— Що ж, він тобі такий близький друг? — спитав Юрко, почуваючи неприязнь до цього Лі Вана, про якого вперше почув.
— Так, він мені друг, — сказала Марія просто, і Юркові стало чогось соромно. — Ми багато працюємо разом, багато обговорюємо, часом сперечаємось… Але також і багато співаємо разом, — додала вона, усміхаючись. — Не думай, що я все тільки сперечаюсь.
— Тут усі співають — сказав Лексі.
— Це так завжди було, — сказав Юрко. — Оскільки пригадую собі своє дитинство, завжди в ньому чути було пісню… може, тому і можна було ще жити, що нарід умів співати… О, чуєте, хіба після такої пісні не захочеться жити?
Над водою здалеку стелилася пісня, ніби вітаючи когось, ніби прощаючись із чимось:
— Це пісня людей з-під снігу, — сказав один з хлопців, що гребли, і Юрко аж здригнувся від його голосу. — Її раніш часто на екранах співали… а тепер уже забули… Тільки тут іще пам’ятають.
— Бо вона звідси й вийшла, — сказав Юрко. — Тут їй найкраще місце.
— А он уже й Шевченкову могилу видно, — обізвався і другий хлопець, що також мовчав під час довгої розмови Марії з Юрком. — Бачите, світиться!
Юрко глянув вперед. Самої могили ще не було видно за викрутом ріки. Але хрест уже світився, ніби плаваючи по небі, і не можна було зрозуміти, чи це грають на ньому промені заходячого сонця, чи він сам грає теплом і світлом, посилаючи привіт у присмерки над рікою.
Шевченко! Юрко згадав свої вечори, коли нічого не було навкруги, тільки Шевченко і його вірші, його слово… Скільки він плакав над тими віршами, потихеньку, витираючи рукавом очі і шморгаючи носом, щоб мати не побачила і не почала посилати його спати!… Якою гордістю наливалось його мале серце, коли читав про Гамалію і мужніх запорожців, що бились за Христову віру, і як пекло йому серце пониження України від москалів! І якою любов’ю і жалем стискалось воно від долі Шевченка, того кріпака і академіка, що йому цар заборонив навіть давати олівець у руки, така страшна була сила його слова!.. Така страшна сила слова, що зворушила цілий нарід і послала в бій людей — раз! і другий! і третій! — все за волю України!.. І от, — царів нема, і немає комісарів, — а Шевченко все дивиться на свій Дніпро і світить у ніч теплим світлом…
— Чи ти жив тоді, як і Шевченко? — спитав Лексі, а обидва хлопці злякано і цікаво оглянулись на Юрка.
— Та ні! Що ти? Він же помер у 1861-му році, а я родився у 1935-му, — засміявся Юрко. — При мені вже святкували сто років з його народження… Ні, я його тільки з книжок знаю… Але й так він мені, як живий… Шкода, що ви книжок не тримаєте… Я багато щастя зазнав з книжок…
— То ти людина з-під снігу? — спитав один з хлопців. — Ніколи б не сказав. Говориш і виглядаєш зовсім так, як і ми… Тільки очі в тебе інакші…
— Які ж вони? — зацікавився Юрко.
— Дуже сумні, — сказав хлопець… — Наче ти не можеш забути, що ти вже раз жив…
— Таки й не можу, — погодився тихо Юрко. — Таки не можу… Все здається мені, що я — зовсім один… Як би це сказати? Не тільки те, що у мене нема тут роду, а що я інакший серед вас… Словом — я тут, один, — а там ви всі разом…
Марія поворухнулась і поклала свою руку на руку Юрка.
— Але ж ми всі з тобою, Юрку… Ми всі з тобою…
— Ні, — тихо, але твердо сказав Юрко. — Ні, ви всі дружні, але далекі… Поки я з вами — ви до мене добрі… Нема мене з вами — ви забули про мене…
— Але ми так з усіма… Особливо, коли старші… Я он і про Лексі нічого не знаю… Забула про нього, а він — про мене… Правда Лексі? А зараз ми раді, що вкупі…
— Так, — погодився весело Лексі. — Я коли бродив з ледачими, так і про матір був би забув. Тільки вона не дасть про себе забути! — засміявся він. — Все покличе на екран і щось розкаже… Ну, і як комусь погано, то вже душею чуєш… Я от так і чув, що з тобою щось погане діється, — звернувся він до Марії. — Того і вирвався з Юрком летіти, бо чув, що ти тут нещаслива.
