— Ти мені такого не говори, — поволі і роздільно сказав той, стискаючи кермо і керуючи машину на двір. — Я людина не молода і вже раз умирав. Я таких речей без підготовки не можу слухати.
— Яких речей? — не розумів Лексі, кладучи свою руку поруч пілотової на кермі. — Що я такого сказав?
— Дев’ятнадцятеро дітей, — повторив пілот. — Помилуй, Господи, мою душу!
Далі не міг продовжувати, бо машина сіла на землю, і батько, мати і старші діти злетіли до них, а менші бігли сходами.
— Щасливого прильоту! Спокійного духу! — чулися привітні голоси.
Потім почалось знайомство. Очевидно, проінструктовані Петриком, усі підходили по черзі і тиснули новим приїжджим руки. Батько стояв поруч і з гордістю перелічував своїх нащадків.
У пілота в голові перемішалося від усіх цих Джонів, Констанц, Стефаній, Теодорів, і він не запам’ятав нікого. Юрко запам’ятав Марію, а Іван смагляву, з великими чорними очима Ізабеллу.
— Це вже всі, — весело сказав батько, підіймаючи останню, п’ятирічну Ірку, щоб дістала до пілота.
Та поважно заглянула йому в очі і раптом подала надгризений, схожий на помаранч овоч, що тримала в руках.
Пілот узяв його і почав вклонятися, притискаючи руку до серця, потім раптом забрав Ірку від батька і високо підкинув угору. Дитя засміялось і спокійно всілося в нього на руках, обнявши за шию. Пілот весь почервонів, як тоді, коли брав кермо в руки, рвучко повернувся і пішов з дитиною до двору, ніби шукаючи чогось.
Та вже легкі кроки поспішилися за ним: мати, наздогнавши, просунула свою руку під його і лагідно зазирнула в вогкі очі.
— Спокійний дух, — сказала вона. — Спокійний дух! Всі, що були, будуть з нами знову. Спокійний дух!
Пілотом раптом струснуло. Припав головою до дитячої суконки і глухо заридав, немов завив. Мати стояла мовчки і тихенько гладила його по голові і руках. Дитина якийсь час сиділа мовчки, потім одсунула його голову і притиснула овоч до уст.
— Їж, — скомандувала вона. — Не плач. Їж!
Пілот засміявся, засоромлено витираючи очі і намагаючись не дивитись на матір. Та дитина все тиснула йому овоч до уст, і він мусив одкусити. Солодкий і пахучий сік приємною прохолодою влився в рот. Відчув, як шлунок спазматично стиснувся від доступу їжі. І раптом пілот, хапаючись і плямкаючи вгризся в пахуче м’ясиво овоча і почав жадібно, захлинаючись ковтати, не жуючи і не смакуючи. Дитина злякано хотіла висмикнути свою ручку, але мати заспокійливо покивала їй головою і непомітно відійшла, щось гукаючи дітям. Ті побігли до дерев, що стояли обтяжені овочами. З’ївши овоч, пілот глибоко, вдоволено зітхнув і тільки тепер помітив, що держить в руці дитячу ручку, що міцно півперелякано стискує рештки шкоринки. Знову почервонів, уже від сорому, і вилаявся, витираючи рота:
— Фу, чорт. Яка я свиня.
Винувато озирнувся і зустрів привітний і вирозумілий погляд матері, що здалеку манила його рукою до гурту.
Підійшов. Всі оглядали передню частину хати. Була вся розкидана, і тільки тонкі стовпи білого металу вказували, де треба укладати цеглини.
— Хол зроблю білий, а вгорі цеглясто-чорний орнамент… знаєте, як на античних вазах, — звернувся батько до Івана.
Той невиразно хмикнув, намагаючись згадати, що таке «античний».
— І посередині маленький водограй, бо тих голуб’ят не намиєшся, — щохвилини брудні руки…
— А де ж прославлені японські кімнати? — спитав Петрик.
— Нагорі. Констанці буде японська, а Джону китайська.
— Скільки часу ти випалював цеглу?
— О, вже давно заготовив… нишком… мати й не знала… Сам і орнамент робив, за музейними зразками, — з гордістю похвалився батько.
— Ну, годі вже тобі вихвалятися. Ходімо нагору, нехай гості трохи відпічнуть, — утрутилась мати.
Всі знову вибрались на дах, де діти вже поставили кошики з овочами. Кошики були виплетені в формі вази. Веселий кольоровий візерунок опасав її посередині.
