«Зайти ззаду і розбити їй голову каменем, — шугнула в Івана думка. — Ні, накажу їй одкрити цю прокляту завісу — і там уже покінчити з нею… На своїй землі! І не дивитися на неї, не глянути їй в очі, а то ще причарує мене гіпнозом, як і той старий там, у стадіоні».
Від згадки про своє недавнє пониження злість знову закипіла в ньому, але він уперто дивився в землю.
— Ти знищив Очета! — обвинувачуючи сказала Омем. — Ти знищив його. Як міг ти знищити добру душу?
Іван, із спущеними в землю очима, ступив убік і нахилився за каменем.
— Знищу й тебе! — сичав злісно. — Розіб’ю і твою формочку! Ти тепер покинь читати мені казання, а слухайся, що я тобі скажу.
Та тут над його головою зарокотів літак, і він швидко одскочив набік. З літака вискочили Марія з Юрком і підбігли до них.
— Оце так мені компанія! — глузливо розсміявся Іван. — Дві баби й українець проклятий! Ну, я з вами справлюся! — він швидко кинувся вперед, схопив Марію і поставив її перед собою. — Тепер слухайтесь мене, або я уб’ю її на ваших очах.
— Або я тебе, — сказав Юрко. — Пусти її.
— Тільки ступи до мене, — трусився від злої радости Іван. — Я її на твоїх очах задушу!
Він ззаду схопив Марію за шию, та в ту ж мить скрикнув і одсмикнув руку, на якій червонів кривавий рубець.
— Пусти її! — наказала Омем. — Я думала, що в тобі є жаль, чи бодай трохи сумління. А ти боїшся тільки болю. Віриш у біль — маєш біль!.. О-о-х, — схопилась вона рукою за серце. — Скільки гіркоти влив ти мені в душу… скільки зла… І знищив Очета! Як у тебе піднялась рука знищити його? О-ох, — вона раптом захиталась і трохи не впала.
Марія кинулась до неї і обняла її. Як тільки Марія закрила його від очей Омем, Іван знову нахилився по камінь. Юрко кинувся на нього і збив з ніг. Але не розрахував сили свого удару і сам упав за кілька кроків від Івана. Коли зірвався на ноги — Іван уже стояв проти нього. Та в ту ж мить Іван раптом страшно закричав і одвернувся, витягнувши руки вперед, ніби відштовхуючи щось страшне. Юрко глянув в той бік і побачив очі.
Спокійні і безжальні у своєму спокою, вони дивились на нього і ніби прикували до землі.
— Хто це? — видушив він із себе насилу.
— Старший, — почув він звідкілясь голос Марії, але не глянув у її бік, бо очі тримали його.
Власне, крім очей він нічого не бачив, тільки десь краєм зору знав невиразно, що крім очей є ще й сухе, пожовкле обличчя, є ще якесь тіло, мале і теж висохле, є чоло і блискучий череп над ним… Та то було побічне і неважливе. Головне були очі, що читали його, і він бачив у них те, що вони бачили. І відповідав.
— Так, — сказав він. — Я знаю, убивати не можна… Це — гріх… Але ж він сам убивця…
Очі дивились далі.
— Так, він може убити мене — і це не буде вирішення… але іншого я не знаю… Або він мене, або я його… Ні, це не тільки за Очета, я й не кажу, що це за Очета… Я мусив би його давно убити… Краще помер би він, ніж Очет… Навіщо його такого у цьому світі?!
Очі дивились.
— То що ж, що він мій брат? — захищався Юрко далі перед ними. — Перший раз на Землі теж брат убив брата… Видно, і останній має бути так само. Добром нам не розійтись!
Очі повернулись до Омем.
— Знаю, знаю, — сказала вона. — Очет винен, бо не смів оживляти їх… І я теж, бо не спинила його… Але він так хотів їх оживити… Він так тішився своєю наукою… йому було так цікаво… Я — ти знаєш, я любила його… І я подумала — нехай пограється… Що злого може статися в нашому новому, нашому прекрасному світі?!
Вона глибоко подивилась в очі і призналась:
— Так. Я хочу, щоб він умер. Він знищив Очета, і я не хочу, щоб він був між людьми… Ні, і десь далеко також ні… Він повинен почати все спочатку.
Тепер очі глянули на Марію, і та сказала, запинаючись:
— Я не знаю… Так, так, не дивись! Я знаю! Я знаю!.. Так, я боюсь за Юрка. Якби я знала, що він переможе — нехай вони б’ються!
