— Не знаю, що з тобою робиться. Краще б мама не відпускала тебе у ту науку — чисто дівчина збожеволіла! Не переходь з місця на місце у літаку! Я не знаю, як ти ще нас не перекинула з отими твоїми темпераментами!
— Які мої темпераменти? — спалахувала Марія, а Лексі вичитував її докторальним тоном:
— Піймала двох хлопців — і виробляєш бозна що! Тепер я вже знатиму, які то є дівчата! Не бійсь, нехай спробує якась отаке наді мною виробляти — я їй не спущу!
— І що ж ти зробиш? — цікаво спитала Тамара.
— Що? Полечу геть — і нехай тоді вже вона мене шукає! Аж дивитись соромно на цю мою сестру — так їй ця влада жінки в голову вдарила!
— І ніяка не влада жінки! — боронилася Марія. — Зовсім за неї не дбаю! А як їм не подобається — можуть собі десь відлетіти. Я їх силою не тримаю!
— Он, уже видно й крейдяні пагорби, — сказала Тамара, щоб загладити загальну ніяковість від цієї заяви. — Це вже Англія.
— Знаю, — сказав знехотя Лексі. — Хоч тут іще не був, але мені розповідали. Тепер маємо ще трохи пролетіти — і буде Оксфорд.
Перше, що побачив у Оксфорді Юрко, був Іван.
На величезному екрані, що височів над старими будинками Оксфорду, поступово показувались постаті усіх тих, хто мав битися в цей день. Юрко бачив спочатку, як Іван вибіг на екран, очевидно, закінчуючи свою вправу, і спинився, випроставшись і згинаючи руки, щоб показати свої біцепси. Широко розставлені криві ноги його напинались, і він швидко і легко присідав десять разів підряд, а тоді почав легко сукати ногами на місці, крутячи перед собою кулаками.
— Він дужий, — прошепотіла злякано Марія. — Він може побити батька.
— Нічого. Є ще ми з Петриком, — спохмурнів Лексі, що спинив літака в повітрі і уважно придивлявся рухам Івана. — Ніхто не сміє ображати нашу матір і потім ходити по землі безкарно.
— Він не розуміє, що то була образа, — сказав Юрко, теж не відриваючи очей від постаті Івана. — Коли ми були живі, то в Росії найгірша, найбрудніша лайка саме була в матір.
— Ну, тут йому не Росія, — сказав так само похмуро Лексі і скерував літака в долину.
X
В день змагання Марія побудила усіх дуже рано.
— Вставайте, вставайте! — сокорила вона весело. — Треба раніш зайняти місця, бо ми нічого не побачимо… І треба приміряти наші шапки, бо я бачу, що люди вже поодягали свої… І я хочу ще побачити батька перед початком… І треба…
— Зажди, зажди, не так швидко, — сонно пробурмотів Лексі, потягуючись і не розплющуючи очей. — Чого то все одразу треба?.. Ще маємо час… Люди сплять.
— То нехай встають, — смикала його Марія за рукав, — ще матимуть час виспатися. Буди їх, а я спробую викликати матір, хоч у такому натовпі зараз буде важко пробитись через цю силу перемішаних тонів. Он, навіть на вухо чути, який іде галас на тонах.
Справді, в повітрі чути було якесь невиразне дзижчання, ніби цілі рої бджіл сердито вганялися за кимось.
Марія дочекалась, поки Лексі розплющив очі і вже свідомо глянув навколо себе, — і побігла до літака, дістати звідти екран.
Коли чоловіки прийшли до літака, ще мокрі від купання, Марія зустріла їх точними наказами:
— Мати і батько мають місце для літака зараз коло входу… Там же будуть і наші місця. Треба тільки поспішити, щоб хто інший не став там.
— Хіба мати прилетіла сюди? — здивувався Лексі. — Вона казала мені останній раз, як я балакав я нею, що лишиться з дітьми.
— Прилетіла, — відповіла Марія. — Каже, що бачила, як батька всі ці п’ять років гризла та образа. Хоче, щоб він раз уже викинув її, дістав сам добре і тому Іванові всипав — та міг вже забути. Я ніколи не думала, що батько буде так довго пам’ятати образу!
