— Якийсь він став інший, — дивувався Юрко. — Я пригадую, був тут колись, іще в першому житті — тоді такого не було.
— Його відновлено… Таким, яким він був за часів одного з їх старих королів, — сказав Лексі. — Я чув це колись з екрану, але вже забув його ім’я… Тут на Україні усе відновлено… все таке, як було колись давно, ще перед тисячею і більше років тому…
— Відновлено? — здивувався Юрко. — Кругом усе лишилось так, як було, багато вже зруйнувалось і зникло — а тут відновлено?
— Це тобі Марія краще розкаже, я цим не дуже-то цікавився, — відповів Лексі. — Знаю тільки, що у нас у школі вчили, що в перші роки після припинення воєн Україна весь час відновлялася… Тоді ще люди не уміли жити так, щоб не працювати цілий день і не бути в гурті… от українці і взялись відновляти… Та допитаєш про це Марію — вона це вчить.
Юрко дивився на вузенькі вулички Львова, на міські мури, що оточували центр з Святим Юром на горі, на цілий ряд дерев’яних церковець, що вишикувались, ніби на виставці, навколо мурів — і зрозумів, що тут людьми керувало невступне бажання відновити і зберегти своє минуле.
Це потвердила йому й Марія, коли вони зустріли її в Києві.
— Так, українці так довго були позбавлені свого минулого, їх пам’ятки старовини були так старанно знищені ворогами, їх національна гордість так довго терпіла — що коли настав час, що ніхто не мусив працювати для їжі і коли не треба було робити на життя — вони кинулись відновляти свої міста і свою країну… Навіть знищили Дніпрогес і знову зробили пороги…
— Знищили Дніпрогес? — не міг повірити Юрко. — Чому?
— Хотіли, щоб усе було так, як раніш… Наші Очети розповідали, що всю націю ніби охопило безумство — вернути своє минуле і поставити його собі і іншим перед очі… Просили найкращих інженерів, цілими родинами жили в каменоломнях, висаджуючи величезні скелі… Зробили спеціальні дороги, щоб можна було перевезти їх — і таки поклали їх там, де раніш — і тепер старий Ненаситець реве по-старому, на тому самому місці…
Юрко дивився на Марію, на цю дивну дівчину, що родилась через триста років після останньої гарматної війни, а проте знала про його край чи не більше, ніж він сам, і почуття якоїсь рідности охоплювало його… Так, ніби хтось з його родини говорив до нього, якась бабка чи прабабка, що знає усі події та історію його роду.
Та Марія зовсім не була подібна на прабабку. Струнка і висока, вона виглядала в своєму убранні більш схожою на хлопця, ніж на дівчину, і тільки карі очі з веселими вогниками в них та кучеряве довге волосся, що свавільно розвівалось по вітру, виказувало в ній жінку.
— Як хочеш, ми поїдемо на пороги, — запропонувала вона. — Можемо поїхати Дніпром униз, побудемо на могилі Шевченка, і так аж до моря… Хочеш?
— Добре, — розсіяно погодився Юрко. — Добре… Хоч мені вже не хочеться їздити і дивитись… Мені вже хочеться почати жити…
— Жити? А хіба ти зараз не живеш? Хіба бачити і знати — вчитись і відкривати — це не життя?
— Ні… це все якесь… безцільне… Кожна людина живе, як якийсь птах… Он, як соловейко, — засміявся він. — Літає, співає, нічим не журиться… Тільки що соловейко бодай ловить комах, щоб годувати своїх пташенят, а ми й про це не журимось, — він раптом замовк і по хвилині сказав засоромлено і нерішуче: — А знаєш, це так… Я хочу їсти… Я вже забув, що це значить — хотіти їсти… Я просто голодний, — говорив він розгублено. — Що це значить? Чому я голодний?
— Бо тут нема таблеток — і ти вже не їв цілий день, — засміялась Марія. — Тут всі починають з того, що згадують що то значить — бути голодним…
— А що ж тут можна їсти, як нема таблеток?
— О, тут всього так багато, що люди просять, щоб їсти те, що вони виробляють. Нам, археологам, привозять їсти тут з села через Дніпро. Наварять, напечуть і везуть човном до нас… Там і ви з Лексі пообідаєте, — заспокоїла його Марія. — Тут, на Україні їжа забирає багато часу. Зате ми можемо бачити, яке це було марнотратство часу — варити, пекти, їсти, почувати обважнілість в тілі, — цитувала вона, як з книжки, нахмуривши брови, ніби відганяючи від себе якісь думки. — Це марнотратство, і добре, що його ніде більше нема — тільки тут та в Індії.
— Мій Бог — великий марнотратник часу, — весело процитував Лексі, що неуважно прислухався їх розмові, придивляючись, як їх візник напуває коні.
— Що це таке? Звідки це? — різко обернулась до нього Марія.
— Це — Рабіндранат Тагор, давній-предавній індійський поет, — сказав Лексі.
— А відколи це ти почав цікавитися індійськими поетами?
— Бо сам буду поетом! — гордо відказав Лексі. — Мій один вірш навіть уже Очет переказував на екрані. А ти й не знала?
— Не знала, — сказала Марія. — Я давно вже не дивлюся на екрани… Якось вони мене перестали цікавити…
— Ф-ю, — засвистів Лексі. — Тобі пора вже сідати на землю… Починаєш забувати світ для науки!
— О, який велемудрий Очет знайшовся, — розсміялася Марія, і вперше Юркові почулося щось силуване і нещире в її сміхові. — Ходімо їсти, а то ви з Юрком кинетеся на мене, — все так само штучно жартувала Марія.
Ця штучність була така виразна, що всім стало ніяково, і вони мовчки рушили вгору по Володимирській вулиці, де здалеку золотіла банею тисячолітня Свята Софія.
IV
Та наступних два тижні, Юрко забув за цю ніяковість. Марія була знову тією самою милою, щирою і водночас поважною дівчиною, яку він зустрів п’ять років тому у її батьків, в Країні Дітей.
Ці два тижні повернули Юркові його спокій і впоїли нове почуття сили і певности себе, яких не відчував ще ніколи у новому житті.
Пливучи вниз Дніпром на човні, що тихо сунув за течією і тільки злегка міняв напрям, скоряючись поштовхам весел двох хлопців, що заохотились довезти їх, Юрко знову відчув той тверезий і ясний спокій, який охоплює кожного на цій річці. А тверезости треба було, бо так легко було б замріятися серед краси і принадности довколишньої природи.
Високий правий берег то відступав, та наближався до самої річки, а низький лівий то синів сосновими лісами, то раптом розкривався у золоті і тихому шелесті хлібів. Тихе плесо річки заколисувало душу, щоб раптом збудити її підступною підводною течією, що починала нести човен туди, де води крутились у вирі, виблискуючи на сонці райдужними барвами. Тут і там вздовж лівого берега піщані пляжі були усипані людьми, що вигрівались на сонці, плавали, катались на човнах. Їх майже бронзові від сонця тіла нагадували Юркові людей із його старого життя: жінки були такі мускулясті, як в Країні Спорту, а чоловіки мали більше м’язів, ніж у Країні Дітей. І в їхніх позах було щось знайоме і близьке Юркові. Чоловіки у зустрічних човнах дивились на жінок, як колись, у першому Юрковому житті, дивились закохані — віддано, ніжно і водночас переможно. Жінки ж півлежали, витягнувшись на низьких сидіннях човна, гріючись у проміннях сонця і в цих поглядах чоловіків, віддаючись їх ласці і в той же час усміхаючись таємничою сумною усмішкою, ніби знаючи, що оце зараз — їх час, час їх влади і чару, який вже більше не повернеться до них.
— Це ніби інші люди, — тихо сказав Юрко. — Такі гарні… і такі спокійні.
— Спокійні? — недовірливо повторив Лексі. — Та де? Вони всі — закохані, і всі шукають собі пари, і напружують усі сили, щоб здобути її… Ні, це — не спокій. Це — напруження, буяння сили, що потім буде витрачатись усе життя…
— Ти і справді став філософом, Лексі, — здивувалась Марія. — Я тебе зовсім не пізнаю… Скільки тобі років?
— Двадцять один, — сказав Лексі. — Ну і що? Я в двадцять один рік можу розуміти не менше, як у сто… Так, так, мені навіть мій Очет це казав… Треба тільки не дивитись у себе, а дивитись у інших людей… Ти залізла у свою науку і навіть не знаєш, що я два роки вже ходив з ледачими — думав, що у них знайду щось нове.
— І знайшов?
— Дещо знайшов… Власне оте, що треба дивитися у інших…
— Але ж тебе ще чекає Країна Спорту.
— Так, я знаю… я трохи переплутав порядок, — але це нічого… Тепер мені легше буде вчитися… Хоч, може, і нудніше…