— О, не хочеш! — сказав, важко дихаючи, Юрко. — Ти хочеш іншого?.. Тобі подобається хтось інший… Хто? Оцей Лі Ван, чи як там його?
— Ні… Він спочатку думав, що кохає мене… і навіть я один час думала, що це справжнє кохання… навіть думала, чи справді мені не кинути науки і не перейти у стан матерів… Але потім я побачила, що це не те…
— Підожди, — спинив її суворо Юрко. — Підожди. Що таке ти розповідаєш? Як то — перейти у стан матерів? При чому тут наука — кинеш ти її чи ні?
— О, хіба ти й досі не знаєш? — спитала Марія. — Я ж саме тепер, оці пару років, мушу вирішити — чи я хочу бути жінкою, любити когось, бути матір’ю, родити діти?.. Чи я хочу бути?.. Чи я вибираю собі науку і буду далі жити без тих турбот, що їх дає… як це ви звали… стать?
— Як то?.. То ти можеш… Ти хочеш перестати бути жінкою? — відсахнувся Юрко, перестрашено зазираючи їй в очі.
— Так. А чому ні? Я вже пробувала, чи я можу когось любити… І бачу, що ні… Все дуже добре і мило, і вони мені приємні друзі. Але прожити з кимось із них поруч п’ятдесят років, а може, і більше… Ні, я бачу, в мені нема того матеріалу, з якого робляться справжні матері і жінки… А науку я люблю… Саме як пробую зрозуміти старі часи, можу я забути про все на світі, ось як ти, коли цілуєш мене…
— Ти теж забула, — нагадав Юрко.
— Так, я теж була забула… Але я цього не хочу… Я не хочу бути жінкою.
— Але ж хіба ти можеш цьому зарадити?
— Звичайно — можу…
— Що поганого в тому, щоб бути жінкою?
— Коли б я могла бути такою, як моя мати: думати тільки про чоловіка і про дітей… прощати їм усе, забувати себе в них… бачити їх, які вони справді є — і прощати їм усе просто за те, що вони — є, що вони — її… А я не можу бути такою… А піти з якимось чоловіком, і потім бавитись дітьми, як ляльками, або зовсім кинути їх комусь іншому на руки — цього я теж не хочу… Ось, — вийняла вона з-за пояса невеличку торбинку, — оці ліки зроблять те, що в мені назавжди заспокоїться усе жіноче, усякі прагнення кохання…
— Оце?! — Юрко вихопив торбинку з її рук і майже з острахом дивився на неї.
— Так. Я вже почала приймати їх… Спочатку це тяжко… особливо — наважитись перший раз… Тому я й така нерівна тепер… легко серджуся і навіть на бідного Лексі накричала… А потім, десь через рік — людина привикає і стає спокійною і рівною… І вже її не тривожать більше думки про кохання…
Юрко дивився на торбинку з огидою, немов би тримав у руці гадюку.
— І оце ваші Очети дають вам таке? І їм не страшно і не соромно давати вам ліки, щоб ви міняли свою природу? Ще щось… Я не знаю… Це якесь блюзнірство!.. Як вони сміють… як вони не бояться?!..
— Але ж вони нічого не наказують мені, — пояснювала Марія. — Я можу вибрати сама, своєю волею… Я вже он скільки часу вибирала, поки наважилась… Ніхто нічого мені не нав’язує… То все моя власна воля…
— Ви надто багато числитеся з вашою власною волею, — цідив Юрко крізь зуби, одводячи її руку і не даючи їй назад торбинки. — Що таке ваша власна воля, що ви отак з нею носитеся? Хіба нема Божого закону і установлення? Хіба ти вибирала, чим тобі родитися — що тепер можеш це перерішувати? Закон є закон, і порядок є порядок… Хто такі ваші Очети, щоб міняти закони? Один оживив нас і пустив у цей незрозумілий світ… Мав він право? Скажи, мав він право? Хто він — Бог, що вирішив, чи нам треба жити, чи ні? Він нас питав? Ні, він ішов за своєю власною волею… Тепер ти… з цими дурацькими ліками!.. Як ти смієш сушити в собі і м’якість, і любов, і любов тих дітей, яких ти могла б родити… і все це заради своєї власної волі! Ви… я не розумію вас… ви створили такий гарний світ… стільки виплекали в людях доброти… стільки кругом любови між вами… а тепер ти кажеш мені, що вони дають вам ліки, щоб ви порушували закон…
— Хіба у ваші часи не було таких, що не виходили заміж? — спитала Марія.
— Були, але… вони лишились жінками…
— Якими жінками?.. Вони не були матерями, і поволі вони знаходили собі інше в житті — може, книжки, може, таку саму науку, як і я… Хіба ти виклинав їх за те, що вони порушують закони?
