— Але ніколи, ніколи ти не повинен думати, що ти — сам-один на світі.
Юрко мовчки узяв її руку і тихенько притягнув до себе. Так вони йшли вгору поруч, тримаючись за руки, мовчки, дослухуючись до своїх сердець.
VI
Там, на Шевченковій горі, Юрко вперше поцілував Марію. Людей цього разу не було на горі багато, але в невеличкій хатинці не було вже місця, і частина відвідувачів розташувалась просто біля хати, на повітрі.
— Ну, а по-моєму, сьогодні вночі буде дощ, — сказав один з хлопців. — Ми краще розкладемо шатра вдолині, понад річкою… Там так гарно спати, коли вода плеще потихеньку коло тебе і заколисує тебе…
— Ну, як буде дощ та вітер, так не дуже то заколише, — засміявся другий. — Я знаю, я вже ночував один раз над Дніпром у бурю.
— А хіба тут дощ сам іде, його не пускають? — спитав Юрко.
— Ні, то над пустелями, де дощі рідко — там треба штучного дощу… Та й у нас, на Україні, на півдні часом доводиться пускати штучні дощі. А тут — ні. Тут все іде так само випадково, за своїми законами, як і раніш.
Вони побігли вниз, до човна, а Юрко глянув навколо… Вже стало майже зовсім темно, і тільки невиразною стрічкою світлів Дніпро вдолині, та десь на лівому боці ліси вимальовувались на тлі неба нерівними зубцями, ніби башти якоїсь фортеці, а в прорізах між зубцями біліли квітами полянки. Небо було світле, але повне зірок, і Юркові здавалося, що зірки дивляться на нього, як тутешні люди: привітно і усміхнено, і все-таки байдуже… Все було само по собі, все було чуже, нічого не було його власного, що належало б тільки йому і нікому більше… І саме в цю хвилину Марія знову легенько торкнула його за плече, і він знову схопив її руку і стиснув так міцно, що вона аж скрикнула. А він рвучко притягнув її до себе, ніби шукаючи рятунку, ніби чіпляючись за неї, щоб вирватись з якоїсь прірви, ніби шукаючи в ній підпори…
Вона зрозуміла це і стояла випроставшись, підтримуючи його, тулячи до себе, ніби ховаючи його від якоїсь грізної напасти… Легенько гладила його обличчя і шепотіла:
— Нічого, нічого… Це все перейде… Ти не бійся, це все перейде!..
— Перейде, — шепотів Юрко. — Що перейде? Оце, що ти і я разом? Я не хочу, щоб це проходило. Це мусить лишитися. Хіба ти не бачиш, що я люблю тебе?!
— Любиш? То у вас отак любили — з розпачем, з страхом, чіпляючись один за одного?
— Не з розпачем… Розпач не може так п’янити душу… змушувати забути про все, знати і бачити тільки одну людину… Хіба це розпач?
— Не знаю… Думаю, що ви ховались від самотности… шукали рятунку в коханні… Он бачиш, ти весь тремтиш…
— То не з розпачу, — засміявся Юрко. — О, ні! То від щастя, що ти не тікаєш від мене… Що ти мене жалієш… і любиш!… Ти любиш? — питав він пристрасно. — Скажи, любиш?
— Не знаю, — говорила Марія, пробуючи відсторонити його обличчя, що близько зазирало їй в очі. — Не знаю… Хіба це — любов?.. Я такої ще не зустрічала.
— О, то ти вже знаєш про любов? — різко відсунувся від неї Юрко, не випускаючи її з обіймів. — Ти знаєш? Що ти знаєш про неї?
— О, чи ти думаєш, що поки ти приїхав на Україну, і не згадав про те, що я існую на світі, — то ніхто інший не бачив мене і не говорив мені про кохання? — засміялась Марія. — Звичайно, що були й інші…
— Ти… ти кохала їх? — питав напружено Юрко. — Скажи, ти кохала їх?.. Хоч одного з них!..
— Часом мені здавалось, що кохала, а потім бачила, що ні, що це не те кохання, про яке розказувала мені мама… Щоб я забула себе і стала тільки частиною чогось більшого за мене… І я не зустріла нікого, щоб почував до мене отаке кохання…
— Але я тебе кохаю саме так, — говорив Юрко. — Я кохаю тебе так, ніби ти була частина мене… Ніби ти мені все разом — і мама, і сестра, і кохана… Хіба ти не відчуваєш цього?… Я тебе пам’ятав ще з того разу, як вперше побачив… Але я не знав… тут у вас все інакше… і я не знав, чи у вас кохають. І як?… Чи про це говорять? Чи самі вибираєте собі пару, чи вам їх дають?.. А потім, ти була десь далеко, а я все вчився, вчився… Вже не думав про кохання… Тільки думав, як мені жити… Бо не можна жити, не люблячи нікого, не маючи коло себе нікого, хто любив би… — шепотів він розірвані слова, шукаючи вислову, яким би можна було передати їй те, що він почував…
— А тепер, за ці три тижні, ти вже покохав мене? — недовірливо спитала Марія.