— Чого там я нещаслива? — розсердилась Марія. — Вигадуєш, аби лиш показати, що ти вже такий мудрий, такий мудрий!..
— Ні, я знаю, — не здавався Лексі. — У тебе неспокійний дух… У тебе зовсім неспокійний дух… І мати це теж знає.
— Так, у мене неспокійний дух, — призналася раптом Марія. — То що? Тут ти мені не поможеш… І мати також ні… Я мушу сама вирішити… Я вже вирішила, але ще часом находить страх… Ти хлопець, ти цього не розумієш.
— Який страх? — спитав Юрко. — Чого тут можна боятись у цьому світі?
— Страх, що не так вирішиш і не так поведеш своє життя… Це, мабуть, і у вас бувало… — сказала Марія. — Хіба ти не мав страху, коли мусив щось вирішувати сам про себе?
— Небагато я сам про себе вирішував, — засміявся гірко Юрко. — Все знаходились такі, що за мене мою долю вирішували… Така партія була, комуністи — вони все знали і всі долі хотіли вирішити… Через них я найбільше мучився… Але чого тобі боятися? Що ти мусиш вирішувати?
— Нехай колись пізніше я розкажу тобі, — неохоче пообіцяла Марія. — Ми он уже майже напроти Шевченка.
— Так, нам тепер треба буде переплисти річку, — сказав один із хлопців. — Берися-но ти, Лексі, за весла, бо тут течія здорово несе… Треба брати навскоси — тоді легше буде…
V
Уже звечоріло зовсім, коли вони нарешті прив’язали човна до одного з мармурових виступів, що їх багато було на набережній.
— Здорово зроблено, — з захопленням роздивився Юрко навкруги.
Від світла, що оточувало хрест на горі, і від матових ліхтарів, що світилися вздовж набережної, майолікові плити, що стерегли берег від води, виглядали теплими і живими. З двох сторін на гору вели приступки — з такого самого мармуру, як і стовпи, а від річки гора здіймалася вгору веселим килимом квітів, то надто світлих, то надто темних у переливчастому світлі ліхтарів. Поміж візерунками і замість поручнів ішли знову майолікові плити з візерунками, які переплітались між собою і доповнювали один одного.
— Кажу тобі — тоді вся Україна якби вибухла радістю, — задумано усміхалась Марія, і Юркові здалося, що її обличчя в світлі цих ліхтарів також міняється, втрачає свою рішучість, стає м’яким і ніжним. — Так довго люди витрачали сили на те, щоб заробити їжу… стільки часу і сил витратили на те, щоб здобути державу, що коли раптом не треба було думати ні про їжу, ні про ворогів, — вони всю ту навіжену силу кинули на те, щоб прикрасити її, оту свою Україну!.. Тоді взагалі багато людей кинулось прикрашати життя, бо всім здавалось, що вже більше ні про що не треба думати… Але такого, як на Україні — ніде не було!.. От тоді вони і зробили тут оце чудо… Носили каміння, випалювали плити, копали землю… Як мурашня ворушилися тут цілі дні… Я бачила, нам Очет показував на екрані… А коли все було зроблено, то багато з них так і залишилось тут жити, — дуже вже шкода було розлучатися із тим, на що було витрачено стільки сил і любови.
— Раніш на горі пам’ятник йому стояв… Я бачив… Його постать на повний зріст…
— Так… Але його зняли… Довго сперечались, але таки зняли… Вирішили, що хрест на його могилі буде краще…
— Ми цю дорогу так і називаємо «Від хреста до хреста», — весело обізвався один і хлопців. — Від Хреста на пам’ятнику князеві Володимирові у Києві — знаєш, де він свій нарід вперше охрестив — і до Шевченкового хреста тут.
— Так. Поміж двох хрестів і був весь шлях України, — сказав Юрко, дивлячись угору. — Чи ми зараз зійдемо туди, чи вже вранці?
— Ходімо зараз… Там є хатка — можемо і переночувати, якщо там небагато народу…
Вони поволі пішли східцями вгору… Хрест яснів все ближче, і ближче, і ближче, і Юркові здавалося, що оце він переходить якусь межу, якась грань перерізає його життя, може, така сама важлива, як і тоді, коли він упав знесилений в снігу поруч своїх товаришів… Тільки тепер він був сам-один, зовсім один. Та в цей час чиясь легка рука лягла йому на плече, і Маріїн голос прошепотів: