— А як хто в заслоні? — спитав цікаво Іван.
— В заслоні? О, її спускають, коли людина щось обдумує або має переживання, які не хоче показати людям… Ми маємо ще багато такого, що доводиться переборювати в собі…
Мати глянула лукаво на батька, а той спустив очі і споважнів.
— Але довго в заслоні людина не може висидіти, — продовжував Петрик. — Це як у вас були тюрми… Кожному хочеться швидше справитися з собою, вийти до людей і бути щасливим.
Юркові набридла ця розмова, і він підійшов до Марії.
— А звідки ви знаєте про українців? — спитав він.
— О, — здивувалась та. — Та всі знають про українців. Коли люди дійшли розпачу від зненависті і нищення, — саме відтіля, з України пролунав перший голос про любов і запротестував проти безконечного сіяння смерти…
— А що зараз там, на Україні? — тремтячим голосом спитав Юрко.
— Тепер там Країна Землі… Як би вам пояснити… Коли наші люди все вивчать у школі і все побачать у світі, — їм звичайно стає нудно… Вони заперечують культуру, техніку, літання і харчування таблетками… Шукають справжнього, живого життя… Тоді їх посилають на Україну або в Індію… Там працюють вони на землі, як працювали 500 років тому назад: орють землю, їздять на конях, їдять хліб, спечений ними самими… і одужують… віднаходять сенс життя… Ці країни мають свою ауру, свій духовий клімат. Не знаю, як це вам сказати… їхня природа вчить людей любови… виганяє зло з сердець…
— Оце б і я хотів, — вирвалось у Юрка. — Вернутися на Вкраїну — жити там серед полів і левад, і чути, як пахне соломою дим, що тихенько в’ється з комина… і слухати, як цвіркуни заводять свою пісню, а дівчата перебивають їх своєю… А як Київ? Чи він ще стоїть?
— Стоїть. Я недавно була там.
— Ви? — скрикнув Юрко, несвідомо присуваючись до неї. — Чого? І що там? Який він тепер?
— О, центр потроху руйнується… Ніхто не хоче тепер жити у ваших колишніх містах… Ми охороняємо тільки рештки старовини, те, що становить звено в культурі людства… Ваші собори — Софію і Андрія, Золоту Браму. Розкопуємо старовинні вали… Бо я вирішила стати археологом, — додала вона. — Мама все намовляла мене стати матір’ю, але мені дуже вже хочеться відновити життя так, як воно ішло і оформлювалось давніш.
— Це її Петрик збив, — пояснив батько, що саме спинився коло них.
— Як то? — перепитав зніяковіло Юрко. — Пробачте, але чому ж ви не можете бути і археологом і матір’ю… Це ж не заважає одно одному…
— О, ні, заважає, — споважніла Марія. — Хто хоче мати дітей, повинен присвятитися тільки їм… Тай нема нічого цікавішого для батьків, як діти… Звичайно, років у сто батьки уже вільні, але тоді людині вже не цікаво знову вчитися… Хоч бувають і такі випадки… Але здебільшого за сто років людина вже набереться трохи досвіду, хоче його обдумати, зробити висновки, передати дітям… Або хоче здійснити ті бажання, що їх відкладала на вільний час, поки займалася дітьми…
— От як я, — докинув батько. — Як тільки віддам Ірку до школи — зараз же почну знову вирощувати нові овочі… Це страшенно цікаве… Шкода тільки, що ніхто з дітей не цікавився цим.
— То жалієте, що пішли в батьки?
— Хто? Я? — спинився батько. — Гляньте, чи тут є чого жаліти.
Юрко оглянув привітний, радісний і веселий, споєний дружбою, довір’ям і певністю гурт, згідливо хитнув головою:
— Це варто п’ятдесяти років життя.
VI
Другого ранку мати підійшла до Петрика, що спав разом з чвіркою, і тихо торкнула його за плече. Іван, що вже був прокинувся, швиденько заплющив очі і засопів: вже майже вірив, що ці люди не вважають за потрібне брехати і удавати, але за старою звичкою ще перевіряв.
— Петрику, — попросила мати. — Чи не міг би ти привезти батькові цеглу. Він саме сьогодні повинен її забрати… Бо вона вже давно лежить…
Петрик сів і заспано дивися на матір.
— Цеглу? Добре, — згодився не думаючи, і тут же згадав. — А що з батьком? Може, захворів?