— Хіба то було три тижні?.. Я думаю, що одразу покохав тебе, як тільки побачив у Києві… Все було моє, рідне і миле, і ти стояла в центрі того, рідніша і миліша за все інше!…
— Це не кохання, — заперечливо хитала головою Марія. — Я ж тобі казала, що це не кохання… Ти шукаєш рятунку від самотности, — і хапаєшся за Україну, за мене, за віру у кохання… Це все тільки від страху перед життям…. А я — сама я для тебе ніщо… Я — тільки стовпчик, за який ти можеш учепитись і вистояти…
— Стовпчик? — засміявся Юрко. — Які чудні речі ти говориш… Стовпчик! А чому ж я не дивився на когось іншого? Чому я бачив стільки дівчат у Країні Спорту — і жодна не була для мене стовпчиком?.. Ні, я кохаю тебе, саме тебе, отаку, як ти є… І твої очі, такі глибокі і чисті… І руки твої — вони такі маленькі, і пальці на них такі безпомічні, що мені все хочеться брати їх у руки і тримати, охороняючи від усього, що могло б поранити їх… І твої ноги — так, так, не червоній і не смійся, — твої ноги, такі легкі і бистрі… отой твій мізинчик, трохи кривенький і зігнутий, що так смішно виглядає своїм нігтем із сандалів… Ні, не говори, не говори… Хіба я маю слова, щоб розказати, як я тебе люблю?.. Як себе самого, як найкраще, що я побачив у цьому світі… Як красу і як ніжність!.. О, Маріє, нема слів, якими б я описав тобі моє кохання… Та хіба тобі треба слів? Хіба ти не розумієш? Хіба ти не бачиш?… Навіщо нам слова?!
І тоді він нахилився і поцілував її довгим, вигребущим поцілунком.
Коли він розплющив очі, повертаючись із солодкої нестями поцілунку до дійсности — Марія рвучко вирвалась з його обіймів. В світлі ліхтарів здавалось, що на обличчі її нема жодних інших фарб, тільки біла, серед якої чорніли широко розкриті очі.
— Ти мене ніколи більше так не цілуй! — сказала, простягаючи проти нього руки, ніби відштовхуючи його. — Ніколи, чуєш!… Я не хочу!.. Мене ще ніхто так не цілував… Я не хочу!… Це не кохання… Це щось інше… Це — ніби смерть… Ти хочеш умерти і нічого не пам’ятати бодай на хвилину, і хочеш щоб і я кожний раз умирала… Ні, я не хочу такого кохання…
— Але іншого нема, — шепотів Юрко, підходячи до неї. — Іншого нема. Кохання саме і значить — забути себе і весь світ…
— Ні, ні… Кохання, — це коли одкрито і радісно іти у світ удвох, тримаючись за руки, дружньо, щиро… Коли жоден не хоче забути про себе, бо кожний стає кращий від кохання і тішиться тим, і хоче бути ще кращим, і знати це, а не шукати забуття…
— Це теж буде… Я знаю, у нас це теж буде… Але воно — оця радість і щирість — приходить пізніше… О, Маріє, ти тільки повір мені і не бійся… Ми можемо бути такі щасливі удвох… Повір мені!
— Повірити тобі, — усміхнулась ніжно Марія. — Повірити тобі! Ти прийшов у наше життя п’ять років тому, ти знав тільки важке і трудне життя твого світу — і тепер ти кажеш вірити тобі! Що ж ти знаєш? Що ти можеш знати?
— Я не знаю про життя, але я знаю про кохання… Кохання — це те, що ми мали, і від чого ви могли почати, — як від першого надійного каменя, — будувати наше життя… Бо що ще зберігало нас у нашому житті, що давало нам силу терпіти і витримувати? Тільки любов…
— Можливо… Але не така, як оце у тебе… У нас теж є любов, але вона ясна. Вона не лякає людину, не змушує її забувати про себе… Наша любов легка.
— Ну, а наша важка і може принести страждання, — твердо сказав Юрко. — Наша любов не легка — і я тебе на легке і не кличу… Я тебе кличу з собою на все: важке і гірке, радісне і жахливе — на все, що може трапитися нам у житті.
— Але що може бути у житті страшного і важкого? Ми ж тепер інші. Ми вільні від страху, і вільні від нелюбої праці, і вільні від вічного шукання їжі… Твоє кохання тягне мене кудись назад… Я не хочу його!..