Выбрать главу

За цілий перший день він проламав собі дорогу серед молодшого покоління шипшини. Коли звечоріло, впав знеможений неподалік від кущів і тут же заснув, вже не думаючи ні про літака, ні про небезпеку.

Коли прокинувся на другий день, відчув, що тіло йому слабне і хотіло б лежати непорушно отут на траві. Але розум ясно знав, що він мусить встати і ламати шипшини — і він встав і підійшов до них. Тепер він дістався до старшого кола, що виставило проти нього товсті гілки і великі колючки. Ці гілки були також повні соків, також гнучкі і живі. Вони не хотіли вмирати, вони тримали міцно свої волокна, вони заганяли свої колючки Іванові в тіло, так часто, що він перестав виймати їх. Опівдні Іван упав і заснув знову, і уві сні бачив себе, як він стоїть на варті неподалік Києва, і чийсь суворий голос грозить йому: «Заснеш на посту — застрелю, як собаку!». Звичний давній страх перед карою і впоєний з дитинства послух змусили його підвестися через яких дві години сну і знову почати свій бій із шипшинами.

На третій день він іще ламав їх. Ламав із напівзаплющеними очима, сонно похитуючись, не відхиляючись від колючок, не звертаючи уваги на гілки, що стьобали його груди, руки і обличчя. Коли вже не мав сили відкрутити якусь гілку, нахилявся до неї і перегризав її зубами. Гіркий, неприємний сік часом проходив йому до шлунка, від чого його корчило спазмами, і він присідав на землю і огортав живіт руками, намагаючись зігріти його і тим заспокоїти біль. Потім знову вставав і знову тягнув до себе гілку, щоб зламати і зігнути її.

Він так був заглиблений у самий процес ламання, що навіть не помітив, що дійшов уже до середини кола, де тільки молоденькі, кволі кущики стирчали при землі, заглушені дужим корінням старих. Він дивився кілька хвилин на невеличкий, півприсипаний старим листям предмет, що лежав на розвилині двох гілок, і не догадувався, що то і є та бомба, ради якої він проривався крізь шипшини. Тільки пізніше, коли він проспав свої три години полудневого сну і підвів голову, знаючи, що йому треба вставати і ламати гілки, тільки тоді побачив він оцей предмет, оцю грушовидну, подовгасту штучку… оцю бомбу, до якої він проривався майже три дні і якої не побачив, коли прорвався.

— Бомба! Бомбочка! — хрипко шепотів він порепаними губами. — Бомбочка…

Він узяв її тремтячими руками, але вона була така важка, що він ледве не випустив її. Дикий страх, що струснув його тілом, змусив його випростатись, очуняти і свідомо розглянутися навкруги… Бомба була в нього… її треба було зберегти… її треба було сховати… А потім треба вибиратись звідси… Тікати… Тікати… Куди тікати?.. Ага, йому треба тікати в Англію.

Він зняв із себе сорочку, загорнув туди бомбу і перевісив її собі через плече.

«Тепер тільки не впасти… Тепер — обережно», — твердив він собі, потроху вилазячи з тієї купи гілок, що їх навергав навколо себе за ці три дні. Хитаючись і спотикаючись, чіпляючись за дерева для підтримки, часом ідучи рівно, часом лізучи навкарачки, дістався таки Іван до літака. Сів на сидіння, обняв обома руками бомбу, — і вперше заснув спокійним, глибоким сном без всяких кошмарів і страхів.

Іван ніяк не міг вгадати, як трапилось, що він знайшов у лісі Джека з його приятелем і знизився, щоб забрати. Все, що він пам’ятав — це була пташка.

Пташка сиділа на гілці дерева навскоси від літака. Там він побачив її, коли прокинувся, освіжений і з ясними думками, але з неймовірною слабістю в тілі. Сиділа на гілці дерева і боком дивилася на нього, задравши вгору хвостик і наче підморгуючи чорними точечками очей. Вона перескочила на нижню гілку, схилила голову і чіликнула:

— Чілик-чілик.

— Чілик-чілик! — із зненавистю подивився на неї Іван. — Чілик-чілик… Літає і чіликає… не дбає ні за що… Як ці чистюльки, як усі тутешні люди!

Він дивився на пташку, і в уяві вставала півзабута картина з його життя, з того давнього, справжнього життя, коли на все були суворі, безжальні закони, яким людина корилася.

