Він зірвався на рівні ноги і, розштовхуючи людей, кинувся в куток за ареною, де лежали якісь клунки. Схопив щось, обмотане в сорочку, і кинувся до виходу.
— Я вам гах-хну! — прокричав він востаннє і зник.
Марія вирвалась від Юрка:
— Нехай біжить! — гукнула вона на ході. — Що тобі до нього? Нехай зникне!
Та Юрко уже біг назирці за Іваном і ледве не звалив з ніг якогось чоловіка, що біг до виходу з горішніх місць стадіону.
— А, ч-чорт! — вилаявся той, і, почувши цю знайому лайку, Юрко спинився і приглянувся. Просто на нього дивилися чорні, тепер злякані і насторожені очі Алямбека.
— Біжи за ним! — просичав той, пізнаючи Юрка. — Біжи за ним. Він має бомбу.
— Що?
— Бомбу! Атомку! — гукнув йому Алямбек на ході, вибігаючи надвір.
Юрко хвилину постояв розгублено, тоді кинувся назад і відшукав Марію.
— Ходім зі мною. Мусимо злетіти вгору. Іван має бомбу… Не знати, що він зробить… А я не можу зрушити літака! Ходім зі мною, — тягнув він її майже насилу.
— Що таке бомба? Яку бомбу? — не могла зрозуміти Марія, піддаючись, проте, тону стриманої тривоги в голосі Юрка. — Що можна зробити бомбою?
— Бомбою? Він може знищити усіх оцих людей! Може нагнати страху на інших. Може запанувати над ними!.. Біжім. Швидше… швидше…
Та коли вони вибігли із стадіону, над ними вгорі вже розкочувався злосливий і зловісний сміх Івана:
— Я вам покажу! Я вам гах-хну! Ви всі мені станете на коліна! — гукав він несамовито у мегафон.
Юрко кинувся до Алямбека, що також дивився вгору.
— Як ти його випустив?
— Спізнився… Він викинув сурмача з його літака, що стояв напоготові, і полетів.
— Де ваш літак? — кинувся Юрко до Марії. — Швидше! Заведи його мені! Швидше! Він поубиває тут усіх! Де літак?
— Ось тут, близенько, — побігла Марія вперед. — Ось він.
Вона сіла в літака і натиснула коробку з Початком.
— Тепер вилазь, — сказав Юрко, всідаючи. — Я полечу сам.
— Ні, я полечу з тобою, — твердо сказала Марія. — Де ти, там і я!
Юрко хотів ще щось сказати, та в цю мить Алямбек закричав:
— Очет! До нього летить Очет!
Юрко швидким рухом повернув кермо і підняв літака майже сторч угору. Піднявшись над стадіоном, він глянув униз, але побачив тільки сотні тисяч різнорідних денець від капелюхів. Ніхто, як видно, не слухав Івана, всі дивились на те, що робиться посередині арени.
«Як зайці під лопухами, — подумав Юрко. — Сидять і не бачать, а над ними смерть».
— Очет, — сказала Марія, показуючи пальцем вбік.
Юрко глянув в ту сторону.
Невеличка постать пливла в повітрі навздогін Іванові. Юрко приглянувся і впізнав.
— Наш Очет! — скрикнув він. — Той, що нас оживив. О Боже, він оживив нас, щоб бути убитим нами!
Юрко смикнув літак вгору так різко, що Марія одкинулась на сидіння.
— Що ти хочеш?
— Піднімусь над ним і кинусь на нього. Я ж не маю іншої зброї, тільки себе, — відповів Юрко. — Ти маєш Початок — лети униз… якщо встигнеш…
— Дивись, дивись! — закричала Марія. — Він чимось грозиться!
Дійсно, Іван, висунувшись з літака, вимахував перед собою невеличким чорним предметом і кричав:
— А це ти бачив? Думав, я дурачок, вічно буду терпіти твою доброту? Чхати я хотів на те, що ти мене оживив! Я тебе не просив! Тепер получай подарунок!
Юрко бачив, як чорненька точка вилетіла з літака і почала падати вниз, коли до неї підлетіла невеличка біла постать, і на сонці блиснула біла пляма — коробка з Початком.
— Він прийме зло в себе, — сказала, заплющуючи очі, Марія. — Він згине.
Нестерпно-сліпуче світло раптом розлилось навкруги. Воно було таке полум’яно-фіалкове, що Юркові здалося, що світла не стало взагалі, що не стало сонця, і він востаннє бачить все навколо себе. Потім повітря струснуло літаком так, що він інстинктивно вчепився в кермо і наосліп погнав літак ще вище угору. Коли наважився розплющити очі — клуби сіро-жовтавого диму закривали від нього землю, а попереду, зменшуючись в розмірах, гнав кудись літаком Іван.
