— На Юр’їв день? — перепитав Іван. — На який Юр’їв день? Хто хоче битися?
— А ти вже забув? Ще в той рік, як тебе оживлено, кілька людей хотіли битися з тобою на Юр’їв день.
— Ого! Я вже й забув за них, — засміявся Іван. — То так давно було. А вони ще й досі пам’ятають? Чому ж вони одразу тоді не билися?
— Очети одговорили їх: ти був ще надто слабий… і тілом і духом… ще нічого не знав і не розумів… Вони вирішили почекати п’ять років… Тепер ти можеш битися з ними, або перепроситися. Як ти вибереш, так і буде.
Та Іванові від однієї думки, що він може нарешті битися з кимось — стало радісно і цікаво жити. Не критися, не удавати, не хитрувати, — а вийти і бити когось перед очима всіх — це був вихід, це була, нарешті, якась можливість вилити свою злість, вибухнути перед усіма, показати їм свою силу, показати, чого вартий він, Іван, якого вони так безсоромно називали ідіотом і чорним Кмедем!
— Е ні, я перепрошуватись не буду! — сказав він, весело розправляючи плечі. — Як вони бояться — нехай перепросяться… Може, я їх і прощу! Але щоб я перепрошувався — чого ради?! Я їх усіх разом можу покласти на спину. Хто там був? Пам’ятаю, батько оцього, — мотнув він головою в той бік, де невиразно виднілася постать Петрика. — Розсердився, що я його жінку назвав, здається, коровою чи якось так… А хто ж іще?
— Ще інженер, якого ти назвав брехуном, — підказала Омем.
— Ага, пригадую і його… Я потім пробував там працювати, але він не хотів мені показати, як наснажують атом… Казав, що він цього не може.
— Він і справді цього не може, — потвердила Омем.
— А хто вас там розбере, що ви можете, а чого не можете? — так само зухвало сміявся Іван. — Нехай іде битися, як йому не подобаються мої слова!.. А хто там був іще?
— А ще один юнак… Він тепер уже одбув Державну Працю… Ти посміявся з його віри…
— Ага, пригадую! Той, що в Бога вірить… Ну, нехай же йому його Бог помагає, бо цьому я найбільше всиплю! — закричав Іван. — Оцей нехай начувається!
— Та що ти так радієш і нахваляєшся? — спитав злосливо Юрко. — Може, ще вони тобі накладуть так, що і не встанеш!
— Хто? Оці чистюльки? Оці купальщики? Ні, брат, кишка тонка їм мене набити!.. Коли цього Юрія день буде?
— Та ж за рік, — засміявся Алямбек. — Вони саме вчора билися… Я на екрані бачив… Ще, браток, рік доведеться тобі почекати…
— Так чого ж вона голову морочить? — сердито глянув Іван на Омем.
— А це щоб ти знав і приготувався! — пояснила вона. — Щоб не скаржився потім, що ми тебе не попередили, а потім набили…
— Не бійся — плакати не буду! — фуркнув Іван. — Я завжди напоготові… Як тільки покличете, так і прилечу битися! На Юрія, чи на який інший день.
— Добре, — втомлено сказала Омем. — Добре… За рік побачимо.
III
Україна зустріла Юрка солов’їним співом.
Ще здалеку, коли перелітали вже над морем і полетіли над вузькою протокою Дарданелл, війнуло в літаку ніжними пахощами, од яких Юрко раптом випростався на своєму місці.
— Чебрецем пахне!.. І полином! — промовив він радісно.
— Так всі кажуть на початку, — засміявся Лексі, що віз його своїм літаком. — А потім як почнуть прираховувати запахи — так і кінця нема.
— Це правда, — погодився Юрко. — Ось ніби бузком пахне… і конваліями… і навіть ніби гречаним цвітом… Але ж іще рано на гречаний цвіт?..
— Нюхай, нюхай, — притакував весело Лексі. — Ми тепер називаємо оцю протоку не Дарданелли, а протока Запахів, — як в неї влетиш, так й починається нюхання… А що там багато розбирати — пахне — і добре…
— Е, брат, тобі добре так казати. А я коли ще малим був, так оці пахощі чув. А після того і воював, і робив, і умирав, і оживав — так що навіть забув, які вони… А вони ось тут…
— Підожди, ось як почуєш солов’їв, — тоді вже згадаєш усе достеменно, — сказав весело Лексі. — Наша Марія казала, що такого співу ніде не чути. Мабуть, українці тому такі співучі, що завжди чули солов’їв…
— А де зараз Марія?
