— Як ти так любиш годинник, так тобі наші ювеліри напевно можуть зробити, — запропонував Джек. — Хочеш, я поговорю з моїм Очетом.
— Навіщо мені твого Очета? — кривився Іван. — Мені тільки дай моє діло зробити, дай тільки цих людей розворушити, що вони від Очетів мають визволитись, і що саме я… е-е-е, ми з тобою можемо визволити, — так твої ювеліри самі до нас прибіжать і найкращі годинники тобі принесуть…
— Навіщо мені годинник? — засміявся Джек. — Ти забув, що я ледачий — я за часом не стежу… Тепер взагалі люди часом не цікавляться — нікуди їм спішити не треба, ніхто їх нікуди не жене…
— І погано, — говорив Іван, захлинаючись від почуття, що він уже має владу бодай над однією цією людиною. — Погано, браток! Люди мусять жити за годинником, іти на працю за ним, і вертати з праці… їсти в ту саму годину, і слухати радіо разом… На все мусить бути свій час і регламент! Інакше люди тобі так розпаскудяться, такі стануть свавільні, що ти їх у руках не втримаєш! Е ні, браток, щодо того, як треба з людьми поводитись, так ти мене слухай!.. Я знаю… Я колись полонених на Сибір одвозив — от коли я завів порядок! Поворухнутись боялись… та що там поворухнутись! — глянути вбік не сміли!.. Коло нього його рідний брат падає, бо вже далі йти не може, а він і не гляне — дивиться вперед і йде! Бо знає, що і йому тут же каюк буде! От, брат, де була дисципліна!.. Нічого, підожди, ми і тут її заведемо… Навіть без великого труду… Ваші люди — ніжні, легенькі люди… Ми таких живо приструнимо!..
— А навіщо ж нам їх приструнювати? — питав Джек.
— Як навіщо? Щоб вони нас слухались! Як же ми будемо ними правити, коли не буде страху?.. Ні, брат, без страху нема послуху…
— А от наші люди слухають поради Очетів, а в них нема перед ними страху.
— Ат, що ти мені все — Очети та Очети… Вони хитрі, вони людей обкрутили, то тепер можуть бути добренькими… А підожди, як вони побачать, що ми їх владу скидаємо… го-го, побачиш, скільки у них злоби виявиться… Ніхто, брат ти мій, влади з рук випускати не хоче…
— Та наші Очети зовсім за владою не женуться… Як перестає їх життя цікавити — вони й одходять у гори… І нічого… не плачуть ні за якою владою. Навіть раді!..
— Е, порівняв, — покрутив головою Іван. — Звичайно, як уже такий старий гриб почуває, що тратить силу, то й ховається від людей!… Але, мабуть, і звідти ще доглядають… мабуть, мають скрізь своїх підручних!.. Не кажи мені — я ці діла добре знаю… На моїй пам’яти, — а я тоді недовго і прожив, — так на моїй пам’яти сотні людей були розстріляні, щоб владі не перешкоджати, щоб влади не відібрати… Та це таких, найбільших… А дріб’язку того — ого-го, брат, мільйони погинули!..
— Але у нас тут ніхто нікого не розстрілює… ніхто нікого не боїться… Навряд чи ти у нас владу здобудеш, — так само покрутив головою Джек, ніби передражнюючи Івана. — Любити тебе люди не люблять… Боятись тебе теж нема чого!.. Не мати тобі, тут, браток, влади, — вже одверто сміявся і перекривлював він.
Власне оцей сміх і підбив Івана. Коли б Джек серйозно доводив, що Іван не може запанувати в новому світі, — Іван ще б стримався з своїм секретом… Може, роззлостився б, був би ображений — але промовчав. Але щоб оцей Джек, який так покірно слухав його, який, здавалося, був уже цілком у його владі, під його впливом — щоб тепер цей Джек сміявся з нього і перекривлював, — цього Іван не міг знести… Він забув всяку обережність, не дбав про наслідки, не думав про майбутнє. Із рук його виривалася єдина людина, якій він, Іван, показав себе в повній своїй минулій силі! Виривалася, бо думала, що часи змінилися, що тепер уже Іван не має зброї, не має погрози над людьми… Виривається, бо боїться своїх Очетів більше, ніж його, Івана… Її треба було зберегти, цю людину — затримати, приборкати, залякати так, щоб уже ніколи, ніколи не посміла вона навіть в думках сумніватися чи критикувати його, Івана!
