— Хм, — нерішуче протягнув Степан, — Ну вже, видно, сьогодні ваше щастя, — сказав він двом першим старим. — Ставайте тут, а я подивлюсь на рисунок.
Ті швиденько схопилися і побігли на його місце.
— Ти чогось хочеш? — спитав Степан Петрика.
— Так, маю забрати батькову цеглу.
— А це хто з тобою?
— Це люди з-під снігу, може, чув?
— Ага. Бачив, як вони прокидалися… Наш Очет переказував, — він неуважно оглянув чвірку. — Отже, глиняна цегла і сірий бетон, — сказав він іронічно. — Знаю, бачив це у Нью-Йорку. Хата над хатою аж під небо… Спеціально возили нас показати, як жили у вік ідіотів… Як ви могли так жити, один над одним, неначе у шафі?
— То ще нічого, — засміявся Юрко. — А як на одній такій поличці, в однім мешканні кілька родин жило? Що ти тоді сказав би?
Степан знизав плечима.
— Тому, вибачте, друзі, ваш вік зветься у нас віком ідіотів. Такі муки терпіли, та ще й билися, щоб довше їх терпіти… Спитати — для чого?
Чвірка перезирнулася, почервонівши.
— Для того терпіли, щоб ви добре жили, — тоном оратора обізвався Іван. — Ми жили для майбутнього. Дбали не про себе, а про прийдешні покоління… А ви за наші прагнення звете нас ідіотами.
— Ага, для майбутнього, — притакнув головою Степан, ніби й не сподівався іншої відповіді. — А у нас, коли хто від сучасної праці відкручується тим, що хоче будувати колись у майбутньому, і набридає тими розмовами іншим, ми того зараз викидаємо з своєї околиці… А як він не вгаватиме — а такі здебільшого не вгавають, бо робити їм не хочеться, а мати вагу серед людей кортить, — тоді заявляємо своєму Очету, і той забирає такого на Місяць, щоб прохолов і намислив… — він твердо глянув Іванові в очі. — Хто хоче завдати людям муки, щоб у майбутньому жилось добре — той небезпечний брехун і злочинець. Людина живе тепер і тепер повинна бути вільна, здорова і з спокійним духом. Тепер, зрозумів? — ще раз притиснув свої слова значущим поглядом і повернувся до Петрика: — А з цеглою зачекай трохи. Зараз прийде Оскар і покаже тобі, де батькова.
Він узяв платівку і, розглядаючи її, вийшов з старим до сусіднього приміщення.
— Він трохи загострий, — виправдуючи, сказав Петрик. — Але добрий. І дуже розумний. Ти не ображайся на нього.
— А що роблять тим людям на Місяці? — не слухаючи спитав Іван.
— А нічого не роблять. Живуть собі і розмовляють та сперечаються. Бо вони всі однакові — кожний думає, що він найкращий, і думки його найрозумніші, і переконують в цьому інших. Наш Очет був там і розказував: цілі дні збираються і говорять, говорять, говорять….
— Ну й що? Чим це кінчиться?
— А нічим, — байдуже здвигнув плечима Петрик. — Скільки ж людина може говорити? Говорить десять років, говорить двадцять, деякі завзяті витримують навіть тридцять, а тоді їм набридає… Стомлюються, одходять у самотність і в кінці всі просяться на Землю…
— І їх пускають?
— Пускають. Найбільше з них летить на Вкраїну і до Індії, до природи, до простої праці на землі… Це найкращий для них лік.
— А не можуть вони втекти? Чи їх добре стережуть? — допитувався Іван.
— Їх ніхто не стереже. Тільки радари укриті від них непроникливими заслонами. Бо ніколи не можна вгадати, що їм спаде на думку наброїти.
— Але ж вони можуть самі злетіти?
— Звідки? З Місяця? Е ні, щоб летіти самому, без радара, через ті простори, треба великого знання, волі і спокійного духу… А ці балакуни мають волю тільки на те, щоб штовхати інших. Вони знаходять себе тільки в масі, в чинности інших, в їхній вірі і похвалі… Самі по собі вони ніщо, як балон з якого випомпують повітря… То все трохи скалічені люди, залишки дегенерації від старих часів…
Чвірка переглянулася розгублено, а пілот сказав, потираючи чоло:
— Стоп! Передишка! Ходімо краще возити цеглу, — це принаймні ясно і зрозуміло… Бо ми звикли якраз найбільше шанувати тих, що дбали, або говорили, що дбають про майбутнє…
Вони вийшли у двір і почали розшукувати Оскара. Той стояв коло складеної стінками цегли. Побачивши Петрика, закричав здалеку:
— Ага, приїхав! Люблю акуратність. Оце ваша цегла, — він кивнув головою на стінку різнобарвної цегли. — Поморочився ваш батько, але хатка буде, як лялечка.
