— Але ти не наважишся піти й потоптати їх квіти, — під’юджував його Іван. — Ти боїшся їх! Ти тільки думаєш, що живеш так, як тобі хочеться, а насправді так живеш, як вони тобі велять!.. Ану, потопчи їх квіти! Спробуй! Наважся! Не будь боягузом!
Іван так розгарячився, що йому тремтіли руки. Коли б хоч раз розворушити їх на протест! Коли б хоч раз скуштували вони сваволю, її радість, її безмежність — тоді б вони були у нього у руках! Тоді він би прикрутив їх! Він би розпалював їх душі завистю і гнівом! Він би вселив у них ту радість руйнування, що палала в його власному серці! І тоді він панував би над ними!
Вільямс подивився на Івана, на квіти, постояв, подумав і рішуче ступив на грядку квітів, що барвистим візерунком бігли вздовж стежки. Зосереджено, ніби дослухуючись до чогось, що діялось всередині, він почав старанно топтати квіти. Решта ватаги, що була одійшла вперед, повернулась до грядки і так само цікаво, але спокійно приглядалася до того, що робить Вільямс.
Іван одразу побачив, що з його планів нічого не буде. Вільямс тупцяв по квітах, немов робив якусь роботу. В рухах не було нічого від тієї дикости і радости нищення, якої чекав Іван…
«Наче дослід якийсь робить, дурний павич», — сердито подумав Іван, чекаючи, чим це кінчиться.
Потоптавши який метр прядки з квітами, Вільямс зійшов на стежку збоку, скептично придивляючись до наслідків своєї роботи. Інші теж подивились на грядку, потім на Вільямса, і Джек спитав:
— Ну і як? Приємно? Чи бодай цікаво?
— Ні, — покрутив головою Вільямс, — неприємно.
Всі згідно хитнули головами, а Джек сказав:
— З боку це виглядало досить глупо.
— Я і почував себе глупо, — погодився Вільямс.
В цей час над ними почулися дзвіночки. Всі підняли голови. Над ними летів якийсь чоловік з великим кошем квітів, прив’язаним до пояса.
— В чому річ? Не подобалося, як я підібрав кольори? Я думав, що синє з білим буде приємна комбінація… Вже мені яскраві кольори набридли.
— Ні, тут річ не в кольорах, — гукнув йому вгору Вільямс — Я хотів подивитись, чи мені сподобається топтати квіти.
— Так? Це цікаво. Підожди, я зараз опущуся, — чоловік з квітами знизився на землю, обережно одв’язав кошик з квітами, поставив його на землю і підійшов до ватаги.
— Я, здається, недочув, — сказав він Вільямсові. — Чи ти топтав квіти, бо тобі це подобалось?
— Ні, я не знав, що я буду почувати при цьому, а цей, — Вільямс хитнув головою вбік Івана, — цей казав мені, що це буде мій протест і вияв мого справжнього Я. От я і спробував.
— Ну, і як? Було приємно?
— Ні. Ніякого мого Я не чув, а почував себе дуже глупо.
— Ну, не журися, — поплескав його по плечі новоприбулий. — Я маю нову комбінацію кольорів — червоне, жовте і поміж тим, тут і там, розкидано біле… Я, власне, і летів пошукати місця, де б їх примістити. А ти мені саме добру місцинку витоптав!
Іван відчув, як од цих слів його охоплює така лють, така велика злоба, що він може кинутись на всіх оцих спокійних і безтурботних людей і дряпати їх, кусати, бити їх і при цьому скавучати від злости і розпачу. Та ледачі теж похмурніли і дивились на Івана незадоволено і з відразою. А один з них, Поль, незмінний супутник і приятель Вільямса, з якого він глузував, кпив і насміхався з усякої нагоди, закричав:
— Таку велику пригоду треба відзначити піснею! Ось, я маю слова, а наш великий Топтатель Квітів, Вільямс — нехай складе на них мелодію. Слухайте, хіба погано?
Він потанцював на місці, підшукуючи ритм, а тоді заговорив речитативом, легко модулюючи хрипким але приємним голосом:
Всі засміялись, а квітникар спитав:
— А хто ж цей ідіот? — він придивися до Івана і радісно закричав: — О, знаю! Вже знаю! Це ж ти — людина з-під снігу, з віку ідіотів!
