— Аякже. Певно, що вони є. Найчастіше то Очети, але бувають і з молодих. Хто вже змалку чує покликання від Бога.
— То ви літаєте на Місяць і за хмари, — і ще вірите в Бога? — спитав недовірливо Іван. — Адже ж ясно видно, що його в небі нема.
Юнаки навколо притихли, насторожено слухаючи його. Один з них зухвало спитав Івана:
— Ви убивали людей Початком, атомом, — а чи ти або хтось його бачив вашими людськими очима?
— Атом, — передражнив його Іван. — То атом, а то — якийсь Бог. Як я кину атомову бомбу, то з вас не лишиться і шматочка. І де буде тоді твоя душа? І як ваш Бог дозволяє це?
— Бог не дозволяє і не наказує робити чогось зараз. Він дав один раз свої закони. Хто хоче жити щасливо і радісно — виконує їх. Хто не хоче — гине і губить інших. Аж поки всі не навчились жити радісно. Бо живуть в Божому законі.
— Ет, попівські теревені, — не витримав Іван, забуваючи всі свої постанови пристосовуватися, хитрувати і пролазити в нове життя. Цей загальний стиль чистоти, радости, дружби дратував його так, що не міг панувати над собою.
— Теревені, — повільно повторив другий. — То ти не віриш у душу. Ні в Бога. А в кулак ти віриш?
— Вірю, — вищирився Іван. — Як ударю тебе кулаком, то ніякий Бог не поможе, — гепнеш на землю — і вже.
— Добре, — так само повільно сказав юнак. — Я називаюся Карлос де Пекасос. На Юр’їв день зустрінемось, і я докажу тобі, що ми теж уміємо вживати кулака, коли того хочемо.
— Чого ж ви всі ждете на Юр’їв день? — засміявся зневажливо Іван. — Давай зараз.
— Зараз? — перепитав Карлос. — Чи би я вже не мав встиду, ні волі, щоб почати битися в Країні спорту, та ще з гостем? Почекай до весни. Я буду шукати за ним на твій тон, — звернувся до Петрика. — Ти напевно знатимеш, де він буде.
— Добре, — згодився Петрик, втомлено одводячи очі од Івана. — Хоч хотів би краще вже не знати нічого про нього.
— Отак у живі очі говориш мені такі прикрі слова, — образився Іван. — Добрі мені християни, віруючі, — в живі очі ображають людину.
— Яка там з тебе людина, — одмахнувся Юрко. — Хоч би ти одчепився од нас, а то через тебе скрізь сорому наїмося.
— Я кажу те, що думаю, — сказав Петрик. — Не можна інакше бути з своїм ближнім, як тільки казати йому правду в очі. Тільки дрібна людина ображається на правду. Хоч вона й болить часом.
— Не потребую твоєї правди, — буркнув Іван. — На біса вона мені? Я сам знаю, який я є, і не тобі мене вчити. Ти раніш проживи таке життя, як моє, а потім берися вчити. Шмаркач!
Юнаки обурено заворушились, а Карлос сказав тихо:
— Дійсно, з тобою тяжко чекати аж до Юрія. Але то краще для мене, — мушу витримати аж до того дня.
— То терпи, — одвернувся від нього Іван і пішов з шатра.
Чвірка розгублено дивилася йому вслід.
— Куди ж він? Він загубиться, або чогось наробить, — кинувся Юрко до Петрика, але той тільки махнув рукою.
— Лишіть його. Прийде до нас сам. Бо хто багато вихваляється, той потребує помочі. Прийде!
Справді, коли вони вже укладалися спати в тому самому наметі, прийшов якийсь юнак і сказав:
— Там бродить якийсь чоловік із ваших, з-під снігу. Мабуть, не може знайти вашого намету. Привести його сюди?
— Приведи, прошу тебе, — сказав коротко Петрик, не підводячися з ліжка.
За кілька хвилин Іван мовчки увійшов до намету і ліг на вільне ліжко біля Алямбека.
А в цей час група спортових Очетів сиділа в одному з наметів і розглядала екран. Там була відбита чвірка в той час, як вона стежила за боєм.
— Ну як таких пустити до дітей? — запально говорив один з молодших інструкторів. — Це ж люті мавпи. Така жадоба чужої смерти… Гидота.
— Зло так і б’є од них, зло і кровожерність, — підтримав його другий. — Нехай летять звідсіля.
Очети мовчки дивилися в екран, потім мовчки дивились в думки один одного. Усміхнулись і згідливо закивали головами.