Нове грізне гудіння Початку почулося знизу і, прорвавшись крізь клуби диму, нагору вирвалась і понеслась за Іваном нова постать, що здавалась рожевою від червоних виблисків вогню.
— Омем, — прошепотіла Марія. — Летить на вогні… Одна із старших Омем.
Юрко повернув літака і погнав ним назирці за Іваном і Омем.
XI
Іван летів на останній швидкості, розрізуючи носом літака повітря, яке із свистом і сичанням роздавалось перед ним.
«Куди ж тепер? — билася в ньому одна неодв’язна думка. — Куди? На Місяць — не знаю як. Та вони і там знайдуть… Тут я не сховаюся… І ніхто мене не прийме… Росія! — згадав він радісно. — На Урал, в ліси!.. Хай там пошукають… Зоо, — згадав він. — Там тепер зоо… Нічого… Я звірів не боюся. А ці чистюльки не полізуть мене там шукати! Побояться!» — засміявся він і глянув на компас. Компас показував північний схід.
«Так і летітиму», — вирішив Іван і вже спокійніше усівся в сидінні та глянув назад.
Ззаду летіла до нього якась вогняна крапка.
«Женуться, — подумав Іван. — Женеться якесь чортовиння!.. Але вже швидше не полечу, ніж зараз… Аби швидше туди, назад, в Росію…»
Він ще раз озирнувся. Вогненна крапка ніби не більшала.
«Спуститись нижче, — промайнула думка. — Спущуся і там, може, загублюся посеред інших літаків… Треба тільки не висовувати голови, щоб мене не побачили зустрічні».
Він трохи притишив хід літака і скерував його вниз. Через якийсь час озирнувся. Вогненна крапка стала більша, а за нею вгорі виднівся ще якийсь літак. Іван знову наддав ходу літакові. Канал промчав під ним зеленаво-сірою ниткою, і він летів уже понад землею.
«Франція, — згадав він свій воєнний досвід. — Треба більше на північ».
Він повернув літак на північ і приглядався краєвидові, що розгортався під літаком.
«Німеччина! Ох, і погуляли ж ми тут! То було життя! Теж були чистюльки, ну, ми швидко навчили їх, як треба жити. Україна! Ач, цвіте хлібами, проклята, — просичав він. — Шкода, що не маю більше бомби, я б їм кинув на прощання… Тепер, ось десь тут, недалеко, вже й Росія має бути».
Він озирнувся. Вогненна крапка тепер уже горіла смолоскипом на тлі синього неба, а за нею ясно видно було обриси другого літака.
«Доганяють! — смикнувся вперед Іван, ніби хотів своїм тілом підігнати літака. — Доганяють, прокляті! Але ще може втечу… Вже недалеко…»
Тут літак його стукнувся у якусь невидиму, але тверду, як сталь, стіну.
«Непрониклива заслона», — встиг ще подумати Іван, як літак із сплющеним від удару носом одскочив і перекрутився в повітрі.
— Тепер каюк. У цих дурнів навіть парашутів нема! — останньою злобою просичав Іван.
В цей час дві еластичних руки раптом обняли його ззаду за стан — і він злякано озирнувся. Нікого не було, тільки дві еластичні присмочки висунулись з-поза сидіння і тримали його міцно на місці. Літак перекрутився ще раз, і потім якась пружна сила спинила його і почала поволі, м’яко спускати на землю. Іван визирнув з літака. Над літаком, розкинувши величезне синє шатро, розкрився гігантський парашут.
— Здорово себе забезпечили, — криво усміхнувся Іван. — І живуть довго, а вмирати таки не хочуть!
Літак плавно спустився на землю, поколивався трохи під вітром і став. Іван спробував ворухнутися. Він був вільний, присмочка вже не було. Він вискочив з літака, глянув на небо. Вогненна куля надлітала уже близько, промчала була над ним, повернула і спустилася на землю.
Іван оглянувся і трохи не розсміявся: перед ним стояла стара худа жінка з розкуйовдженими від вітру пасмами сивого волосся. Та, приглянувшись до її очей, Іван раптом замовк і злодійкувато глянув по землі.
Вони стояли серед невеличкої кам’янистої рівнини, видно, давно вже покинутої людьми. Невисока травичка пробивалася поміж каміння, куски якого там і тут валялись на землі.