— Теж мені проповідник… Я йому не вірю, тому Іванові. Він для приємности нічого не зробить — надто ледачий. А для злости, так у нього одразу охота береться…
— Ось, мати передала овочів, — подав їм кошика Петрик. — Там же й таблетки…
Машина котилася безгучно по блакитній дорозі, де могли проїхати поруч не більше двох таких вузеньких машин. Пілот висунувся з вікна і приглядався до пасів. Рух був подвійний: пас чіплявся присмочками до дороги і підтягався вперед, а по ньому по інших присмочках пересувалась каретка. Ті, що сиділи в ній, не відчували жодного руху, тільки дерева, хати й квіти по узбіччях з тихим шелестом одсувались назад.
— Здорово зроблено, — ляснув пілот рукою по сидінню.
— Машинка на красоту, — згодився Алямбек. — Хотів би я на такій їздити.
Вони завернули на іншу дорогу, очевидно, магістраль, бо по ній ішов великий рух. По білих і червоних кратках, якими була виложена дорога, без перерви проносилися в обидва боки карети. Були довші і коротші, за деякими ззаду тяглися довгі причіпки, але всі були вузькі і їхали дорогою одна по одній, так що Петрикові довелося постояти, поки зміг в’їхати в ряд. Він притишив ходу і підвівся.
— Тримай на цьому темпі, — сказав Іванові, а сам одкрутив шайбу і штовхнув скляну накривку.
Та швидко скрутилася в рулон і повисла ззаду, а Петрик випростався на сидінні. За ним поставали й інші, цікаво придивляючись до зустрічних. Тільки Іван сидів біля керма і не дивився на сторони.
В усіх зустрічних машинах люди здебільшого теж стояли, вітаючись, перегукуючись, викликуючи новини. Причіпки за машинами були ладовані кошиками з овочами й квітами, пачками, білими металевими вазами.
— Це з ближчих околиць везуть у дитячі садки й ясла, — пояснив Петрик. — Молочні продукти довозяться з повітря.
— Люди з-під снігу! — гукнув раптом хтось із зустрічної машини.
— Люди з-під снігу, — перекотилося дорогою взад і вперед, і машина стала в центрі уваги всього рухливого потоку.
Один кинув їм овоча, другий — квітку, інші махали руками і весело кивали головами, вітаючи минуле, що вернулося до них. Пілот схопив одну з квіток і кинув її назад в другий віз, що саме наблизився до їхнього. Юрко підхопився за ним кидати квіти, і по дорозі почався справжній бій квітами серед веселих вигуків і усмішок. Іван сидів, уп’явшись руками в кермо і пильно придивляючись до рур і коробочок з атомом. Коли одна квітка вдарила в нього, він злісно струсив її з плеча, і рот йому перекосило від злости. Ця загальна радість, привітність і веселість видавалися йому чимсь безладним, дурним, безголовим… Хтось мусив стояти за цими людьми, хто велів їм бути веселими, і вони були… То мусило бути комусь корисним, щоб люди були веселі, хтось користався з того, і він хотів довідатись, для чого тому потрібна їх веселість.
Проїхавши ще трохи, вони знову завернули у спокійну дорогу і знову набрали ходи. За півгодини спинилися коло просторого конусовидого будинку, навколо якого йшли двері кудись у землю.
— Це гута, — пояснив Петрик. — Ходімо, покажу вам, як люди працюють на свою хату.
Він одчинив одні з дверей, що лежали на землі і зійшов на кілька приступок униз. Чвірка йшла за ним і раптом прикипіла, вражена і не вірячи своїм очам.
В великій печері з металевим склепінням люди копали землю. Тримали в руках лопати, нахилялись, натискаючи ногою на лопату, випростовувались, підіймаючи повну лопату і накидали пісок у возика, що стояв коло кожного на вузеньких рейках. Насипавши возика, впрягались в нього як коні, і тягли по рейках на двір до будинку.
— Це ж хто? Раби? — з дикою радістю гукнув Іван. — Я знав, що за цією музикою десь мусять бути раби.
Петрик наморщив чоло, вгадуючи незнайоме слово.
— Раби?.. Раби?.. Ага, знаю. Ні, це не раби. Це люди, що хотять мати свою хату.
— Які люди? — допитувався Іван. — Бідаки?
— Та ні. Різні люди, всякі, — намагався пояснити Петрик. — Хто хоче мати хату, мусить накопати землі на цеглу і потім сам вийняти цеглу з печі.