— Пустіть їх до дітей, — сказав один з них. — Зло є в людині і буде. Чим більше його загортати, чим більше заганяти в тінь — тим воно небезпечніше. Треба показувати його так, як воно є: без окликів огиди і без брехливих прикрашань — тоді воно відштовхує. І отут, — він показав на екран, — кровожерність і лють нічим не прикриті. Пустіть їх до дітей, але наперед покажіть їх дітям. Такими, якими вони тут є.
Коли на другий день чвірка пішла з Петриком до класу, вони почули голос учителя:
— Це люди з іншого світу, коли ще проливалась кров ближнього і не встидались бити іншого, аж поки він умре. Вчені сиділи тоді в кабінетах і видумували, як найбільше убити людей. Тепер ці люди завітали до нас і вчора дивились на наше змагання. Ось вони.
Петрик почервонів і одсунувся назад, щоб не побачити обличчя своїх гостей. А ті побачили свої.
— Ох, чорт, невже я такий? — вражено прошепотів Алямбек, дивлячись на себе на екрані.
Стояв розкарячений, витягнувши шию, і вдивлявся в бій. Вирячені очі горіли лютою втіхою, рот був вишкірений, з кутика уст вибігала слина, жили на лобі надулись і вибивали гарячковий пульс.
— Ач, сволочі, що показують, — просичав Іван, дивлячись, як він сам мечеться по вежі, як в лихоманці тремтить і вишкірює зуби в кровожерному усміху.
— Картина невесела, — покрутив головою пілот, дивлячись, як сам присідав, бив себе по литках при доброму ударі меча і вимахував кулаками, невідомо кому погрожуючи.
— Кров, — переможно і радісно прохрипів з екрану Іван, і вся юрба дітей раптом одкинулась назад, ніби боячись, що він наблизиться до них.
— Тепер ці люди тут, у нас, і ми покажемо їм, як ми тепер учимося, — сказав учитель, коли екран погас.
Діти озирнулися назад, зі страхом і огидою оглядаючи гостей.
— Ах, сволочі, сволочі, — не переставав сичати Іван крізь затиснені зуби.
— Замовчи і не показуй своєї краси хоч зараз, — штовхнув його пілот. — Сідай, не дуже то приємно перед цими оченятами стовбичити.
Вони сіли, і лекція почалася.
На екрані стояв той самий учитель, що й перед екраном. Учитель на екрані брав ебонітову паличку і тер її об клаптик вовни.
— Так люди вперше дізналися про силу, яку назвали електрикою. Назвали і зраділи, що вже все про неї знають. А потім почали вивчати її, — говорив учитель перед екраном. — Ось, спробуйте потерти самі.
Він вийняв з екрану з власних рук одну паличку, другу, третю, десяту, все брав і брав і роздавав палички, аж поки всі діти не дістали по одній. Діти весело дивилися на цей фокус з екраном і взялись жваво терти вовною по ебоніті і підкидати папірці, щоб їх притягало електрикою. Тим часом учитель на екрані приготовляв новий прилад.
— Тоді люди почали думати, як їм зробити цю силу корисною для себе. Найбільше вони хотіли змусити її працювати, щоб не працювати самим.
По залі пройшов легкий смішок, як від веселого анекдоту, а кілька душ знову обернулося подивитись на людей, що хотіли звільнитися від праці.
— Але що ж це за клас? — пошепки дивувався пілот. Вони сиділи просто неба на вкритому травою амфітеатрі. Крім екрану, що стояв на підвищенні, не було жодних шкільних приладів. — А як же вони пишуть?
— Письма вчаться ще в дитячих садках. А тут усе заучують з екрану.
— А книжки? І підручників у вас нема?
— Нема. Найвидатніші з старих передано на екрани і показується, — але таких було небагато, яких п’ять десятків за все життя людства. А решту спалили.
— Як, усі?
— Ні, лишили по парі примірників в бібліотеках. Вашингтон, наприклад, є тепер Місто Книжки, там вони всі зібрані…
— Але чому ви проти книжки? — здивувався Юрко. — Книжка — то засіб освіти, ознайомлення зі світом…
— Ні, більшість книжок була для ваших людей те саме, що алкоголь — жити було безглуздо і непереносно тяжко, і люди дурманили себе книжками, щоб забути дійсність. А ми… наші Старші тепер вважають, що людина повинна пережити своє життя до кінця. Хто одривається од дійсности, той небезпечний для життя.
— І ваші Старші живуть теж дійсністю?