Іван стояв, спустивши очі в землю, щоб хто не прочитав у них злої втіхи і радости. А в очах мусила бути втіха і радість. Почував їх у всьому єстві своєму.
Отже, він таки мав над ними силу. Завдавав їв болю. Бив, і виразки його побоїв синіли на їхніх ніжних тілах, його злість — ось де його сила!
Він повернувся і швиденько пішов до садка. Не бачив, як Петрик довго і сумно дивився йому назирці. Майже біг.
В садку ліг обличчям у землю, закрив голову руками і дав волю своєму сміхові. Злий придушений сміх гадючим сичанням вирвався з його грудей, він стискав зуби, щоб не розреготатись голосним нестримним реготом. Тіло здригалося у сласних спазмах, і він почував, як забута, але така звична колись істерія люті охоплює його.
І в цей час побачив перед собою очі. Були десь глибоко в землі, просто проти його очей, і безсторонньо читали знову його суть.
Іван зірвався з землі і одскочив далі від того місця.
«Чортовиння! — блиснуло йому в голові. — Тут збожеволієш з їхніми фокусами… Заслона… Так, треба мати заслону… Але звідки?.. Як вона робиться? Хто йому її дасть? Таки нема ради — треба коритись… Треба ховати злість і не показувати їм своїх очей. То все в очах, то з очей видно… Треба хоч прикинутись добрим…»
Від цієї необхідности знову прикидатися, як колись вдома, і то вже не перед силою, не зі страху, — нова хвиля злости пройшла по ньому. Заплющив очі і стиснув серце руками, перечікуючи, поки заспокоїться. Потім повільно почвалав до гурту.
— Отже, ми найперше поїдемо в Країну Дітей, — спокійно сказав Петрик, ніби продовжуючи щойно перервану розмову. — Найкращі континенти віддали ми для матерів з дітьми.
— А батьки? — щиро зацікавився Юрко. — Куди ж ви батьків подівали?
— Та там же. Де родина, там і батько, — знизав плечима Петрик.
— Ну, й що вони там роблять? — спитав Іван.
— Як — що? Живуть, глядять дітей… виховують… То найважча робота… І найважливіша в світі… Тому не кожне може бути батьком чи матір’ю… Не всякому дозволено…
— Я-а-ак? — ахнув пілот і перелякано витріщився на своїх.
Ті глянули на нього, потім один на одного і знову вибухнули одностайним, непереможним реготом.
— Ти той… ти не мучайся, братику, — сказав пілот, обіймаючи Петрика за спину і тим ніби захищаючи його від ударів. — Ми не по злобі і не з тебе… Але щоб питати дозволу раз у раз, коли тобі трапиться… хо-хо-хо-хо, — загрохотів він знову, витираючи сльози. — Ти того не зрозумієш… У вас того, може, й нема.
— Е, нема, — перервав його Юрко. — Он глянь на Софію.
Дівчина стояла червона, як вишня, а з очей виступали сльози. Притисла сорочку до грудей — і крізь полотно на пальці просувалась кров.
— Ох, Боже мій, — зітхнув пілот — це нам коло них, мабуть, і жити не можна. Дивись, геть до крови дівчину словами побили!
— Та ти не переймайся так, — винувато переконував Софію Юрко. — Ми ж не зі зла, але вже так прийшлося… дуже у вас все чудно….
— Спусти непроникливу заслону — сказав Петрик дівчині.
— Ні, я вже потерплю, — сказала та. — Однако завтра повезеш їх в Країну Дітей….
— Так, так… Ось я зараз покличу матір.
Петрик поставив екран і уважно уставився на нього.
За кілька хвилин, з екрану почулося ніби щебетання величезної зграї пташок, а на екрані з’явилося рожеве обличчя жінки, що привітно усміхнулася Петрикові.
— Кликав мене, Петрику? Щось сталося?
— Ні, нічого. Тільки хотів спитати, чи можна привезти до тебе гостей, оцих чотирьох. Це, знаєш, ті, з-під снігу.
— А-а, — протягнула жінка зацікавлено. — Це добре. Я покажу їх дітям. Зараз би можна було приїхати — діти всі здорові, тільки не знаю, як тато. Та ось і він… Петрик хоче привезти до нас гостей, тих, зі снігу… Чи вони не заважатимуть тобі? — звернулася вона до чоловіка, що підійшов саме до неї і спинився, весело вітаючи Петрика.
