Щось стирчало з-під снігу, виблискуючи тьмяно і сіро. Очет опустився майже на сніг, од чого той почав танути і розтікатись прозорими струмочками. З-під талого снігу безпомічно і жалісно стирчав хвіст літака.
— Мій, — не втерпів і пілот, вдивляючись під сніг і напружено сопучи.
Під снігом, з розчавленою головою і ногами, притягнутими до колеса поплутаним парашутом, лежав його товариш.
Пілот передихнув, і коротке, хрипке виття вирвалось з його грудей разом з повітрям. Всім стало легше, ніби вони всі викрикнули своє напруження.
Очет літав колом над літаком. Забирав все ширше і ширше коло і раптом спинився.
В снігу чорніла велика купа.
— Ми, — скрикнули всі троє, а Ранцев почув, як рука бортмеханіка боляче впилася в його. То було людське. Від того було легше.
Всі троє лежали, притулившись один до одного, пілот в центрі, двоє інших по боках. Обличчя і пози були різні. Пілот лежав на спині, ніби стрижень усієї групи, і на замерзлому восковому обличчі відбивалась безконечна втома від обов’язку бути зразком і підтримкою.
— А я сміюся. Я сміюся, — раптом закричав бортмеханік, пускаючи руку Ранцева і тичучи на екран. — Я сміюся. Ха-ха-ха, — і він справді почав реготатись, захлинаючись, корчачись, скрикуючи і підвиваючи.
Картини з екрану зникли. Всі інстинктивно обернулись. Очет дивився на бортмеханіка замислено і співчутливо. Потім узяв з столу таблетку, кинув у склянку з водою і подав.
Бортмеханік жадібно припав до неї, колотячи зубами об скло, здригаючись од спазм.
Очет знову узяв таріль з таблетками і велично, майже гордо простягнув її трьом. Ті покірно взяли їх і проковтнули.
Не в силі були думати і противитись. Тупо й здивовано дивились один на одного, ніби питаючи, що є правда, а що є уява, що є смерть, а що — життя.
Першим отямився пілот. Чітко ляпаючи босими ногами, підійшов військовим кроком до Очета і простягнув йому урочисто руку. Той трохи здивувався, але довірливо поклав свою, яку пілот сердечно потиснув.
— All right, — сказав чомусь по-англійському. — All right, старий. Іменем старшого пілота дякую за спасіння моєї команди.
Вперше за весь час Очет усміхнувся. Не устами. Тільки в очах з’явилось щось м’яке і радісне. Він поклав свою старечу руку на руку пілота і ніжно погладив її.
Пілот раптом утратив військову поставу. Плечі йому струсило, і він рвучко одвернувся від усіх, не то шепочучи, не то стогнучи:
— Ех, старий, старий…
Всі ніяково мовчали.
— Т-так, — раптом голосно протягнув Ранцев, ніби прокидаючись зо сну і широко розправляючи руки. — Значить — живемо! Але котрий же тепер рік? Як його спитати? Чуєш, старий, котрий рік? Рік?
Очет допитливо дивився, але не розумів.
Молодий бортмеханік раптом вмочив пальця в воду і почав писати:
— 365, 365, 365, 366, 365, 365, 365, 366…
Очет прочитав, покивав головою на знак, що розуміє і показав рукою вгору над столом.
Всі глянули туди.
На другому вузенькому непрозорому екранчику веселими зеленими буквами танцював напис:
21 September, 2245.
IV
Коли Ранцев розкрив очі, інші ще спали. Він був радий тому. Крізь щілини між повернутими впоперек скляними цеглами обвівала його ніжна прохолода ранку, і якась неясна музика доносилась віддалік.
Прислухався. Ні, то не були мелодії летунів, а радісний пташиний гомін. Одвернувся од стіни і глянув угору. Вночі крізь прозорі скла бачив зорі над собою. Як давнього знайомого побачив Великий Віз і далі Полярну зірку. Тепер скла були блакитні, і рожеві промені ранішнього сонця лягали ліловими кратками на підлогу.
«Отже, мене воскресили. Я воскрес, — думав Ранцев, стиснувши зуби і пильно вдивляючись в стелю. — Воскрес! Пролежав під снігом триста років і тепер воскрес», — повторював уперто, переконуючи себе в факті. Але за словами не вчував жодного змісту.
З трьох інших ліжок долетіло рівне дихання. Ранцев невдоволено скосив туди очі.
