що летять над одним безконечним садом, серед якого розкидані окремі хатки. Неширокі світлі дороги виблискували серед зелені. Були білі, рожеві, блакитні, цеглясті. Часом, викладені візерунками, здавались вони блискучими килимами.
— З чого дороги? — спитав Іван у Лексі.
Той постукав пальцем по підлозі.
— З того самого скла, — пояснив сам собі Іван. — А для чого кольорові?
Лексі показав на очі.
— Щоб приємно було дивитися, — пояснив Юрко.
— Як тепер людям цілий світ своя хата, то й дороги повинні бути з килимами. Тай на них, мабуть, тепер більше згори дивляться, ніж по них їздять.
Раптом Іван майже зсунувся на підлогу.
— А це що? — хрипло запитав він.
— Це? — приглянувся Лексі спокійно. — Це — ледачі. Здебільшого ті, що складають пісні і казки про людей.
— Чому вони ходять пішки?
— Бо не вміють літати, — пересмикнув плечима Лексі. — Не хотять учитись, тому не вміють.
— І що їм роблять, щоб учились?
— Нічого не роблять… Походять, походять, а потім таки йдуть учитися. Тепер дуже мало ледачих старших за 30 років. То раніш, кажуть, було дуже багато.
— А що вони їдять? — не вгавав Іван.
Лексі здивовано глянув на нього. Відкрив непомічені досі дверцята в стінці кабіни і показав на вазу з скляного паперу, де лежали знайомі вже Ранцеву таблетки.
— Оце їдять. Як і всі.
— А хто їм дає це? Звідкіля воно береться?
— Не знаю, — нетерпляче заворушився Лексі, якому набридли нецікаві для нього розпитування. — Або з собою носять, або з колонок беруть.
— А живуть? Де вони живуть?
— Та ніде не живуть. Кажу ж тобі, що це — ледачі. Не хотять робити, то й не мають хати. Носять на собі шатра — то там і сплять. А дехто і шатра не носить.
«Оці будуть мої, — подумав Іван, стискаючи руки. — Ці будуть мої! З них треба починати!»
— А що ви їли, коли жили перший раз? — запитав Ранцева Лексі, у якого теж була, очевидно, ціла серія своїх питань.
— Що ми їли? Ого! Ми, брат, їли, так їли! — хвалькувато відповів Іван.
— Хто мав, той їв, а хто не мав — той терпів, — докинув Юрко.
— Ми, брат, їли смачно, — не слухаючи його, продовжував Іван. — По-перше, хліб… Чи у вас тепер сіють хліб?.. Пшеницю? Жито?
— Пшеницю знаю, хліб знаю, — відповів Лексі. — У нас теж хліб їдять.
— Та-ак. А хто ж його їсть?
— Діти. Їх так і звуть — хлібняки. Я вже не їм. То тільки до п’ятнадцяти років їдять варену і печену їжу.
— А смажену? Ех, добре отак узяти молодого баранчика, та смажити на вогні, та приперчити, та з цибулькою, — славно прижмурився Алямбек… — М-м-м!
— То це правда, що ви їли чуже тіло?! — огидливо скривився Лексі і навіть одсунувся. — Нам у школі казали, але я не вірив.
— Чуже тіло! — глузливо перекривив його Іван. — Яке ж то тіло? То тварина, а у тварини буває м’ясо. А м’ясо розумні люди їдять, — чітко різав він слова, придивляючись, чи не з’явиться у Лексі виразу болю від рани.
Та на обличчі Лексі видно було тільки огиду.
— Однаково гидко. Пхе, — здригнувся той і зараз же вибачливо глянув на Івана. — Але це тому, що ви не знали… То ж був вік дураків.
Та Іван тільки розсміявся, і Лексі почув, що образа таки пече йому.
Але стримав себе і мовчав.
— О, дивіться, що це таке? — скрикнув Юрко.
Всі глянули крізь підлогу.