— А в Києві ж. Вона вже такий, брат, фахівець, що й не підступай… Знає все, що було, і, мабуть, трохи з того, чого й не було ніколи!
— Ти їй скажи, що ми летимо… Я хотів би її бачити… Вона мені може багато розповісти і показати…
— Та я вже й так сказав… Вона нас чекатиме в Києві… Але поки ми до Києва доїдемо, — покрутив Лексі головою, — то промине чимало часу.
— А то ж чому?
— Бо будемо їхати кіньми.
— Кіньми? — здивувався Юрко. — Хто ж тепер їздить кіньми?.. Та на Україні вже за мого часу стільки було автомобілів!..
— Було, а тепер нема… Люди їздять на Україну, щоб забути за всі наші винаходи: за Початки і за літання… словом за все, що робить життя легким. Вони хочуть жити таким життям, коли людина робить усе сама, має все своє і ні від кого нічого не просить і не дістає.
— Оце так і по-моєму, — погодився Юрко. — Мені, мабуть, тому так і важко було звикати до ваших порядків, що все треба у когось щось питати та від когось щось одержувати… Але при чому ж тут коні?
— А при тому, що люди на Україні не хочуть, щоб хтось над ними літав. Вони кажуть, що стомились бачити вічно чиїсь чужі ноги над головою… Тому тут ніхто не літає… Або ходять пішки, або їздять кіньми…
— Ф-ю, — засвистів Юрко. — Це ж ми скільки днів будемо до Києва їхати?
— Ні, не так багато… Вони тут тепер божеволіють на конях, як колись люди божеволіли на автомобілях… Такі породи повиводили, що аж у вухах свистить, як біжать… Ось побачиш… Ми приземлимося у Львові… Ще зможемо перелетіти через Карпати. Бачив їх колись?
— Бачив. Ще як був у війську, посилали нас туди українських партизанів ловити.
— Краса! — зітхнув Лексі. — Такі гарні, такі милі гори… Я там добре пополазив після того, як відбув науку… Прилетів на Україну з Марією, і поки вона сиділа в Києві, ми з партією хлопців поїхали в Карпати і побули там тижнів зо три…
— То ми там спинимось?
— Ні, через Карпати ми ще можемо перелетіти, а вже у Львові спинимось — і далі — вйо, коники, — як вони там кажуть!
До Львова прилетіли вони під вечір — і отут солов’ї зустріли Юрка своїм співом. Ще тільки перші трелі долетіли до нього, як він відчув, що кров одливає йому од серця, все теперішнє кудись зникає, і він знову опиняється у тому — повному страждань, страху і ненависти, але й повному любови і доброти світі, з якого його пробудив Очет… Десь одлетіли триста років. Зникли і роки приниження, і страх перед наказами. Мрякою затягнулися враження з Країни Спорту і Науки. Був тільки він — і його Україна навколо нього.
Наче нове повітря залило йому легені, груди розширились, і вперше повне і владне почуття, що він живе, наповнило його душу. Живе! Не придивляється, не вчиться, не виконує приписи життя — а живе! Отут, десь, зараз є для нього те джерело, що живить людину, робить її міцною, сповнює її серце любов’ю і змушує вибухати гнівом.
А солов’ї вже заливались піснею, дзвоники на літаку вторили їм, — і Юркові здавалось, що то він сам, заплющивши очі і п’яніючи від напливу почуттів, виводить оці трелі, розсипається тьохканням, старанно підіймається на найвищі ноти, щоб потім перейти на ніжну, любовну колоратурну гру звуками.
— Це ще нічого, — сказав Лексі. — Підожди, як доїдемо до центру України — там ночами спати не можна, так вони людину розтривожать, оці птахи…
Юрко майже не чув його, йому хотілось швидше спуститись, швидше стати на землю, швидше вийти з цього непотрібного літака, від цих дзвіночків, від всього цього, штучного і вигаданого… Земля!.. Отут була земля — і саме землі бракувало йому усі ці довгі п’ять років… Не дороги з візерунками, не літаки, не атом, не таблетки у силових колонках — тільки земля може дати йому щастя, може потвердити йому, що він — живе, що він — на Землі, а не на якійсь чужій, незнайомій планеті…
Після того, як вони знайшли місце для літака на одному з величезних майданів, де один біля одного вишукувались найрізноманітнішої форми літаки, вони пішли оглянути Львів.