Іван хотів сказати йому щось різке і образливе, але той лагідно говорив далі:
— Слухай, як ти так любиш топтати квіти, то, може б, ти сповіщав мене, коли і де ти їх витопчеш? Мені так хочеться пробувати все нові квіти — і так, щоб люди їх бачили — а місця мало.
— Чому місця мало? — спитав Іван насторожено. — Хіба Земля мала?
— Земля не мала — але я взявся садити квіти для ледачих… І таких, як я, є багато. От і не вистачає місця на нові проби… Треба чекати, аж поки одні квіти одцвітуть, а тоді пробувати інші.
— То повиривай їх, — буркнув сердито Іван.
— Не можу, — розвів руками квітникар. — Раз їх посадив, то не смію виривати. Що зробив — те зробив, і чекай, поки воно дійде до свого кінця… А от тобі приємно рвати квіти — то як тобі ще десь захочеться їх повиривати чи потоптати — так ти зараз і поклич мене. Я дам тобі мій тон — ти мене і виклич…
— Навіщо мені твій тон? — сердито відізвався Іван. — Я не маю екрану…
— Так, це правда, — сказав Поль. — Він не має екрану…
— То поклич тоді свого Очета і передай мені через нього.
— Не маю я ніякого Очета! — закричав Іван. — Не маю і не хочу мати! І свистів я на твоїх Очетів, і на тебе! Зрозумів? Знати я вас не хочу! Відчепись від мене з твоїми дурацькими квітами! Посоромився б! Дорослий чоловік, а носишся з квітами, як дурень з писаною торбою! Не маєш нічого кориснішого робити?
— А не маю, — розвів квітникар руками. — Може, щось і є, але мені найбільше подобаються квіти… Що ж тут поганого, і яке тобі діло до того, що я роблю? Знайди те, що тобі подобається — і роби… Я думав, що, може, ти ще не вийшов з дитинного віку — і любиш усе нищити… Але як ти сердишся то не топчи…
— Він на все сердиться, — втрутився Поль. — Нічого не бачить, нічого не чує, — тільки ходить і прислухується до своєї злости… Такої нудної людини я ще не бачив… Якби знав, що з такими доведеться зустрітися — не пішов би й у ледачі! Це ти мене завів сюди, — звернувся він до Вільямса. — Але як я не люблю твої пісні — але цей… цей… — пошукав він слова, — цей Кмед мені заважає… Я звертаю на якусь іншу стежку, і йду туди, куди він не йде… Як уже мушу терпіти ідіота, — перейшов він знову на свій легкий, насмішкуватий тон, — то волію свого власного, сучасного, у твоїй особі, Вільямсе. Навіщо мені архаїчного ідіота з-під снігу?.. Ходім від нього. Він бродить не для щасливих лінощів, а тільки від своєї злости…
— Добре, — погодився Вільямс. — Ось тут зараз ми і завернемо… А ти, Джеку? — спитав він, бачачи, що Джек спинився і не пристає до Поля і П’єра, що вже рушили до нової стежки.
— Я, мабуть, лишуся, — нерішуче сказав Джек, дивлячись на Івана. — Походжу ще трохи з ним….
— Ну, то лишайся… Але сповіщай нас через свого Очета, куди ви побрели! — гукнув Вільямс і завернув навздогін за двома попутниками.
Іван з похмурою цікавістю глянув на Джека.
— Чому ти лишився зі мною? — спитав він, вже звикнувши до їх протиприродного і непристойного звичаю говорити правду в обличчя.
— Цікаво, — пересмикнув той плечима. — Я таких, як ти ще не бачив… Може, я зможу так тебе зрозуміти, що зумію показати тебе.
— Як то показати?
— А так… У мене завжди в голові, в уяві сила всяких думок і образів… Я вигадую їх, бо мені цікаво бавитися з ними… У нас от тепер діти переробляють листки на деревах, так мені цікаво переробляти життя у моїй уяві…
— Перероблені листки я бачив, — мотнув головою Іван. — Але як ти можеш переробити життя?
— Я вигадую собі різних людей — і вони мені близькі і милі… І я вигадую, як вони жили, або й зараз живуть… чи будуть колись жити…
— Ну, а що далі?
— А далі я приходжу до мого Очета і пробую показати на його екрані те, що бачу в своїй уяві…
— Ну?
— Ну, і в мене нічого не виходить… Почну розповідати Очетові, а на екрані тільки мутні плями — а серед них все щось моє вилазить.