Сад скінчився. Тяглась величезна просторінь, де-не-де перетнута невеличкими гайками. По ній теж були розкидані хатки, але далеко рідше, ніж раніш. І по всій рівнині ішов рух. Невеличкі тварини густими купками пересувалися в різних місцях, як мурашки в мурашнику.
— Це корови, — пояснив Лексі. — Цей край зветься прерії, і тут живуть корови та ще люди, яким подобається жити в преріях і ходити коло корів.
— Значить, наймити? — спитав втішено Іван. — А чиї ж це корови?
— Як чиї? Кажу ж — це всіхні корови. Всього світу.
— Всього світу? Хм! — хмикнув Іван недовірливо. — А хто п’є їхнє молоко і їсть масло?
— Діти. Я ж казав тобі, що до п’ятнадцяти років діти їдять варену і печену їжу. А з п’ятнадцяти дістають таблетки дорослих. Ось, — і він з гордістю показав невеличкий пакуночок, що висів через плече.
— Та-ак, — протягнув Іван. — А чим же ви платите людям за працю?
— А хто платить за працю? — в свою чергу не повірив Лексі. — Люди працюють, бо хотять працювати. А що робити, коли нічого не робити?!
— Ну, от жити собі, гуляти, мандрувати… — насилу пригадав собі Іван ідеал безтурботного життя.
— Та ще добре поїсти… та й випити. — сласно засміявся Алямбек.
— Хто багато їсть, той погано літає, — зауважив переконано Лексі. — І тіло його смердить… З ним ніхто не хоче бути вкупі.
Іван хотів ще щось спитати, але Лексі вже вкучилась нудна розмова.
— Петрику, — гукнув він. — Пусти мене трохи поправити!
— А не гнатимеш машину?
— Ні, тільки поможу, як великий Петро чогось не знатиме.
Він підійшов до Петрика і, міняючись місцями, шепнув.
— Як ти міг витримати з ними два тижні? Такі дурні… І зовсім чорні!
— Не суди, — вдарив його Петрик по плечі. — Чи ти набагато розумніший?
— Але ж не говорю весь час про їжу.
— То вони тому, що триста років не їли, — засміявся Петрик, відступаючи йому місце.
— Я тобі кажу, вони тут зовсім подуріли, — шепотів тим часом Алямбек Івану. — Роби, не знати для чого й за що… Де таке чувано?!
Іван хмурно кивнув головою. Сиділи мовчки, занурені у свої думки аж поки Лексі не гукнув:
— А це вже починається Країна Дітей: чуєте?!
Всі прислухалися. В повітрі розлягався ніжний, ледве вловимий дзенькіт, ніби звуки тремтіли навколо них, як тремтить часом гаряче повітря. Сполучені сопілки заграли чутніше, а дзвіночки на Петриковому паску обізвалися й собі. В розкрите вікно кабіни влилися, переміщуючись, незнайомі і знайомі пахощі.
— Діти, — засміявся Петрик на запитливий погляд Юрка. — Діти і птахи. І квіти. Так щебечуть, співають, кричать і пищать, що над континентом завжди стоїть дзвін. Коли гукаєш кого звідси, треба набирати подвійний тиск, інакше не почує.
Юрко глянув униз. Під ними промайнула вузенькими смужками вода, а далі почався величезний південний парк з рясними квітами, деревами, водограями і водоспадами.
— Південна Америка, — вгадав він.
Петрик притакував головою.
— А ось і наш дім, — гукнув весело Лексі, показуючи на дах великого будинку, прибраний квітами і виложений візерунками.
Там стояв гурт людей і весело махав руками.
— То у вас гості? — спитав пілот, пригладжуючи розпатлане від руху волосся.
— Ні, то наша родина… тато, мама і діти, — приглядався Лексі до гурту, поки каретка облітала навколо даху.
— Та скільки ж дітей у твоєї матері?
— Дев’ятнадцять.
Машина раптом рвонула вгору і безтолково закрутилася. Лексі злякано кинувся виправляти кермо і глянув на пілота.