— Ах, хіба ти не знаєш батька, — засміялася мати. — Призначив, що забере цеглу 10-го, а реферат обіцяв прочитати в середу… І тільки вчора увечері усвідомив собі, що десяте припадає саме на середу.
— Який реферат?
— Реферат для співробітників дитячих ясел… О, ти не знаєш, у нас тут іде ціла війна.
Іван нащулив вуха.
— З-за чого? — весело спитав Петрик, остаточно опритомлюючись.
— Та ти розумієш, що вони будять дітей в години їжі! — обурено скрикнула мати. — Це страшне: будити дитину! І для чого? Чи їй це потрібне? Ні. Для порядку! Приносити сон дитини в жертву якомусь там установленому порядку…
— Це небезпечно, — поважно сказав Петрик, а Іванові захотілося і вилаятись, і засміятись разом. — Це дуже небезпечно. Як тільки людина забуде за інтереси і потреби другої людини, чи навіть дитини, а почне пильнувати якийсь порядок, тільки тому, що їй приємно той порядок бачити — кінець! Ніщо не сміє бути важнішим за потреби і бажання людини — інакше ми й незчуємося, як опинимось знову в віці ідіотів.
— Бачиш, як це важно. Батько дуже проти цього і має сьогодні говорити про це, а тут ця цегла…
— Та добре, цеглу ми перевеземо з Лексі.
— Тай ми поможемо, — обізвався пілот, що теж прокинувся і спокійно й одверто прислухався до розмови.
Іванові цей спокій і одвертість раптом укололи в серце гострим болем. Зависть і злоба на пілота гарячим жаром перетнули все тіло. Він рвучко повернувся спиною до всіх, не розплющуючи очей.
— От і добре, — притишила голос мати, озираючись на нього. — То ви вставайте потихеньку, а ті нехай собі сплять.
Вона вийшла, а пілот, широко позіхаючи, нахилився над Юрком і гукнув:
— Юрку, гайда цеглу возити!
— Яку цеглу? — закліпав той очима.
— Ну, яку. Петриковому батькові на хату.
— На хату? Добре, зараз, — заявив Юрко, повернувся на другий бік і заснув знову.
— Доведеться удвох їхати, — засміявся пілот.
Але коли вони, викупані і зачесані, вилізли по овочі на дерева, підбіг засапаний Юрко.
— Ти мені говорив щось про цеглу?
— Говорив, — гукнув пілот, зручніше вмощуючись на гілці.
— Справді треба возити? Справді на хату?
— Справді.
— А де тут басейн?
— Отам, за тими дубами… Там і сорочки мати поклала для всіх…
— То ви мене почекаєте.
Коли Юрко прибіг з басейну, Іван з Алямбеком стояли серед двору і сперечались з пілотом.
— Дуже гарно — кидати товаришів, — докоряв Алямбек сердито.
— Та що я вас, у лісі кинув, чи що? — виправдувався пілот. — Спали, то я вас і не будив… А хочете їхати, то їдьте.
— Де ж тут цеглу класти, як усі поїдемо? — критично оглянув Іван невеличку каретку і раптом присів.
Всі глянули на землю. Машина була вже на гусінній передачі. Широкий пас з невеличкими присмочками назовні простелявся під нею, виходячи десь спереду.
— Як у танку, — сказав Алямбек з пошаною. — Хочеш — їдь, хочеш — лети. Не скоро, Іване, ти цю техніку вгризеш.
— А що тут гризти? Кермуй, як на авті. Тільки не знати, як вони той атом вмикають.
— Атом, атом, — хмикнув пілот. — Воно жити не штука, тільки не знати, як ти воскрес.
— А ти знаєш? — гостро кинув Іван. — Не знаєш, то й мовчи. Я їх не просив мене воскрешати.
— То що, всі хотять їхати? — спитав, підходячи, Петрик.
— Та всі… Тільки не знати, де ж ти цеглу покладеш?
— О, місця вистачить. Сідайте.
Пілот швиденько ступив до переднього місця, але там уже сидів Іван.
— Тепер я трохи поправлю… Треба подивитись, чи старий танкіст кудись іще годиться.
Пілот сів позаду, сердито втупивши очі в Іванову спину.
— Добре, що у тебе нема сили в очах, — засміявся Юрко. — Ти б йому спину просвердлив. А чого? І йому хочеться покермувати… Треба миритись.
Пілот похмуро скосив на нього очі.