Тільки тепер очі повернулись на Івана, і той закричав:
— Ага, ти думав, що Іван ніщо?! Тепер ти бачиш! Коли б ти тоді, в землі, глянув на мене ласкаво, може б, я… — він обірвав і сказав покірно: — Ну й що, як я люблю убивати?! Люблю! Люблю, як тече кров, і мені весело, коли людина стогне під моїми кулаками! Ну й що?! І він буде стогнати! Подивишся! Пусти мої руки — і побачиш його кров!.. А що він мій брат — свистів я на те! Вони, ці українці, вічно лізуть нас повчати, та до нас рівнятися, та нам своїм хлібом і багатством очі випікати! Били ми їх, і тепер я його уб’ю. Так і знай — не на жарт буду битися! Уб’ю! Подивишся на те, як я вмію битися.
Очі раптом зникли.
Юрко придивився і побачив, що тонкі, майже прозорі повіки закрили очі, і за ними видно було тільки білки.
— А, то ти й дивитися не хочеш! — закричав Іван. — Ну, тепер я його за це вже напевно уб’ю.
Він кинувся на Юрка так люто і несподівано, що той похитнувся і трохи не впав. Та встоявся, і відплатно вдарив Івана в щелепи.
Вони билися люто, як звірі, без милосердя і без роздуму, вишукуючи найбільш болючі місця, вдаючись до хитрощів і штучних прийомів, щоб тільки завдати найбільшого болю. Кров текла по їх обличчях, вони важко дихали, крізь зціплені зуби виривався часом стогін, — але вони билися далі. Та раптом Іван підставив Юркові підніжку, і коли той упав, кинувся всім тілом на нього і вчепився в горло руками.
— Ага! — пролунало злісно і переможно.
Юрко борсався під ним, мацаючи рукою по землі, шукаючи чогось, чим би можна було ударити. Марія, що стояла закам’янівши і дивилась з жахом і огидою на бійку — раптом закричала тоненько, схопила з землі камінь і вложила його в Юркову руку.
— О-о-о! — застогнала Омем.
Та Юрко вже бив каменем по голові Івана. Бив доти, доки не відчув, що руки, які стискали його горло, ослабли і безвладно впали йому на груди. Він хвилину лежав, почуваючи, як Іванове тіло на ньому важчає і штивніє. Тоді потроху, насилу зсунув його з себе і встав. Стояв скривавлений і побитий і дивився на те, що зробив. Дивився дико, ніби не розуміючи, що сталось. Потім обвів очима всіх і поволі сказав:
— Ну от, я убив його.
Очі розкрилися знову питанням і наказом, і Юрко відповів:
— Я знаю… Я не можу бути між вами. Я піду… Куди мені йти?
Він вдивився в очі:
— Туди? За завісу? До них? Назад до них… Це несправедливо! Знову я буду вчити їх вірити в Бога, а вони будуть рубати один одному руки і виривати язики — і все ніби за віру? І знову я буду співати їм найкращі пісні, а вони будуть казати, що то вони так гарно співають?! І знову вони будуть учити моїх дітей убивати брата?… О, ні, дозволь мені лишитися десь тут, на Україні! Відгороди для мене оцей шматок землі, де я пролив його кров — і нехай я буду тут!..
Та очі дивились не рухаючись, і Юрко покірно сказав:
— Гаразд. Як так треба — нехай! Я йду…
— Може, тепер не буде так погано, — з надією сказала Омем. — Може, тепер, коли Авель убив Каїна…
Та під поглядом очей, вона замовкла і сказала покірно.
— Так. Я піду з ним, бо я бачила убивство і хотіла його…
— Я теж бачила убивство, — сказала Марія. — Я іду з ним.
— Ні, — сказав Юрко.
— Я поклала в твою руку камінь — я теж винна.
— Ні, — сказав Юрко.
— Я іду, — твердо повторила Марія. — Я сказала тобі ще в літаку: «Де ти, там і я»… Я іду з тобою.
Вона подивилися в очі і покірно похитала головою:
— Так. Я люблю його і я буду там, де він.
— Справді любиш? — спитав Юрко.
— Ти ж бачив. На життя і смерть.
— Тоді ходім…
Омем скерувала свій коробок з Початком на непроникливу заслону і через хвилину зняла його, поклала на землю і перша пішла крізь неї, мацаючи руками невидимий отвір.
Юрко і Марія, тримаючись за руки пішли за нею.
Ще тримаючись рукою за край заслони, Марія спинилась й сказала очам:
— Скажи матері і батькові, що я їх любила.