— А без науки?
— А без науки таскатимуть на собі шатра ціле своє життя, як то роблять ледачі.
— А хіба вони не можуть піти і наробити собі цегли.
— Ні. Який же ледачий піде і буде копати землю і возити вагонетки? Та ще нічого не вміючи, не літаючи, не маючи товаришів…
— А коли б вони проте захотіли?
— То мусили б піти до школи, — твердо заявив Петрик. — Люди приймають поміж себе тільки таких, кому вірять… А як можна звіритись на ледачого? Вони потерплять, потерплять, і викинуть його з-поміж себе, — а тоді пропала його й цегла, й праця.
Він пустив машину спіралею, і вона сіла на великому цементовому полі, де вже стояло кількасот машин.
— Ходімо до Очета, — сказав Петрик. — Він нам порадить, що і де варто подивитися… Щось сьогодні тут багато людей — мабуть, якесь змагання, і батьки прилетіли подивитись на дітей.
Він злетів угору, а чвірка лишилась на землі.
— Пішов дозволу питати, — глузливо сказав Іван.
— А певно. Досить уже страмитися. Тут же тобі не хтось там, а учні, — повчально сказав Юрко.
— Та це такі учні, що хоч і до війська, — сказав пілот, придивляючись до великої групи, що повільно бігала навколо їхнього поля, видимо, тренуючися.
То були вже дорослі юнаки, підібрані на зріст, що рухалися, тримаючи кроку і ряду.
— Та вони й біжать, як солдати, — зауважив з правдивою похвалою Алямбек. — Диви, як дають ніжку. Хоч на парад.
Та тут до них поспішно знизився Петрик.
— Ходімо мерщій на вежку, — сказав захекано. — Саме починається воєнний матч.
Він навбіжки повів їх до одної з вежок, що стояли в центрі поля, а тим часом машини почали одна по одній злітати в повітря.
— В машині краще — можна було б злітати нижче і навколо, і більше бачити.
Петрик похитав заперечливо головою, але нічого не відповів і швиденько уставив їх на приступках. Спустив якийсь важілик, і раптом приступки вихором закрутилися спіралею нагору, і за секунду розгублена і трохи задихана від руху чвірка були вже на вершку вежки. Там Петрик, так само хапаючись, потягнув за два шнури, що звисали з двох кінців вежки, і її цілу зукоса опоясав великий екран.
— Тут будете все бачити. Це військовий матч в античному стилі. Добре зроблений.
Справді, перед чвіркою розкрилося чудове видовище: з щитами, сагайдаками і списами йшли лава на лаву. Далі їхали колісниці, запряжені баскими кіньми, що в шаленому бігу мусили, здавалось, зударитися на смерть.
У чвірки загорілися очі.
— Оце так! — гукав в захваті Алямбек. — Оце по-нашому! Бий їх!
Лави набігли на лави і розсипалися. Кожен вояк мав проти себе іншого, з яким змагався на списах чи на мечах. Сагайдачники, приклякнувши на одне коліно, пускали стріли, що з різким свистом розтинали повітря. З уст бійців вилітали глухі викрики шалу. Сурми сурмили, підганяючи людей до бою.
— Оце так краса, — щиро озвався Іван, вдивляючись у пишну картину. — Що то в них блищить на щитах?
— То такі каміння, не знаю, чи ти знаєш про них. Такі різнокольорові блискучі каміння. Ювеліри їх одшліфовують, і тоді вони грають різними вогнями… Так, вони були у вас, — згадав Петрик. — Були. За них давали багато того, що ви звете грішми… Дорогоцінні каміння.
— То ви їх робите на фабриках?
— Ні, їх викопують з землі. Є люди, яких це займає ціле життя — ходити по горах і шукати тих камінчиків.
— Та як? — рвучко обернувся Іван до нього. — То це справжні діаманти? Справжні дорогоцінності? Рубіни, смарагди, як там вони ще звуться… шафіри.
— Так, так, діаманти, — махнув головою Петрик. — То ти їх мав теж?
— Я? Я не мав. Багаті мали. Я за ціле своє життя тільки один перстень мав з діамантом — зорганізував собі на Чехословаччині… Там дуже багато люди жили, — пояснював Іван, блискучими очима придивляючись до головних пов’язок, щитів і кінської збруї, що горіли на сонці осяйними веселками.