— Як — сам? Своїми руками? — не повірив Іван.
— Своїми руками. Такай закон: хочеш мати хату — будуй її своїми руками. Тільки жінка і діти можуть допомагати йому… Батько і мати копали землю на цій самій гуті, тільки пісок тоді бралось просто надворі з землі, а тепер треба лізти вже під землю.
— Навіщо такий закон? — дивувався Юрко. — Хіба у вас немає техніки, щоб машинами землю викопувати? І швидше і легше.
— Техніка така є, але тут її не вживають. Коли людина в тяжкому поті і з мозолями попрацює над своєю хатою, вона шануватиме й чужу. В неї не з’явиться бажання руйнувати чужу хату, зроблену з такими же зусиллями іншою людиною, в поті і з такими самими мозолями.
— Хм, то воно не дурень такий закон придумав, — почухав потилицю пілот. — У нас говорилося: «Хто не працює, той не їсть», але то тільки була примовка для дурників.
— То невірний закон, — заперечив Петрик. — То підло — відбирати в людини їжу, мучити її голодом, і голодом скоряти її перед собою. У нас їжу мають усі. Таблетки виробляються в великій кількости і розвозяться всім… Для подорожніх і тих, що не мають хат, їх кладуть у силові колони… Ні, ми можемо спати спокійно — у нас ніхто не голодує… Ну, а раз людина не мусить тратити сил на добування їжі, вона має час і змогу виявити себе в усій повноті своєї істоти.
— У чому?
— У праці… Вибирає, що її цікавить, чи що їй подобається робити, і виявляє себе там працею. А чим же може людина себе виявити?
Пілот знову потер потилицю.
— Правду сказати, мені від ваших порядків у голові макітриться… Все ніби і правильно, але одразу не збагнеш… Ти нам одразу всього не кажи, а потрошку, щоб ми звикали.
— То що ж нам тепер робити? Землю тобі копати, чи що? — брутально кинув Іван, злісно дивлячись на Петрика.
Хвиля гніву перейшла рум’янцем тому по щоках, але він стримався і тихо сказав:
— Хіба ти не чув: кожен копає сам для себе… Татко вже викопав, випалив і вибрав з печі. Нам треба тільки перевезти.
Вийшли з копальні і попростували до будинку. В чистім і просторім приміщенні було світло і тихо. Кілька чоловіків стояли біля якихось коліс, час од часу повертаючи їх і стежачи за манометрами і термометрами, що висіли коло них. Посередині ішов великий рівчак, переділений глиною на цегляні форми.
Коло дверей сиділо троє старих людей і тихо розмовляли, інколи запитливо поглядаючи на високого чоловіка, що стояв коло дверей печі, підібравши суворо губи і спустивши очі.
Петрик привітався з ними і спитав, чи вони теж по цеглу.
— Ні, ми так, — ніяково відповів один з старих.
— Ми до Степана, до майстра, — і він умильно глянув на того.
Але Степан ніби не чув, тільки нижче нахилився до колеса.
Третій старий тихо розсміявся і звернувся до нього:
— Та вже ти, Степане, не сердься… Що ж такого, коли нас до нашої роботи тягне?.. І сам такий будеш.
Степан обурено звернувся до Петрика:
— Та тут і святий розсердиться… Щодня й щодня прилітають і прилітають. І кожному дай попрацювати… Хіба ви на тому тижні не випустили аж по три виливки? — докірливо звернувся він просто до перших двох старих. — На цілий день пустив вас удвох, — думав, зженете оскому, то матиме чоловік спокій. Аж сьогодні дивлюся, знову летить моя парочка!
— Саме тепер ще більше кортить, як скуштували, — пояснив один з старих.
— А я тобі план привіз, Степане, — сказав третій.
— Знову план! Ще нема року, як ми рівчак за твоїм планом перебудували. А тепер ще що? — по-старому буркотливо, але вже зацікавлено спитав Степан.
— Тепер, знаєш, пристрій, щоб зверху зчищати цеглу. Ось, бачиш? — поквапливо витяг старий з наплічної кишені платівку.
— Е, зчищати не можна. Кожен мусить сам зчистити, такий закон, — сказав Степан, розглядаючи здалеку рисунок.
— То так, я знаю, але це тільки зверху, щоб легше з форми виймати… Я говорив з нашим Очетом… він казав, що це можна було б. Однаково шліфуватимуть самі, а так менше цегли буде битися при вийманні.