— Ні… але це не було те саме… Вони нічого не робили собі… вони не мінялися…
— Зовсім не мінялись?
— Ми їх називали старі діви… і навіть сміялися з них… Вони були трохи дивачні…
— Ну от, а я не буду дивачка… Я буду така, як і всі.
— Ні, ти не будеш, — сказав крізь зуби Юрко.
— Ні? Може, ти мені заборониш? — насмішкувато спитала Марія, теж важко дихаючи і недобре дивлячись на нього. — Яке тобі діло? Чому ти питаєш мене? Це — моя справа, не твоя…
— Ні, це моя справа, — гнівно хмурив брови Юрко. — Це — моя справа. Бо я хочу, щоб ти була жінкою… Не якоюсь там взагалі жінкою — а моєю жінкою… Щоб ти була скрізь зі мною, щоб ти родила мені дітей…
— Ти хочеш? — глузливо засміялась Марія. — Оце тепер ти справді говориш, ніби якийсь бог всевладний… Що з того, що ти хочеш? Я буду жити так, як я собі виберу!..
Юрко раптом розмахнувся і кинув торбинку далеко вниз… Марія стояла стиснувши кулаки і обурено міряючи його очима.
— Як ти смів! Як ти посмів!.. — повторювала вона. — То оце так ти мене любиш, — щоб наказувати мені і вирішувати за мене… і робити так, як хочеш?!
— Ні, я буду робити все так, як ти хочеш… коли ти будеш моєю жінкою, — сказав Юрко. — Але я не можу дозволити… і я не дозволю, щоб ти втекла від мене — однаково, чи в твою науку, чи до когось іншого…
— Я не маю чого тікати од тебе — бо я не твоя.
— Ні, але ти будеш моя… Ти будеш… — він знову обняв її і шепотів. — Хіба ти не бачиш, хіба ти не чуєш, що ми створені один для одного?.. Хіба не помічаєш, що наші серця б’ються однаково, що ти так само тремтиш, як і я?.. Хіба ти не розумієш: що ти мене любиш… що ти моя… так само, як і я — твій?!
Він міцно схопив її в обійми і шепотів:
— Скажи, що ти моя, що ти будеш моєю… скажи… Ти ж бачиш, що це мусить так бути… Ти ж знаєш…
— Ні, — пробувала вона заперечити. — Ні… ні… ні…
Але він уже не слухав її, тільки осипав її обличчя нестямними жагучими поцілунками, ніби намагаючись прорватись тими поцілунками за ту заслону, якою вона хотіла відгородити себе від нього, від кохання, від світу життя.
VII
Іван дивився на спину Джека, що сидів спереду, керуючи літаком, і думав, як би він міг позбавитися його…
Від того дня, коли Омем повідомила його про наступний Юр’їв день, від того дня, коли він, Іван, так необережно розкрив Джекові свої плани, своє бажання влади, свою ненависть до інших людей — з того дня Джек не відійшов від Івана і на крок… Він навіть майже перестав говорити, а тільки слухав Івана, час до часу ставлячи якесь питання…
І Іван розцвітав від цієї уваги і цієї покори… Нарешті була коло нього бодай одна людина, якій цікаво було слухати про нього, про Івана, про його минулі діла, про те, як він бився на танку, як він ганявся за партизанами, як він завжди умів вистарати все необхідне — від бензини для чужого автомобіля і до самого автомобіля… Найчастіше в його розповідях зустрічалося словечко «зорганізував».
— Я, брат, у Відні зорганізував собі таке мешкання, що тобі й не снилось! — хвастався Іван…
— Краще, ніж тутешні? — питав Джек.
— Ні, не скажу, щоб уже кращі… Але це ж тепер, а то тоді, триста років назад!.. То, браток, були мешкання: меблі горіхові, ліжко широченне, хоч упоперек лягай. А матраци! Я собі, браток, такі матраци зорганізував, — що во! Ляжеш, а вони тебе так і поколихують… так і поколихують!..
— Як же ти їх зорганізував?
— А, брат, то треба уміти… Але Іван уміє, ти не бійся, Іван усе вміє, — плескав він поблажливо Джека по плечі. — Я тобі й тут усе зорганізую, дай тільки нам від оцих Очетів визволитися… Ти пам’ятай оце слово: визволення! Це, браток, чудове слово! Кращого й не знайти, якщо хочеш щось собі зорганізувати… Іще у передостанню війну — ми її Другою Світовою звали, — так ми тоді нічого іншого не робили, як тільки визволяли… Австрію визволили, Польщу, чехів також, ну а про румунів і мадярів і говорити нічого — тих ми одним дихом визволили… А тоді ще половину Німеччини! От, браток, було життя! Я собі тоді в Чехах радіо зорганізував, а в Австрії — годинники. Аж три — один срібний, до ланцюжка, а двоє золотих, на руку… То були годинники, во!