Він, ще малим, лежить на дворі, почуваючи, як усе тіло йому ниє одним бажанням: їсти! Мати його, висока, костиста жінка, у якої лікті і пальці — це сплетіння кісток, жил і сухої порепаної шкіри, щось таємниче робить на дворі. Іван приглядається їй напівбайдуже, бо вже в нього нема сили на цікавість. Мати поклала на землю кілька крихот — кілька дорогоцінних крихот від сухарів, які Іван з такою охотою, ні, з такою жадобою хотів би з’їсти, що у нього аж знову з’явилася слина в пересохлому роті. Він навіть пробує рухнути безвладними ногами, щоб підповзти до цих крихот, але матір грізно спиняє його рукою, розкладає навколо крихот затягнуту в петлю мотузку і втомлено прилягає на землю, сховавшись за купою сухого бур’яну, що його вони настягали ще перед тим останніми зусиллями безсилих м’язнів.

Мати лежала причаївшись і чекала так довго, що на Івана найшло знову забуття, і та легкість, коли здається, що вже нема тіла і його нестримного хотіння їсти, а все розпливається, розтає у якомусь новому, легенькому світі, щоб знову вернутись до життя від несамовитої спазми кишок. Саме під час такої спазми Іван розплющив очі і побачив, що ворона, теж кощава і розтріпана, обережно підходить до крихот. Та тільки вона клюнула одну крихту, як мати смикнула за мотузку, лапи вороні заплуталися в петлі, а мати вже впала на неї всім своїм тілом, шарячи під ним рукою і здушуючи ворону решткою сил.

Іван пригадав собі, яка то була насолода — їсти суп з ворони, а потім, пізніше, увечері, з’їсти ще й крильце, розгризаючи кістки, висмоктуючи з них мозок, висотуючи всю поживу, яку могла дати найменша часточка.

Іван прищулившись дивився на пташок. Їх було багато. Чіликали, перелітаючи з куща на кущ, перезиралися, переморгувалися чорненькими очицями. Іван засміявся. От до чого можуть довести людину оці навіжені нові люди з їх дурацькими притчами і розмовами. Тут, навколо нього, літає і перестрибує їжа, а він настільки піддався їхнім навіюванням, що ось уже три дні думає тільки про таблетки і міг би пропасти отут без сили, тільки через те, що нема доброго дяді, який би дав йому їсти!..

Він зробив над собою зусилля і встав. Хоч думки були ясні і чіткі, але тіло було таке легеньке, що, здавалось, для нього було великим зусиллям проштовхнути себе через навколишнє повітря і пересунутись з місця на місце. «Коли моя мати могла це зробити, то можу і я», — сиділа у Івана в голові уперта думка, і він потихеньку, обережно пішов до найближчої пташки. Та дивилась на нього, схиливши набік голову, не лякаючись і не збираючись тікати. Іван підсунувся ще пару кроків. Пташка переступила з лапки на лапку, ніби збираючись перелетіти на іншу гілку, але Іван вже кинувся на неї і схопив руками. Тремтячи і белькочучи щось незрозуміле йому самому, він скрутив голову пташці і оглянувся. Не було матері, не було сухого бур’яну, не було хати, де б горів теплий вогонь. Не було нічого — тільки він, зелені дерева і оця маленька пташка в його руках. Із шиї її поволі капала кров. Іван пригнувся і всовтався губами у теплу ще шийку, впиваючи запах крови, всмоктуючи її в себе, захлинаючись, розгризаючи кістки, розриваючи м’ясо, поглинаючи в себе все їстівне, всю силу, що зібрала для себе пташка і що нею мав тепер рятуватися він, Іван.

Потім він знову спав, і знову зловив кілька пташок, що зовсім втратили почуття обережности і недовір’я до людини.

«Не вмієте берегтися — то й пропадайте!» — зі злою радістю думав Іван, і не знати було, чи він говорив це до пташок, чи до тих нових людей, що пустили його поміж себе і тепер ще хотіли з ним битися.

«Якби мені так попоїсти з тиждень, — думав Іван, — я б їм показав, як треба битися!»

Але так чи так, він мусив летіти до Англії, бо там має розігратися його бій, його бій проти всієї оцієї безглуздо доброї, довірливої купи людей і птахів, що не вміють охоронити себе.

Сів на літак і полетів назад, насилу примушуючи себе пильнувати дороги, весь під владою сонного, ситого задоволення, що його зазнав вперше після оживлення. Тільки десь на половині дороги згадав раптом, що десь тут у лісі, можливо, й досі блукають Джек з його приятелем, голодні, безрадні і зрозпачені.

Спочатку тільки з приємністю усміхнувся від цієї думки, потім потроху почав усвідомлювати, що йому треба цих людей, треба, щоб вони привезли його до Англії, треба знову якось дурити їх і знову ховатися з бомбою…