— Не забувай, з якого вони віку, мамо, — насилу виговорив Петрик. — І з якого краю… То трудно, але мусимо рахуватися з тим.
— Знаю. Але живуть у нашому віці і повинні бодай назовні стримувати себе, поки не перероблять себе в нутрі.
Батько, що впродовж розмови стояв, стиснувши зуби і стуливши кулаки, сказав Іванові загрозливо:
— Сьогодні ти — мій гість… Але почекай до Юр’євого дня.
— Та на біса того Юрія, — з запалом втрутився Юрко. — Коли б я знав, що ви не образитеся, то так би його турнув, що він перевернувся би.
— Ні, то моя справа, — суворо сказав батько. — Але не тут і не зараз.
— Ну, там побачимо, — заспокійливо махнула рукою мати. — Кінчайте хату, вже стільки було сухих днів, що напевно швидко оголосять дощ.
Всі мовчки кинулись до праці, щоб виладувати напруження, приховати ніяковість.
— Свиня, — прошепотів пілот Іванові. — Чиста свиня — прийшов до чужої хати і образив господиню.
— А що я такого сказав? — виправдувався Іван. — Хіба ми таке при бабах говорили!.. І хто б образився — подумаєш, святий… Та ти без мату і куска хліба не з’їв.
— Так тоді одна мода була, а тепер, бач, інша, — зніяковіло виправдувався пілот. — Треба ж розуміти…
— А як мені нова мода не по душі?! — сказав злісно Іван. — Як мене від неї нудь бере, — тоді що?! Адже кожен живе, як йому хочеться. От я й говорю, як мені хочеться.
— То не лізь із своїм брудом у чужу хату, — обізвався Юрко, що складав поруч цеглини. — Прийшов на чисте й гидиш. Сиди собі на своєму смітнику і не смерди людям.
— А ти звідки такий? Хіба не з одного краю.
— А ні. Ще тато казали, що у нас на селах тої лайки і в спогаді не було. Жили люди тихо, лагідно і богобоязливо. А як прийшла Москва та почала наших у солдати брати, то вже вони додому цієї пакости і понаприносили… А після революції залила ця лайка усю Україну.
Іван спинився, стискаючи цеглину в руці.
— Замовчи, — прохрипів він. — Мені й цих слухати душу верне, а щоб це таке хохля мене вчило… Ні, того не буде. Били вас і будемо ще бити. В усіх віках згинатимем вам шию.
— А дзуськи, — засміявся Юрко. — Згадала баба, що дівкою була. Та ж ти чув, що Україна людей лікує, а в Росії — зоопарк. Правильно зроблено, бо вам тільки з звірями жити.
Петрик, що уважно приглядався до них, раптом кинувся поміж, з розмаху кидаючи щось невидиме. В ту ж секунду в повітрі просвистіла цеглина, з дзвоном одбилася од чогось невидимого і з математичною точністю вернулася назад до Іванової руки, одбиваючи її далеко назад.
Іван зойкнув і замахав рукою, як опеченою.
— Оце та заслона, що ти нею так цікавився, — суворо сказав Петрик. — Хто бере в руки камінь для бійки, того камінь і б’є.
— Петрику, — сказав твердо батько. — Бери машину і вези їх, куди хочеш. Не пригадую, щоб у Країні Дітей хтось насмалився битись… Вони затроять нам повітря на довший час… Дивись, як діти чхають.
Вправді, діти, що помагали носити цеглу і здивовано дивились на всю цю сцену, раптом позгинались від голосних чихань, що ніби передирали їм усе всередині.
— Ви той… пробачте, — сказав пілот. — Ми вам дуже вдячні за гостинність, а за це свинство просимо простити…
— І я теж прошу пробачення, — сказав Юрко. — Не повинен був так зачіпатися. Але ці москалі вже нам так упеклися, що і в раю зустріну — і там будемо битися… Їх тільки силою й переконаєш.
— То Іван з голоду, — встряв нерішуче Алямбек. — Від таблеток сила, звичайно, є, ну, і бадьорість… Але кишки все-таки порожні, — ну, воно чоловіка і злостить… А самі овочі не багато поможуть — що там для дорослого чоловіка якась пара яблук.
Мати зраділо закивала головою:
— А я не казала?! Їм треба хліба і масла… молока і меду… У них кишки довгі — от він і нервується…
І вона присилувала себе привітно усміхнутися Іванові.
