«Бомба, — згадав він, і йому здалося, що віки назад ховає він бомбу і віки вже летить униз. — От тепер вже гахну!»
Ще не встиг додумати думки, як впірнув у щось м’яке і пухке, що ніжно, але невідступно огорнуло його.
«Бомба! Падати на спину», — застережливо блиснула думка, і він останнім зусиллям волі наліг на задні шлейки парашуту.
«Кінець! Щастя! Рятунок!» — проскакувало йому в голові іскрами, поки звільнявся від величезних полотнищ парашута.
Несамовите почуття повної волі охопило його. Нарешті він один. Ніхто не підслухує, ніхто не наказує, ніхто не карає. Воля!
Він ніжно погладив округлий виступ під хутром. Воля і влада. Хто посміє опиратись йому, коли він несе з собою смерть? Навіть стріляти в нього не посміють. Тепер він таки буде вільний — нікого не боятиметься, а всі боятимуться його.
— Тепер поборемось! — гукнув він зо всієї сили.
Голос прозвучав кволо, і безкрайня біла пустиня відповіла байдужим мовчанням. Почуття самотности струснуло ним. Люди! Йому потрібні люди! Але люди — то значить знову підозра, недовір’я, вічне чатування, бо вони схотять одняти в нього бомбу, його владу.
Ні, він не хоче людей коло себе. Він піде сам. Хоч трохи пожити вільним, не боятися, не ненавидіти.
Десь подалік знялася в небо червона ракета і облила сніг шкарлатом.
Він криво усміхнувся і повільно рушив уперед, далі від ракети, далі від людей. Звірив за компасом і пішов на захід.
Ішов уперто, стиснувши зуби, повільно, розмірно, час од часу підкріплюючи себе ковтком спирту і на ходу жуючи шоколад. Хотілося співати, але беріг сили і легені.
Сонце заходило і ніби забирало з собою тепло з його тіла. Але він ішов, не спиняючись, блимаючи електричним ліхтариком на компас.
Ішов цілу ніч, і бліде сонце застало його в ході.
Ішов цілий день, боячись спинитись, щоб не впасти і не заснути. Уже не думав ні про волю, ні про владу. Знав тільки, що мусить іти, коли хоче жити.
І йшов.
Але дедалі охота жити меншала. Бажання спокою і відпочинку зростало і свинцем заливало чуйний мозок. Воно підкрадалось до мозку від утомлених ніг і вливалось у серце від напружених м’язів.
«Спочити. Ти хотів забуття і сну. Ось воно, тут. Спинися!» — кричало тіло.
Ранцев спинився. Мусить відпочити. Далі йти немає сил.
«Висплюсь і піду завтра. З новими силами», — дурив сам себе думкою. Вже не міг іти. І вже не міг думати про смерть, вірити в неї.
Зробив у сніжній кучугурі нору, поїв, загорнувся в хутряний мішок і солодко витягнувся.
— От тепер засну, — радісно засміявся вже в напівсні. — Як біля мами.
І заснув.
Білий холодний сніг падав на білу безкрайню снігову пустелю.
II
Прокинувся від почуття надзвичайного тепла, що пронизувало й навіть пекло його тіло.
Стрепенувся, розкрив очі і зустрівся з другими очима.
«Слон, — повільно прошелестіла в затуманенім мозку думка. — Слон з Зоопарку».
Справді, жовті, мудрі очі нагадували очі слона, але були воднораз і добріші, і суворіші. Дивилися на нього допитливо, і погляд проникав Ранцеву так глибоко в мозок, що йому стало неприємно.
— Де я? — спитав він, щоб перервати мовчання і зібратись з думками.
Очі віддалились, і Ранцев міг побачити голову і всю невеличку постать незнайомого. Голова була рожева, ледве прикрита білим пухом, що не закривав рясних зморщок на черепі.
Був одягнутий в якесь дивне убрання, щось ніби робочий комбінезон з широкими, стягнутими внизу холошами штанів. Сорочка ішла аж під горло, а широкі рівні рукава звисали з худих старечих рук. По комірі і рукавах ніжним візерунком вилася вишивка.
«Якийсь хохол», — подумав Ранцев неприязно, але жар настільки припікав його, що він зробив кволе зусилля підвестися.
Але не міг. Повів очима по своєму тілу, шукаючи, що його держить. Не держало ніщо — ні мотузки, ні ланцюги.