«А навіщо воскресили їх? — неприязно і зневажливо викривив уста. — Перестарався старий».
Ці троє заважали йому. Знали того Ранцева, з попереднього життя, він для них не новий, не надзвичайний, як для інших.
Чудо! Ранцев побачив в уяві велику афішу і тихенько розсміявся. От був би фурор тому триста років. Хоч хто знає, може, тоді шльопнули б його, щоб помер удруге і не баламутив людей чудесами… З тими годі було зрозуміти, що годиться, а що ні… Все мінялось, крутилось, як порожній млин… І ці троє поруч нагадують все те і заважають. Він, Ранцев, мусить бути першим… Не першим, а єдиним…
«Бомба! — раптом згадав він і сів. За всіма картинами вчорашнього дня забув про неї. А то була його єдина надія, єдиний засіб добитися влади. — А над теперішніми людьми, мабуть, легко владати… Оволодіти їхньою технікою… Вона, видно, проста. Цей старий навчить мене… Треба придобритись, щоб не свердлив буркалами… Але найперше — сховати бомбу, поки ніхто не побачив і не догадався, що це таке».
Ще думки перекочувались через мозок, а він уже схопився з ліжка і навшпиньки пішов до сусідньої кімнати.
Тільки тепер зауважив, що дверей не було. Дверна лутка була заповнена кольоровими плетеними шнурами, що йшли потрійним рядом. Ранцев обережно розсунув їх і прослизнув уперед.
Був у тій кімнаті, де ожив і де бачив свою смерть. Не думав про це. Шукав того, що могло б спричинити смерть іншим. Злодійкувато роззирнувся. Не було нікого. На дошці одсунутого стола мирно лежала його бомба.
Стримуючи себе, повільно підкрався до неї і взяв у руки. Одразу почув себе певно і тихо розсміявся, вишкірюючи зуби. Поклав за пазуху і притримав рукою. Подумав. Схрестив руку другою рукою і хмикнув.
«Наполеон був дурачок! Я їм покажу, як треба владати!»
Тихо вийшов у розкриті двері, спустивши голову, ніби в задумі. Спідлоба крадькома розглядався. Двір і сад видавались порожніми.
«Сховаю поки що десь у кущах. Дітей нема… Старий, мабуть, далеко не ходить».
Пішов знайомою з учора доріжкою повз басейн. Раптом завмер.
В басейні мився Очет. Поплескався ще в чистій воді і виліз. Ранцев притулився до стовбура дерева і зачаївся. Старий старанно витирав бганки обвислої шкіри і кістки, що виступали на ньому, як на скелеті. Потім одягнувся.
— Чилин-линь, — пропиликала синьогрудка з сусіднього куща, задираючи хвостик і боком дивлячись на старого.
— Чилин-линь, — передражнив її Очет і засміявся.
Обвів сяючим поглядом сад, пташку і небо і раптом заспівав старечим, але ще приємним голосом:
— Славлю Бога мого в усіх створіннях його і в усіх хвилинах його.
Ранцев не зрозумів слів, але зрозумів, що старий молиться.
— Жду хвилини, о Господи, коли дозволиш прийти до Тебе і розтанути в Тобі, — співав далі старий, підносячи в екстазі руки догори і обертаючись на схід.
Ранцев скористав з тої хвилини, щоб тихенько прослизнути повз басейн і проскочити вглиб саду.
Сад був чималий і без усякої огорожі переходив у ліс. Стежок не було. Землю укривала папороть. Ранцев ішов, не приглядаючись до землі, але в голові неспокійно поворухнулось:
«Тут щось не так».
Спинився і придивився. Папороть була не звичайна. Не кінчалась стрільчасто і не розходилась вирізаними листками. По обох сторонах стрижня стирчали два великих квадрати тут, чотири менших там, два трикутники під двома колами… Всі геометричні фігури комбінувались в листках: коло, ромб, конус, квадрат…
— Чортовиння, — вилаявся Ранцев. — Хтось мусив тут ходити, ці фокуси виробляти… І в лісі нема чоловікові спокою.
Пішов далі, обережно розсуваючи ногами стебла, щоб не лишати слідів. Розглядався.
«Сховати в дупло? Може вдарити блискавка… Якщо у них ще бувають громи і блискавки… Закопати? Так чим же тут закопаєш? Ці ідіоти, мабуть, і лопат не мають».
Побачив густі зарослі шипшини і радісно кинувся розсувати їх.