— Як? Тепер? — скрикнув він і, киваючи головою, звернувся до Петрика. — Твоя мама завжди має фантазії. Саме тепер, коли я розкидав хату, вона закликає гостей.
— А для чого ти розкидав хату? — зацікавився Петрик?
— Для чого?! — хмикнув той. — Твоїй мамі забажалось конче японських кімнат для найменших… То мусив розкидати.
— Не слухай його, Петрику, — засміялася мати. — Сам розповідав дітям про старих японців і показував на екрані їхні хати, аж поки вони почали марити про Японію, а тепер я винувата… А гостей примістимо в шатрі.
— От і добре, — зрадів Петрик. — Та й їм корисно буде подивитись, як будується хата… Вони ж муситимуть будувати й собі… А де Лексі?
— О, Лексі, — безнадійно махнув батько. — Такий же урвитель, як і ти був малим.
— Лексі на штрафній праці, — знову засміялася мати… — Він узяв батьків Початок і пустився літати…
— Як? І він теж? — весело вигукнув Петрик.
— Це вже щось фамілійне, — розвів руками батько. — Спочатку ти, потім Лексі, тай й з Джіма, здається, росте підходящий.
— Аякже, фамілійне! — встряла мати. — Батько до тих пір розповідав про те, як ти забрав його коробок і полетів, що Лексі нарешті з самої амбіції мусив зробити те саме.
Тепер розсміялися всі троє.
— А потім батько набрав сумного вигляду і пішов зголошувати проступок до нашої Омем, — продовжувала мати. — Та його добре вичитала і сказала, що дасть обом однакову кару — йому і Лексі, — рапортувала мати, лукаво скошуючи очі на чоловіка.
— І що їм призначила? — допитувався Петрик.
— Щоб привчити тата до мовчазности, а Лексі до терпеливости, дали їх на місяць за няньок до немовлят-сиріт.
Петрик розреготався, аж сльози показалися на очах.
— Хотів би я це побачити! — вигукнув він.
— О, я недовго працював. Мати визволила мене, — заявив батько, в свою чергу косячися на матір.
Та порожевіла.
— Та не могла ж я сама дати ради зі своїми, то й попросила Омем випустити його по тижню, — сказала вона, ніби виправдуючись.
Батько підморгнув Петрикові.
— А Лексі я бачила, — продовжувала мати швиденько. — Йому дали аж трьох, і всіх — з одної години. Я вмикнулася саме тоді, як він їх годував. Усі троє кричали, а він бігав од одного до другого і тикав усім одну смочку по черзі. Дві інші стояли тут же, але він з поспіху забув за них, — мати покрутила головою і додала: — Сьогодні він саме звільняється.
— Ну, а завтра ми прилетимо. Вишліть по нас воза.
— Гаразд, — сказав батько. — Тільки не лети дуже високо, бо діти вже лазили там, і тепер кисень щось погано подається.
— Ні, ні, ми будемо летіти низько, в земній атмосфері. Я хочу показати їм Землю, нашу Землю, тепер.
— То лети зі спокійним духом, — сказав батько. — Чую, що в дворі щось надто шумно — мабуть, діти щось уже накоїли. Чи ти, може, ще не все розповіла? — спитав у матері.
— О, звичайно, далеко ще не все. Але матиму на то час завтра.
Вона помахала Петрику і всім рукою і пішла, обнявши чоловіка за шию.
— Весела у тебе мати, — сказав пілот. — І така молода. Видно, рано заміж вийшла.
— Так, не встигла сорока років скінчити, як уже одружилася. Вони чекали років зо три до свого часу.
У пілота очі полізли на лоба, а Алямбек раптом підскочив до Петрика і закричав:
— Чого з нас смієшся? Такий добрий, а з нас смієшся! У п’ятдесят років бабі кінець, а у тебе вона заміж виходить. Що, ти за дурників нас маєш, чи що?
Пілот і собі наступив на Петрика:
— Як то в сорок одружилася? Скільки ж їй тепер, коли ти вже он який здоровий. Що ж, їй сто років, чи що?!
В обуренні вони вживали половину вивчених слів, половину своїх, і Петрик не міг їх зрозуміти. Втрутилася Софія і, показавши на Петрика, сказала:
— Його мати, — і написала «97».
Чвірка замовкла і стороплено дивилась на виписану на піску цифру.
— Так, так, — закивав головою Петрик. — Люди до сорока років тільки учні. Жити і працювати починають тільки з цього віку. Коли мають уже ясний розум і досвід. І тільки тоді можуть одружувались.