— А то чому?
— Не знаю. Вона каже, що я надто скоро все хочу зробити, одразу всі помилки виправити… Каже, що треба спокійного духа, а я дуже вже рвучкий!..
— Нічого, постарієш — станеш спокійніший, — потішив пілот. — А от наш Очет так помолодшав…
— Як помолодшав?
— А так. Навіть волосся почало одростати… Каже, що це йому за кару, що нас оживив, і тепер має за нами глядіти…
Після цього Юрко кілька днів ходив задуманий, почуваючи, що в серці у нього накипає якесь важке, гірке почуття і проти пілота, і проти Очета. Значить, Очетові пілот був цікавий, а він, Юрко, — ні. Це було прикро і образливо, і хотілось зробити щось, щоб обом — і Очетові і пілотові — стало так само гірко і важко, як було зараз йому, Юркові. При першій же зустрічі з Омем Юрко сказав глузливо:
— А той наш старий Очет заробив на нас!
— Як то заробив?
— А так! Оживив нас, і тепер його в нагороду зроблено знову молодим. У нас давали орден Леніна — а у вас омолоджують!.. Навіть буде летіти з пілотом навколо світу! — вирвалось у нього з гірким докором, хоч перед тим він вирішив, що не говоритиме Омем про це.
— А тобі прикро? — спитала Омем.
— Звичайно прикро! — загорівся образою Юрко вже одверто. — Звичайно прикро! Чим Петро-пілот кращий за мене, що Очет прилетів до нього і живе з ним, а до мене навіть і не обізветься?!.. Навіть йому нецікаво знати, що я і де я…
— Ну, це він знає, — зауважила Омем.
— Як знає? Звідки?
— А я йому розповідаю… Досить часто… — відповіла Омем.
— Ти? Хіба ти його знаєш?
— Так… Колись давно він навіть був моїм чоловіком… І тому він покликав мене, коли оживив був вас — і питав, чи треба пускати вас у життя, чи ні… Так, ніби це його справа! — засміялась Омем. — І я обіцяла йому, що допоможу йому з вами… Я для того і вернулася з гір… І як хочеш знати, то теж трохи відмолодшала… Але у відмолодженні нема нічого доброго, — сказала вона вже поважно. — Знову роби помилки і знову кайся за них, і виправляй, і гартуй свій характер!.. Ні, повір мені, для Очета це зовсім не нагорода — відмолодіти… Це швидше кара!..
Юрко мовчав, присоромлений і збитий з толку… Все було не так, як він звик думати, і важко було зрозуміти, як ішли думки і почуття цих нових людей.
— Оце, що ти відчував зараз — це найгірше почуття, що керувало світом за старих часів. Це — заздрощі, — сказала Омем. — Заздрощі родять злобу й бажання помсти, хоч тобі навіть і не зроблено зла… Заздрощі гірші за чисту злобу. Ти бережися їх.
— Як їх берегтися, коли це так солодко — придумувати лихо для інших? — признався Юрко. — Я навіть думав, ні, я просто бачив, як Петро-пілот не зуміє керувати літаком, і літак упаде і уб’є Очета… Я просто бачив це — і я радів, — вибирав Юрко з дна душі свої почуття і подавав їх Омем, щоб та викинула їх, знищила їх одним якимось словом.
Але вона не викидала їх.
— Так, я знаю… Я сама — з України… Ми б хотіли, щоб усе було в порядку і все було добре… І ми згодні працювати зранку до вечора, — але щоб усе, що ми заробимо, було наше… І щоб усі нас хвалили… Я знаю! — хитнула вона, стверджуючи, головою. — Ми хотіли працювати, придбавати і все тримати в своїх руках, нічого не випускати з рук…
— А хіба зараз ти вже так не почуваєш?!
— Зараз? Що ж я буду тримати і не випускати — коли все й так моє? — засміялась Омем. — Все моє і все гарне, і я хочу, щоб усі раділи цим… Ти ж мусиш ще добре пам’ятати нашу українську гостинність…
— Ого, ще й як! — засміявся Юрко. — Як підходили якісь свята, так мама стільки варили і пекли!.. І потім не давали гостям передихнути — все припрохували їсти.
— Ну от. І тепер те саме. Тільки твоя мама частувала людей хлібом, а я частую їх усім білим світом! — засміялась Омем. — Як тільки ти зрозумієш, що це усе твоє — ти перестанеш навіть розуміти зависть, а не то що відчувати її.