— А почім ти знаєш, що вам не треба мене боятися? — повільно і роздільно сказав Іван, з насолодою дивлячись, як усмішка зникла з Джекових очей і замість неї там сідає напруга. — Ми не вміли ще літати отак, як ви… і не виробляли ніяких дурацьких таблеток замість людської, порядної їжі… Але щоб убивати… ого-го, брат! Щоб убивати, ми таких речей наробили, що вам і не снилось! Та чого ж я сюди летів… отоді, коли заснув у снігу? Думаєш, бавитися тут у свободу я летів? Ні, браток, то наші газети писали про визволення тутешніх робітників… Америка тоді ця країна звалася… Але я летів не на визволення… Я віз їм туди таку штучку, що від неї цілі міста зникали, як наче їх і не було!
— Я це бачив… нам Очет показував колись… Я ще малим був…
— Бачив?! Ну, так ото ж і подумай!.. Як я тоді таку штучку мав, то чому ти думаєш, що я її тепер не маю? Га? Чому?.. Ти думаєш, Іван такий дурний, тільки ходить та балакає? Ні, брат, Іван не дурний!.. Слова — діло хороше і важливе, і словами теж можна людьми командувати… Але то тими, простачками! А на таких, як оці ваші Очети, треба чогось іншого!..
— І ти його маєш?! — глухо спитав Джек.
Іван уже хотів похвастатись, що має, та щось в голосі Джека спинило його і змусило глянути тому в очі. А очі у Джека стали раптом інакші — суворі і навіть гнівні, і якась твердість з’явилася там, якої Іван в них раніш не помічав… І ця твердість спинила Івана і змусила його розсміятися фальшивим тоненьким сміхом,
— А от уже чи маю, чи не маю, я й не знаю, — майже проспівав він насмішкувато. — Отут, брат, тобі і загадочка — попробуй, розкуси!..
Оце все, що Іван тоді сказав, але й цього було забагато. Бо від того часу Джек уже не спускав Івана з ока. Раніш, то він, бувало, відставав десь, де йому подобалась якась річка, чи гора, чи молодий кущ троянди, і потім наздоганяв Івана. Часом сидів в одному місці так довго, що Іван повертався і забирав його з собою. А тепер Джек ішов туди, куди Іван, тоді, коли Іван, і навіть вночі лягав спати неподалік від Івана, хоч раніш завжди нарікав, що не може зносити запаху Іванового тіла.
Та й Іван тепер боявся залишити Джека самого, щоб той не знайшов якого добряка, який викликав би йому потайки Очета…
А таких добряків було так багато, що Івана часом аж нудь брала від них. То прилетить котрийсь і привезе їм молока, то інший уже везе яблук чи нових великих овочів, що ніби єднали в собі смаки усіх овочів разом… Той спускав їм кошик з хлібом, а інший кричав, щоб почекали, бо він має новий і чудовий сорт меду!… І коли Джек підходив до них, Іван спішно підбігав також, щоб не пропустити жодного сказаного ними слова, щоб бодай з очей побачити, чи не передав Джек якоїсь потайної вістки.
Так вони йшли, ніби безцільно і ніби без праці, минаючи одну за одною силові колонки, позначені цифрами. Іван вже давно придивлявся до них і до цих цифр. Раніш він міг вільно розпитувати Джека про значення всього, чого він не розумів, і довідався, що коли на колонці перша цифра є ІІ, то, значить, він в Америці, а коли 2 — то в Країні Дітей, а коли 3 — то в Країні Спорту в Африці. 4 означало Австралію, 5 — Европу і 6 — Азію. Знав також, що Індія і Україна мали силові колонки тільки для світла.
Отже, його бомба була десь в Америці, і не в Канаді, а в Сполучених Штатах, бо на ній дві другі цифри були III. Але далі? Як шукати колонку, щоб там і дальші цифри були так само три одиниці?.. Раніш Іван не спішився про те питати, а тепер уже не смів…
Тому він повільно переходив від однієї дороги на іншу, весь час придивляючись, чи не видно десь фіалкових блискавиць на білому тлі — бо він уже знав, що на колонках для освітлення були сині поперечні смуги. Він був також майже певен, що номери зменшуються в напрямку на північ, — і зробив з цього висновок, що, мабуть, тоді Очет мав хату десь неподалік від колишньої Аляски… Але перейти пішки через усю Америку і до Аляски забрало б кілька років… Лишалось тільки час до часу проситися на літак, що летів бодай приблизно в напрямку на північ — і так надіятись скоротити дорогу… Але це був непевний шлях, час минав, а вони ще тільки дісталися до західних штатів — і Іван навіть приблизно не міг передбачити, коли і як дістанеться він до того місця, де сховав бомбу.