— Ну, значить, наші школярі теж багаті, — усміхнувся Петрик. — У них того добра повні скрині.
— І то все — їхнє? — аж скрикнув Іван.
— Поки вони тут — їхнє. Всіхнє. Всі граються тими забавками. А як виростуть, то навіщо їм ці каменючки? Не чіплятимуть же на себе. Тоді приходять інші діти і теж граються.
— Але можуть взяти ті камінчики з собою. Мають право? — допитувався Іван.
— І куди б вони їх діли? — з досадою сказав Петрик. — Не надіне ж на себе і не ходитиме з брязкотельцями, як якийсь штубак.
— А якби котрийсь так дуже захотів? — не відставав Іван.
— Ну, якщо кому треба — той звертається до ювелірів, до цеху, — і вони йому зроблять… От, мамі треба було камінчиків для театру, то ювеліри їй надіслали, може, вони й тобі зроблять.
— Даром? Без грошей? — встряв Алямбек, одриваючись для цікавої теми навіть од видовиська бою.
— У нас нема грошей, — зовсім нетерпляче обізвався Петрик. — Навіщо тепер людям гроші? Тепер праця — для праці, для радощів, для насолоди творення.
Іван знову спохмурнів і одвернувся до екрану.
— Кров! — заволав він раптом. — Кров. Навсправжки б’ються. Падають. Ого-го, скільки їх упало.
Дійсно, багато бійців уже упало, і в них то тут то там темніли червоні плями.
— Та що ж це? — розгублено смикнув Петрика за рукав Юрко. — Як же так? Це ж діти, гра! Навіщо допускаєте до крови. Оце такі мудреці, все добре обдумали, а дітям дозволяєте убивати себе для вашої розваги.
Петрик тихо і приязно розсміявся і заспокійно підморгнув. Юрко незрозуміло дивився на нього і знову втупився в екран.
— Щось тут не так, — зауважив пілот. — Он я бачу, у багатьох кров синя.
Іван і Алямбек придивилися пильніше. Багато упалих і ранених мали великі сині плями.
— Липа! — розчаровано гукнув Іван. — Брехня. Вони тільки назнарушки билися.
— А ти ж як думав, дурню, — резонно відповів пілот. — Щоб у такому світі, як тепер, та пустили дітей до крови битися.
— Це, як у нас на маневрах, — докинув Алямбек, розчаровано зітхаючи. — Але здорово билися. Молодці. Оце театр — так театр.
В цей мент пролунало три різких дисонованих звуки, і бій в ту ж мить припинився. Бійці, ранені і полеглі — всі були нерухомі. Над кожним сектором бою принизилось кілька чоловіків в червоній і синій одежі. Літали низько, підраховуючи втрати.
Знову почулися ті самі різкі тони, і в той же момент неймовірний рейвах зчинився на всьому полі. Ранені схоплювались, полеглі обтрушувалися, а бійці голосно говорили, обмірковуючи деталі бою.
По третьому сигналу одні пішли вправо, а другі вліво, і знову вишикувалися в лави.
— Сині перемогли червоних на 2.500 ранених і 202 полеглих. До наступного змагання переможці і переможені цієї дивізії носять через плече синій шнур, — залунав різкий голос, ніби з десяти мегафонів.
На вежці він заревів так голосно, що всі здригнулися і глянули вгору. Під самим дахом стояв великий різьблений з дерева лелека і, розкриваючи дзюба, виголошував наслідки бою.
— Там схований мегафон, — сміючись пояснив Петрик. — А лелеку подарував цех деревообробників, власне, бувші учні, що зацікавились обробкою дерева і різьбою по ньому.
Лави струнко розходились в різні боки, коли раптом десь із неба пронісся голосний шелест, ніби від дощу, а за ним дитячий голос проспівав:
— Вільно! До кошів! Розкрий шатра! Ховай майно! — залунала команда, і весь неоглядний плац прийшов у новий рух.
Юнаки і діти бігли в усіх напрямках. Там і тут десятки їх напинали важкі шатра. Інші збирали розкидані мечі, зброю, одяг, що досі лежали покидані просто на місці бою.
— Що сталося? — спитав пілот. — Нова гра, чи що?
— Ні, оголосили дощ, — Петрик глянув на годинника. — За сім хвилин дадуть дощ. Треба і нам ховатися, бо над пустелею пускають звичайно добру зливу.