Той переміг себе і, схилившись, підійшов до неї.
— Прошу пробачити… Я, дійсно, чогось увесь час нервуюся… Не так легко звикати до нового… Дуже прошу пробачити, — і він несміливо простягнув їй руку.
— Добре, добре, — сказала вона і, стиснувши зуби, примусила себе торкнутися його руки. — Я вже все забула… Ми вже забули, правда, Джоне?
— Там побачимо… На Юр’їв день, — загадково сказав батько, одходячи.
— А їхати нам і справді вже пора, — заспішив пілот. — Ще ж цілий світ мусимо оглянути.
— Вже ніч, поїдемо хіба завтра, — сказав Петрик.
— Правда, батьку, краще їхати завтра зранку? — гукнув він батькові назирці.
— Завтра так завтра, — кинув той не оглядаючись. — Але одведи їхню злість од моєї хати. Попсували мені всю радість — аж кінчати не хочеться.
— То хіба одлетимо трохи далі, щоб завтра більше перелетіти, — запропонував Петрик. — Раз батько вас не хоче, то мусимо одлітати.
Всі понуро промовчали і поспішили до машини, щоб швидше затушкувати в своїй пам’яті неприємну пригоду.
VII
На другий день ранком вони вже летіли над океаном.
— Покажу вам країну спорту і початкової школи, — сказав Петрик. — Для цього приділені колишні пустелі Африки і Австралії.
— Та ж там спека.
— Клімат ми можемо робити, який хочемо… Тепер він приблизно однаковий скрізь… Є трохи холодніші країни, є тепліші… На півдні зберегли навіть кригу коло бігуна і частину Льодового моря, щоб показувати учням, та й самим цікаво дивитися… Є люди, що сидять там ціле своє життя, спостерігають і вчаться мовчанню. Але пустелі знищили — не було в них нічого цікавого. А для спорту вони дуже добре надаються — рівнина, є де побігати.
— А піски?
— Частину пісків зцементували під дороги, а частину угноїли і засіяли люпином і кам’яною рожею… Тепер уже виросло й трохи гаїв, але багато не дають їм розростатися, щоб не одбирали площі.
Летіли, очевидно, найкоротшим шляхом, який вибирали й інші. Назустріч, обганяючи і перетинаючи шлях, проносились машини, окремі люди і цілі гуртки. Машини були найрізноманітнішої фарби і форми.
— Хто виробляє вам машини? — спитав Юрко.
— Державна Праця, але на бажання і по рисунку кожного. Кожна країна має свою моду, і кожний час — теж. Он, бачите, форма корабля — цю моду ввели поляки. Вони з старих часів так і не пробилися до моря, тому перше покоління бачило в кораблі щось особливо романтичне і гарне… Але це вже відійшло… Останній час наймодніша форма — це коло або трикутник… Їх запровадили жиди, бо вони найбільше цікавляться математикою і найбільш абстрактно думають.
— Хто? Жиди? В наш час було не так, — здивувався пілот. — Вони найбільше дбали за багатство.
— Та частина їх ще й тепер цікавиться ювелірством, працею коло дорогоцінного каміння. Більшість речей для шкіл виробляє Палестина. Дуже тонка і дрібна робота. Тільки Китай може з ними конкурувати у вигадливости і терпеливости.
— То у вас ще є окремі країни? — з таємною надією спитав Юрко.
— Майже нема. Кровно всі перемішалися, але географічні назви лишилися. Ну і деякі народні особливости в таких місцях виступають яскравіше, ніж в інших… О, — перебив він себе. — Цих теж здалеку чути.
Якийсь безладний, наворотний шум доносився до них. То були вигуки, постріли, гуркіт бубнів, протяглі звуки сурм і ще сотні звуків, які годі було вирізнити з загального бравурного і веселого гамору.
З’єднані сопілки раптом войовничо засурмили, а дзвіночки закалатали, як на пожежу.
— Скільки ж їх тут? — злякано спитав Алямбек, придивляючись до незчисленної чоловічої комашні, що просувалась під машиною і одходила назад.
— Не знаю, — засміявся Петрик. — То хіба тутешні Очети знають, якщо їм ця орава ще не задурила голови.
— А де ж їхні хати?
— Які можуть бути хати? Учаться на полі, а коли дощ — у шатрах. Учаться, щоб мати право збудувати собі хату… Хата — то, брат, не проста річ…