— Так, але справжньою. Пізнають світ. Творення. Творця. Для того потрібний ясний розум і спокійний дух. А ваші книжки дурманили розум. Ви читали книжки, бо не мали часу за життя пізнати світ, а ми можемо його бачити весь, який можна побачити очима, а потім ще досить часу, щоб пізнати його таким, який він є.
В цей час Алямбек штовхнув Івана.
— Дивись, — прошепотів він. — У них навіть ці палички з діамантами.
Той придивився. На чорнім ебоніті держачка вигравали веселі візерунки з рубінів і перлів. Діти не звертали на них уваги і байдуже закривали їх з-перед очей руками, з азартом натираючи палички.
— Це ж у людини може в голові закрутитися, — схвильовано шепотів Алямбек. — Такі неймовірні скарби дають гратися дітям. Та це дурні якісь, а не люди. Ішаки. Мули.
— А ще нас звуть ідіотами, — відповів гірко Іван, але Петро перебив їхню розмову:
— Ми, здається, заважаємо.
— Так, — сказав Петрик і підвівся. — Думаю, що можемо вже йти.
Вони навшпиньки вийшли з амфітеатру.
— Тепер покажу вам лекцію геометрії, — запропонував Петрик.
В такім самім класі на екрані сидів серед іонійських колон Піфагор і креслив учням на піску свою теорему.
— Таким малим — і вже показують Піфагорові штани, — здивувався пілот, коли вони вийшли з класу.
— О, мусимо дуже скорочено подавати надбання старих віків. Знання наше ішло дуже кривулястими дорогами, поки нарешті дійшло до свого простого кореня. Те, що вам треба було доводити вищою математикою, тепер ясне дитині від малих літ, бо то вона сприймає від батьків і від усього оточення. Ми показуємо це, що важно, як доказ нерозривного звена людської культури і того труду, з яким дух звільнявся від матерії. Наша математика, як і вся наша наука тепер, інші.
— А які? — швидко спитав Іван.
— Далеко простіші. Ну, як тобі пояснити… от у вас телефон, таке, що тягли дроти і говорили через них. Так?
— Ну, так.
— А потім дізнались про радіо, і кожен міг зробити собі його, тільки треба було батарейки та лампочки. Так?
— Та так… А як же у вас?
— У нас атом і людська воля. Ви вирахували, що атом може убити стільки і стільки тисяч людей за годину, а ваші внуки вирахували, що він може одягти, прогодувати і обігріти вп’ятеро більше.
— Але як? Як? — допитувався Іван. — Електрики ви ж уже не маєте.
Петрик уважно глянув на нього.
— Маємо. Кожна людина має свою електрику, як ви назвали це, силу духа як кажемо ми… Коли вона напружує свою силу, вона може розрізнити Початок, чи, по-вашому, атом… Наші Старші уміють це.
— Ага, то все у них у руках. А хто їх призначає чи вибирає?
— Та ніхто, — пересмикнув за своєю звичкою плечима Петрик.
— А як же робляться Старшими? — настоював Іван.
— То ті, кого Бог обдарував здібністю пізнавати, мислити і коритись, — поважно сказав Петрик. — Ти цього не зрозумієш… я теж іще не розумію. Для того треба прожити не менш 150–200 років. Треба, щоб людина пережила дитинство, молодість і зрілість і сама пізнала, розумієш, сама, а не з чужих слів, що то все — нічого не варто. Що це все — підготовка до справжнього життя. Та що говорити, побачиш наш світ, проживеш іще років сто, може, зрозумієш…
— Отже, не втрачай надії, — ляснув пілот Івана по спині. — Ще, може, зробишся Старшим і будеш нами командувати. А тобі хочеться…
Юрко стояв задуманий і від ляскоту аж здригнувся.
— А як же смерть? — спитав він. — То у вас нема смерти?
— Смерти ніколи не було. Але ця наша форма, — Петрик провів рукою вздовж свого тіла, — ця форма з часом руйнується.
— І тоді що?
— Сформований дух вже не потребує тілесної форми і зливається з Богом, а несформований ще довго шукає свого вдосконалення, — відповів Петрик тихо і повільно. — Ти ще зрозумієш це.
VIII
Ще кілька день пробули вони в Країні Спорту і Науки і рушили обдивлятися Державну Працю.
— Ех, гарні тут хлопці і дівчата, — зітхнув пілот, всідаючи до карети. — Шкода, що нам тут таку рекламу зробили, що вони не дуже хотіли з нами дружитися.