Завели машину у двір, і Петрик розсунув її так, що ззаду витяглися дві великі причіпки, і всі взялися ладувати.
Вертали назад тою самою дорогою. Зустрічні вдивлялися в Петрика і гукали:
— То ти Джонсонів Петрик? А де ж твої люди з-під снігу?
— Оце вони, — вказував Петрик рукою на чвірку, і зустрічні вітали їх:
— З новим життям! З новим щастям! Спокійний дух! Спокійний дух!
Вернули додому саме перед полуденним сном і, ковтнувши таблетки та вимившись, заснули й собі.
Пополудні прилетів додому батько, веселий і вдоволений.
— Перемога! — гукав він ще здалеку. — Перемога! Говорив, розказував, показував, поки таки переконав.
— Усіх? І Гільду? — здивувалась мати.
— Ні, Гільду — ні, і Рахиль теж ні, — спустив трохи з тону батько. — Але Омем порадила їм спробувати свої поради на собі.
— Як то?
— А так. Нехай самі установлять собі порядок, а тоді інші будуть стежити, щоб вони від того порядку не відступали… Будуть доглядати за ними в ім’я порядку і будуть безжалісні до них, як вони до дітей.
— А вони?
— Згодилися… ще й як самопевно… Але я по очах Омем бачив, що їм довго не витримати… Вона вже знає…
— Нехай собі. Аби дітей не будили і не робили з своїх видумок євангелії, — одмахнулася мати. — А ти добре говорив? — спитала вона, бачачи, що чоловік ще не виладував усіх своїх вражень.
— Добре говорив, — спокійно і вдоволено признався батько. — Розгорнув їм екран, показав, як дитина часом лякається… Знову показав досліди про вагу і значення сну… Словом, переконав… Зараз розкажу детальніш.
Поки він мився, чвірка оглядала садибу.
— А то що за хата? — спитав Алямбек, показуючи на великий будинок, що йшов півколом, підпираний колонами, зроблений під мармур.
— Це мамин театр. Ще я помагав таткові його будувати.
— А хто в ньому зараз грає?
— Діти грають, діти й дивляться… та й дорослі з ними залюбки, — засміявся Петрик. — Мама настягала туди одежі, що познаходила в різних руїнах… Тепер навіть оголосили свій тон, як хто захоче їх дивитись.
— Що таке — тон? Довжина хвилі? — спитав Іван.
— Ні, на мільярди людей не вистачить хвиль… На певній хвилі кожен має ще й свою висоту тону…
— Ну, берімося до роботи, — перервав їх Юрко. — Страх, як хочеться хату бурувати.
— Та он батько уже йде… ходімо, допоможемо.
Металеві стовпи, на які нанизувалося цеглу, як намистини, рознімались на висоті кожного метра. Праця йшла легко, треба було тільки уважати на візерунки. Чвірка взялася до будування з захватом, і навіть Іван охоче подавав цеглини. Праця йшла швидко й весело, тільки час до часу батько затримував їх, розглядаючи візерунки і виправляючи помилки.
— Це ми колись у кубики так гралися… Так само складалися картинки, — згадав пілот.
— Так, — хитнула головою мати. — Що тішить дітей, те завжди тішить і чоловіків. Це їхнє щастя.
— А жінок?
— А жінок тішить, коли тішаться їхні діти і чоловіки. Це їхнє щастя.
— Але не всіх.
— Не всіх… Деякі не можуть так стлумити своє я, щоб воно перейшло в родину… хотять виказати себе повніше… або, принаймні, яскравіше і виразніше… Хто до чого здібний…
— Е, що там за здібність — родити дітей, — чмихнув цинічно Іван. — Для того великого розуму не треба… Кожна тобі корова родить…
Мати почервоніла, а Петрик рвучко випростувався. Та вона закрила йому очі рукою і стримано відповіла:
— Вилупка може родити кожний, але дитину — ні. Батьків треба здорових, з доброю спадковістю, з чистим розумом і любов’ю до дітей. Таких не дуже багато, — помовчавши і ніби переборюючи себе, вона додала. — Коли ми зустрічаємося з людьми, ми звикли чекати від них пошани… або, принаймні, доброзичливости… І тому ніколи не спускаємо непроникливої заслони… Але з вами треба це робити… Пильнуйте себе, бо вас не стануть у нас любити.