Лежав випроставшись на якомусь дивному скляному столі і, здавалось, тільки невідступний погляд старого притискає його до скла.
Тим часом старий, не одводячи очей від Ранцева, простягнув руку і повернув одну з численних блискучих шайб, що були вкручені збоку в стіл.
Жар спинився, і приємна прохолода обвіяла Ранцева. Від приємности він заплющив очі і засміявся. А коли розплющив їх, мудрі жовті очі під насупленими білими бровами з тривогою і недовір’ям дивилися на нього.
— І чого вилупився, як сова, — сердита просичав Ранцев, почуваючи, що йому нічим закритися перед цими очима. — Де я?
Замість відповіді старий простягнув над ним руку, ніби припечатуючи його, і відійшов. Невидимі пута ще дужче прип’яли Ранцева до столу. Міг ворушити тільки головою, і повільно повертав нею, намагаючись одгадати, де він опинився. Був у кімнаті, але в дивній кімнаті, — прозорій, пронизаній світлом, хоч вікон не було. Світло проходило крізь стіни і стелю.
«Скляна, чи що? — розгублено бились думки. — Чи, може, крижана?» — раптом блиснуло йому в голові, і щось знайоме, недавнє в’язалося з цим словом.
Ранцев наморщив чоло, силячись пригадати це недавнє, та голова була важка і неясна. Тисячі якихось образів обірвано миготіли десь на порозі свідомости і, не оформившись, зникали.
Він стомлено заплющив очі і раптом побачив: безкрайня і біла снігова пустеля. Очам боляче від цієї білости, і до серця підступає безнадія. Тоді він кидає вперед свій хутряний мішок, і очі кілька хвилин спочивають на цій темній плямі.
«Сніг… Я йшов снігом, — поволі збиралися думки. — Ішов, ліг і заснув. А цей знайшов мене… Тутешній… ескімос, чи щось таке… Живе багато. Їхній буржуй або шаман… Треба обережно», — але далі вже не міг думати.
Думки розпливались невиразними плямами по мозку, і тільки почуття небезпеки лишилося. Та тіло було надто втомлене, чуже, не дбало про самозахист і було байдуже до життя. Кожен нерв і кожен м’яз ніби прислухався: буде він жити чи ні?
Ранцев почув, що йому ще треба вчитися думати, рухатись, діяти. Треба вчитися жити. Але жити! Він живе!
Це була остання ясна думка, з якою він знову заснув.
Спав і не чув, як розлилися в повітрі чіткі переливи дзвіночків, і не бачив, як великий дивний птах пролетів над скляним дахом.
Та господар помітив його і радісно поспішив до дверей. В дверях стояла нова постать, ззовні майже така сама, як і старий, в такій самій одежі. Тільки з довгого, ще трохи кучерявого волосся та з бездонної терпеливости очей пізнавалось одразу, що то жінка.
Старий стояв перед нею, трохи винувато зазираючи їй в очі. Вона пильно вдивилася в нього, потім усміхнулась поблажливо, як дитині.
— В старих книжках писалося, що чоловік до смерти лишається дитиною, — тихо, співуче мовила вона.
— Отже, ти знову маєш забавку. Таки оживив їх?
— Оживив. Але зараз вони знову сплять, і я не знаю, чи будити їх, Омем?
Очі Омем потьмарились і посуворішали.
— Для чого питаєш? Що зробив — за те відповідаєш. Тепер уже не твоє право розпоряджатися їхнім життям. Що збудилось — мусить прожити свій час.
— Але вони вже прожили свій… І глянь на цього. Він зовсім темний.
Омем схилилась над Ранцевим.
— Кмедь. Чорний, — сказала вона і тим дала ім’я новозбудженому. — А інші?
— Трохи світліші… місцями сірі, але теж темні… каламутні і темні… Як пускати їх в наш світлий світ?
Омем усміхнулась знову.
— Значить, вони потрібні. Без тертя нема іскри… без проби — нема певности… Пусти їх в життя.
— Зовсім вільно?
Омем замислилась. Потім рішуче хитнула головою.
— Пусти вільно… Але сам не можеш відходити.
Старий зітхнув.
— Так. Я знаю… А я так мріяв про самостійність і спокійні думки. Про життя в собі…
— Мріяв! Говориш, як дитина… Наші знання ще нічого не важать, а ти жалкуєш за мріями… Пусти їх усіх разом… Зло мусить одштовхнутись од зла, і нам легше буде їх розуміти…