— Самі собі зробили, — сердито бовкнув Юрко. — Як заробили, так нас й приймали.
Іван мовчав. З того часу, як почув про Старших, спохмурнів і зачаївся. Щось передумував у собі, до чогось перестроювався. Та й інші були мовчазні і задумані. Новий світ вирисовувався перед ними, і вони не бачили собі місця в ньому.
Навіть не дивились униз, аж поки Петрик не вкрутив у дно величезну опуклу лінзу. Тоді глянули вниз і забули за все.
Океан, що був десь далеко внизу, наблизився до них і перед очима пропливали його глибини. Задивились туди і схаменулись тільки тоді, як у лінзу просто на них виштрикнувся величезний шпиць.
— Це що таке? — одкинувся Алямбек назад.
— Статуя Свободи, — засміявся Петрик. — Колишня гордість Америки і надія багатьох людей, що їхали сюди шукати щастя і справжньої свободи.
— То це Нью-Йорк?
— Так. Велика Остання війна не зачепила його. Бої йшли на півночі, і він лишився цілий. Згодом люди роз’їхались по малих домах, і тоді Старші вирішили взяти його і інші великі міста для Державної Праці.
В небі над містом був величезний рух. Великі машини проносились на захід і на схід, знижувались, злітали вгору, кружляли над місцями приземлення. Високо, вище за хмародери підносився якийсь дивний апарат матово-синього кольору.
— Радар, — сказав Петрик. — Міг бути трохи й менший, але американцям у крові лишилася звичка робити все якнайбільше, і вони вигнали його на дванадцять метрів вище, ніж треба.
— А що ним роблять?
— Розкидають по світі продукти. Все м’яке, що не може розбитися, розкидається радаром.
— У спортовців теж був маленький радар.
— Скрізь вони є. Коло кожної хати — невеличкі. Це зменшує потребу в великих літаках, і можна збудувати більше машин для окремої людини. Ну, що хочете бачити?
— Літаки, — швиденько сказав пілот. — Як у вас будують літаки.
— А що їх там будувати? — знову пересмикнувся Петрик. — Будувати зовсім просто. От, ходімо сюди.
Вони в’їхали рухомими сходами на якийсь поверх сусіднього хмародеру у великий заводський хол.
Тут було дуже тихо, просторно і світло. Чималий гурт людей стояв тут і там, схилившись над металевими частинами.
— А хіба їх не клепають? — спитав пілот.
— Нютуємо сріблом, — відповів один з гурту.
— Ого! Дорого ж вони вам коштують, — засміявся зневажливо Іван.
Ті незрозуміло глянули на нього, потім на Петрика.
— Люди з-під снігу, — пояснив той. — З тих часів, коли ще були гроші.
— А, — оказав один. — У нас того нема; немає грошей, — розвів він руками, показуючи, немов дитині. — Що треба, те й клади. Не жаліємо.
— А руди? Де берете руди? Хто копає? Де ваші шахти? — прорвався Іван.
— Це й я не знаю, що воно таке, — відповів Петрик. — Спитаємо у інженера.
— Руди? — наморщив брови той. — А, то копали з землі. У них не все йшло на метал, а тільки спеціальні сорти землі… А ти копав руди? — з раптовим інтересом спитав він у Івана.
— Ого! Ще й скільки. Першим забійником був, — хвальковито випростався Іван. — Я більше тої руди забув, як ти її бачив.
— Та я зовсім не бачив, — засміявся інженер. — Ану, покажи нам, як ти копав.
— Та як же я тобі покажу? У вас шахт нема, кажеш, — допитливо прижмурився Іван.
Але інженер уже вимикнув якийсь вимикач, всі робітники випростовались і підійшли до великого екрану на стіні, куди інженер повів і Івана.
— Показуй, — сказав він.
Іван безпомічно озирнувся на Петрика.
— Згадуй, — пояснив Петрик. — Дивись на екран і згадуй. Що згадаєш, те ми й побачимо.
Іван наморщив брови і втупився в екран, зціпивши од напруги зуби.
На екрані з’явились невиразні постаті. В сірому ранку, здригаючись од холоду, сунув гурт людей. В брудних латаних ватянках і замурзаних комбінезах, неголені, заспані, вони майже бігцем поспішалися до невисокого, схожого на барак будинку, над яким стирчала вежка з залізним краном. На горі вежки була червона зірка.