— О, це як у нас на сорочках бувало, — зрадів Юрко.
— Український орнамент, — знову гордо виголосив батько. — За музейними зразками… У Марії і досі кімната в українському стилі, яку я сам оздобив. Досі не хоче міняти.
Юрко вдячно глянув на Марію і спитав:
— Вам подобаються наші візерунки? Українські?
— А ви — українець? — зацікавилась Марія. — Але не типовий, — критично зауважила, обвівши Юркову постать очима.
— Як то — не типовий? — образився Юрко. — Чистокровний українець!
— Українці повинні бути високі, так ми вчили, а в вас не більше, як метр шістдесят чотири, як і я.
— Метр шістдесят сім, — випростався Юрко. — На три сантиметри вищий.
Марія почервоніла, а Лексі весело вигукнув:
— Саме за регламентом!
— За яким регламентом?
— Ат, слухайте його, — махнула рукою мати. — Краще беріть наші овочі — самі вивели сорт. Чоловік морочився років з п’ять, поки скомбінував.
Юрко одкусив овоча і радісно здригнувся.
— А давно вже я не їв, — і впився у овоч. — Аж усередині все труситься за їжею.
Алямбек і Іван взяли й собі по овочу і теж вгризлися в них, заливаючи соком обличчя, шию і сорочки.
Присутні затихли і злякано-здивовано придивлялись їхнім обличчям. Пілот стояв і дивився на них, як дивляться в дзеркало, зосередливо і допитливо. Не витримав і спинив їх:
— Ви б спокійніше… Люди дивляться, а ви, як свині… Наче ніколи не їли…
— А ти думав? Триста років не їсти — то тобі не жарт! А потім ковтали якісь дурні таблетки… Та в мене аж кишки танцюють, зрушилися від радости.
— Ось покуштуй, яке воно… І на помаранч схоже, й червоне, як вишня, і солодке як цукор… Ось на, — протягнув йому Юрко овоча.
Пілот узяв ніби знехотя, але, зустрівши лукавий погляд матері, засміявся, махнув рукою і прилип до овоча.
Всі полегшено зітхнули і засміялись, ніби радіючи, що щось зрозуміли, і воно не страшне, а звичайне людське.
— Це у вас їдять тільки діти? — спитав з жалем Іван, витираючи рота.
— Чому? Всі їдять… Ми одсилаємо те, що у нас зайве, а інші своє, а потім це розвозиться всім. І так скрізь, по всіх країнах…
— А в старого не було, — зауважив Іван, — у Очета, у нашого…
— О, він уже не хоче й цим обтяжувати тіло. Перейшов за сто п’ятдесят і вже втрачає інтерес до життя… То тільки ви, ваша поява затримала його.
— А як ти, Петрику, не подумав, що ці люди звикли багато їсти?.. Їх не можна одразу садити на таблетки, навіть без овочів, — докорила мати.
— Не подумав, — схилив винувато голову Петрик. — Я й сам не їв. Забув. Так цікаво було їх читати.
— Не міняєшся, Петрику? — хитнув головою батько. — Таки лишаєшся при історії?
— Аякже! — аж крикнув Петрик. — Найцікавіше, що я найшов у світі.
— Ну що ж, — розвів руками батько. — Я, правду сказати, думав, що з тебе вийде агроном або авіатор, а ти он куди завернув, назад, у віки.
— А де ж ваші бібліотеки? — спитався пілот.
Не цікавився бібліотеками ніколи, але тепер почував за обов’язок сказати щось, що показало б і його розуміння і причетність до культури.
— Бібліотеки? А-а, ваші збірки старих книжок. Тепер з них ніхто не вчиться. Не можна дістатись в них до правди… Пробували порівнювати, кілька учених присвятили на те все своє життя, — але нічого не можна дібрати. Кожен факт освітлений з різних сторін, і кожне освітлення протирічить другому… І потім, в них нема життя… Все — розумування одної людини, а кому цікаво, що написав якийсь шмаркатий сорокалітній триста років тому назад? Очевидно, якусь дитячу балаканину.
— А газети? — вступився Юрко. — Та ж вони подавали життя, все, що було цікаве кожного дня…
— Газети, — Петрик махнув рукою. — Наш Очет говорить, що від газет на три кілометри тхнуло брехнею.
— А у вас газет нема? Мабуть, тільки радіо?
— Ні газет, ні радіо… Ніхто не сміє нав’язувати своїх думок іншому… Що хоче знати — вмикає екран і дивиться, і робить сам висновки… Наше життя відкрите для кожного…