— Ет, це ми вже чули! Як я ще жив у першому житті, нам так само весь час говорили, що земля належить нам, і фабрики належать нам… і все належить нам… А ми з того належання нічого не мали, тільки мусили робити, як невільники на тих, хто нібито передав нам усю землю і всі заводи… Як мені кажуть, що усе моє, то я вже добре знаю, що ніщо не є моїм, що я нічого не маю!
— Це не можна вивчити, — сказала Омем. — Це треба пізнати усім серцем… А ти, такий ніби добрий, а боїшся свого серця. Ти весь час замикаєш його. Чому?
— А тому, що мене за це добре серце вже не раз мучено і дурено, — уперто твердив Юрко. — Нас не тільки бито за нашу доброту, а ще й називано дурними… І гірше — були люди, які казали, що нас зовсім нема!.. Ми триста років боролись проти Росії, а тоді люди казали: «Ага, Україна… Знаю, знаю. Це — Росія». І ми вирішили стати злими… І ховати свою доброту від людей…
— Знаю, знаю, — сказала Омем. — Але ж то давно минулося… І всі знають тепер Україну — то чого тобі боятись своєї доброти? Тепер кожен не тільки може бути добрим, але й хоче бути добрим… Бо добрим найлегше жити…
Після цього Юрко спробував говорити своїм друзям про минуле, щоб трохи вибитись з-під його влади. Але коли його закликала перед свій екран Омем і він побачив на екрані Алямбека, старе почуття радости, змішаної з недовір’ям і обережністю, охопило його знову.
Алямбек же, навпаки, був веселий і повний певности себе і своїх нових планів.
— Вже одбув Державну Працю, — весело повідомив він. — Тепер ще мушу трохи повчитися — а тоді женюсь!
— Та що ти?! Женишся? З ким?
— А тут з однією дівчиною!.. Дуже добра дівчина — і мені подобається… Я все думав, все думав — чого я на світі найбільше хочу, — і вирішив, що я найбільше хочу мати дітей… У нас, у мусульман, завжди вважалося, що велике потомство — це благословення Боже! От я буду мати таке благословення!.. Не менш як двадцятеро їх…
— А як же твої корови? — спитав Юрко, який нічого не чув про Алямбека від часу, як Петрик забрав того з Нью-Йорку кудись у прерії. І не тільки не чув — а навіть ні разу не згадав про нього… І не хотів згадувати. Хотів забути усе минуле, щоб увійти в нове, стати новим самому…
— Корови? — перепитав Алямбек. — О, я корови давно вже кинув!.. Спочатку було цікаво… Я там так на конях їздив — ого! Навчив їх різним штукам, як на конях скакати… А вони — мене… Там були такі спритярі — ого! А потім мені стало скучно… Яка рація була мені оживати і в новому світі опинитись, щоб жити так, як я раніш хотів би жити?.. Тільки раніш я дбав би, щоб мати цих коней і корів побільше — а тепер що? Вони й так усі мої… і не мої…
— Не давали тобі їх? — спитав Юрко.
— Чому ні? Давали. Як побачили, що я вмію їздити, — найкращих коней міг брати. Ніхто не боронив, ніхто не жалів… Так, що в мене не стало до коней інтересу… Тоді пішов я на Державну Працю… вроді якби трактористом по-нашому.
— Трактористом?
— Ну, воно не зовсім як наш трактор, але дуже подібне…
— Де ж ти орав?
— А в Індії! Тут тільки у двох місцях орють: на Україні і в Індії.
— Чом же ти на Україну не поїхав?
— Та там, бач, і тепер кіньми орють. Дуже вже українці коней любили. Так вони при конях і лишились… До того ж їм трактори у колгоспи силою нав’язали, от вони трактори й зненавиділи… Так воно пішло, і досі на Україні тільки кіньми працюють. Ну, а Індія коней ніколи не вживала на полі… А як стали незалежні — навезли собі купу тракторів — і були з того дуже горді. Так вони і тепер тракторами орудують.
— Як же ти туди перелетів?
— А мене Петрик перевіз. Він там зі мною і робив… Ще й зараз там залишився…
— Петрик? — перепитав Юрко, і відчув, як знову те саме прикре почуття образи за себе починає колоти його в серце. — Петрик. Добре, що ти за нього згадав. Де він був увесь цей час?
— Він мене тоді привів у прерії і передав тим людям. А сам десь полетів. А як я заявив бажання на Індію, так він і з’явився…
— Ми можемо його зараз викликати, — почули вони голос і озирнулися. За ними стояла Омем. — Ти справді хочеш побачити Петрика? — спитала вона Юрка.