— Бо то не йому — а мамі, — сказав Лексі. — Я знаю, що й Петрик досі не забув… Я й досі не можу зрозуміти, за віщо той Іван образив нас… Прийняли його добре, Петрик хотів їм допомогти… А наша мама завжди така мила, напевно не могла нічим образити чи зачепити його…
— Він, мабуть, з тих, що бояться вдячности, — роздумливо сказав Лі Ван. — Такі люди думають, що бути вдячним комусь понижує їх гордість, і почувають себе добре тільки тоді, коли зможуть зробити пакость тому, хто їм зробив добре…
— Не знаю, — одмахнулась Марія нетерпляче від їх роздумувань. — Знаю, що він образив матір, і сподіваюся, що батько йому добре сьогодні всипле і ми зможемо забути за це… Збирайтеся швидше! Ось, одягайте шапки!
Вона вийняла з літака купу виплетених із соломи шапок, на зразок княжих шоломів, і почала їх роздавати для примірки.
— А навіщо ж нам шоломи? — спитав Юрко.
— А не бачиш, що усі в шапках?
Юрко глянув навколо. Над величезним стадіоном, над усім фактично Оксфордом, по вузьких вуличках і з літаків — виднілися голови в найрізноманітніших шапках і капелюхах.
— А це чого ж вони? Я ще нікого не бачив тут у капелюхах, хіба в Країні Спорту під час військових змагань.
— Та це якось так повелося… поступово. Спочатку англійці раптом прилетіли на Юр’їв день у таких високих чорних і сірих капелюхах, як труби. Всі дуже сміялися — але всім сподобалось… потім Цех Капелюшників, зрадівши, що має працю — наробив американцям білих ковбойських стетсонів… Тоді вже Індія також надягла свої біленькі шапочки… Ну, і пішло… Тепер на Юр’їв день кожен летить у такому капелюсі, в якому хоче…
Юрко глянув на якогось літуна у звичайному білому короткому одязі і в циліндрі на голові, поруч якого плив у повітрі великий, дужий американець у широченному білому брилі — і мимоволі розсміявся.
Та він перестав сміятись, коли побачив Лексі з батьком. Старий Джонсон мало змінився за ці п’ять років. Але його хоч і звинне, але худе тіло, тонкі руки і ноги були таким контрастом проти біцепсів, що їх показував Іван на екрані, що вперше за весь час Юркові стало страшно. Досі він не застановлявся над вислідом бійки. Він сам не міг би сказати, як уявляв її, але в цьому веселому незлобному світі він просто одвик думати про можливість справжньої бійки, з болем, пролиттям крови, злобою.
Тепер він уже думав не про біль. Він бачив Івана і раптом зрозумів, що той іде не битись, а йде убити. Знає, що може убити, і радіє тим. Знає, що має силу завдати біль, і тішиться тим.
Юрко мимоволі стиснув кулаки і розправив м’язи. Він був у спортовій формі. Правда, останні місяці на Україні забрали йому багато душевних сил, але він багато ходив, добре їв, зміцнів від здорового рідного повітря, від сонячних днів і прохолодних ночей, від купання в Дніпрі, від греблі на човні. Він нахилився до Лексі і прошепотів:
— Слухай, твій батько не може битись з Іваном. Він не має на це сили. Він не знає, як билися у нас. Іван уб’є його. Я не знаю, які у вас правила, але чи не можу я виступити замість твого батька? Я буду битися так, як уміє і знає Іван. Я знаю його штучки. Я поставлю свою силу проти його. Спитай батька, чи він згодиться на де?
Та старий Джонсон, видно, зрозумівши з виразу обличчя його тривогу, весело підморгнув йому:
— Не бійся, хлопче! Він мене не здолає! Не бійся.
Юркові нічого не лишилося, як так само весело усміхнутися і сказати:
— Я знаю. Знаю. Я тільки думав, що, може б, я пішов замість вас…
— Е ні, — поважно відповів Джонсон. — Моя жінка, моя образа, моя й відповідь.
Після цього Юркові не лишилось нічого іншого, як піти на своє місце на величезному зеленому амфітеатрі, що терасами підіймався навколо великої арени.
— Добре, що ми сидимо так близько, — сказав він Лі Ванові. — А то б нічого й не побачили… Хоч я не знаю, чи хочу бачити цю бійку, чи ні.
— Всі будуть бачити, — пояснив Лі Ван, — навколо арени іде опукла непрониклива заслона, так що звідусіль видно те, що робиться всередині.
— Непрониклива заслона? Навіщо?