Выбрать главу

- Як це? - не зрозумiв я.

Чингiс шарпонув мене за рукав, мовляв, слухай мовчки, не перебивай старших. Одначе було вже пiзно.

- На тiнь, - повторив старий. Тепер, коли у печерi спалахнуло багаття, вона здавалася ще таємничiшою.

Я сторожко роззирнувся. У мороцi печери Роман, Орест i Чингiс теж зникли. Вiд них лишилися тiльки тiнi. Уся печера здавалася заполоненою безлiччю тiней. Чесно зiзнаюся: менi стало моторошно.

Тим часом Орест та Роман переходили вiд одного заглиблення у стiнi до другого, намагаючись виявити перехiд до наступної печери, яка, напевне ж, повинна бути десь поблизу. Але нiчого не знаходили.

- Не треба нiчого шукати, - мовив їм Вiчний Мисливець. - Я знаю хiд до головної печери шаманiв, де вони приносили в жертву богам оленят. Колись шлях до неї вважався найбiльшою таємницею мiсцевих шаманiв, яку передавали у спадок. Кажуть, що дуже давно, коли на землю нанаїв прийшли жорстокi вороги з пiвдня, з-за Амуру, шаман, рятуючи рештки свого племенi, привiв його в печери, щоб перечекати, поки вороги заберуться геть. Але проводив iз печери в печеру, понадiвавши на голови шкiрянi мiшки, щоб нiхто не запам'ятав шляху. Люди, тримаючись один за одного, iшли за шаманом, наче слiпцi за поводирем. Потiм так само виводив їх звiдси.

- I бiльше нiхто не знав ходу? - здивувався Роман.

- Старшi люди казали, що туди ведуть аж три переходи. Я знаю тiльки один.

- I не пробували вiдшукати два iншi?

- Я не мав для цього часу, - стенув плечима старий. - Аян Курун завжди був на полюваннi. Бiлку стрiляв. Оленя стрiляв. Усе життя полювання.

- Невже їх справдi так важко вiдшукати? - мовив я, пiдсiдаючи до вогню.

- Неважко, - стиха мовив старий. - Є давнiй мудрий спосiб. Ось гляньте.

Вiн вийняв з багаття двi палаючi гiлки, i пiдiйшов до найближчого отвору.

- Бачите: полум'я рiвне. А тепер пiдiйдiть сюди.

Слiдом за старим ми зайшли за найдальшi стовпи. У виямку, що вiдкривався за ним, виднiлося чотири вузенькi проходи. Старий пiднiс свiй смолоскип до одного з них. Полум'я одразу ж збилося назад i почало мерехтiти й гаснути.

- Де протяг - там i наскрiзний прохiд. У тому кiнцi його має бути печера. Це той хiд, який я знаю.

- Але ви казали, що є три входи до неї, - нагадав Роман.

- В цьому запевняли старi мисливцi, духи яких уже давно полюють разом iз духами древнiх предкiв. Я знайшов ще один прохiд, у якому вiдчувається такий же протяг. I пройшов ним. Виявилося, що вiн веде сюди з печери, у якiй ми щойно побували. Та хтось колись знайде i тi два. Якщо вони є. А поки що нам треба рушати до головної печери. Тiльки спочатку слiд повiдкидати камiння, яким закладено вхiд.

18.

Поки Вiчний Мисливець курив люльку, сидячи бiля вогнища, ми швидко повiдкидали камiння i побачили вузький коридор, що уступами вiв униз, в глиб гори.

- Ось це вже щось! - вигукнув Роман, задоволено потираючи руки. Ясна рiч, йому хотiлося пошвидше розгадати таємницю цiєї головної шаманської печери. Та й менi - теж. Тiльки й того, що я не наважувався кинутися у прохiд поперед дорослих.

- Ну що, прохiд вiльний? - запитав Аян Курун вiд вогнища.

- Вiльний, - вiдповiв я.

- Тут справжнi катакомби, - додав Чорногора.

- От i добре. Але я не раджу вам iти туди, - мовив старий.

- Чому? - здивувався Роман. - Вважаєте, що там буде щось страшне, небачене?

- Нi, я так не вважаю. Навпаки, менi здається, що там буде звичайнiсiнька печера.

- То чому б не глянути на неї? Тим паче, що маємо в запасi ще три години.

- Як хочете, - похитав головою старий. - Аян Курун не радить ходити туди.

Ми здивовано мовчали.

- Можемо сходити туди й удвох, - шепнув я Чингiсовi. - Не сьогоднi, то через кiлька днiв.

- Звичайно, можемо. Ти менi друг. I якщо попросиш...

- Тiльки не треба таємних змов, - викрив нас Роман. - Ви лишаєтеся тут. А ми з Орестом пiдемо в розвiдку. Коли досягнемо печери покличемо.

- Чому ви? - спробував заперечити я. - Хiба ми не такi ж?..

- Не такi, - увiрвав мене Роман. - Мало що може трапитися нам на шляху.

- Це нечесно, - знову кажу я. Але Чингiс сiпає мене за рукав:

- Не можна так нечемно говорити зi старшими, - шепоче вiн.

- До чого тут нечемнiсть? - не розумiю. - Може, вони нас i не покличуть. Скiльки пройти до цiєї печери i не побачити найцiкавiшого. А вiн: "Чемнiсть, старшi..." Хiба ми з тобою дiти?

- Якщо вже зiбралися йти, то кiнець мотузки залишiть менi, сказав старий, так i не пiдвiвшись вiд вогнища.

- Розумно, - погодився Орест. I подав старому кiнець клубка. Старий об'язав його довкола одного з каменiв i знову заходився смоктати свою люльку. А коли Роман i Орест рушили, крикнув:

- Якщо мотузка закiнчиться, краще повертайтеся!

- А ми пiдемо слiдом, - прошепотiв я Чингiсовi. - Тримаючись за мотузку.

- Це iдея, - погодився Чингiс. - Так i зробимо.

Першим iшов Роман Чорногора. За ним - Орест... Якийсь час ми бачили їх постатi, потiм - лише рухливий промiнь лiхтарика. А згодом зник i вiн.

Час i нам вирушати. Щоб якось зняти напруження, я глибоко вдихаю повiтря. I теж потираю руки. Як Роман, якого останнiм часом усiляко намагаюся наслiдувати.

- То що, пiшли? - запитує Чингiс. - Давай менi лiхтарик. Я пiду попереду.

Дiд Курун розумiє, про що ми шепочемося, зацiкавлено озирається, але мовчить. I ми рушаємо.

Вiчний Мисливець щось гукає нам услiд. Але я вже не можу зрозумiти його слiв. Мене зачаклували темрява пiдземелля, якийсь таємничий шерхiт, що долинає невiдомо звiдки. Дивно, але у проходi нема жодного каменя. I стiни такi гладенькi, наче хтось обтесував їх. Невже й справдi обтесували?

В кiлькох мiсцях ми бачимо вiдгалуженi ходи. Вони значно вужчi й нижчi. Але ми не звертаємо в жоден з них, а петляємо вслiд за мотузкою. Подумки я хвалю обачнiсть Вiчного Мисливця. Ми не випускаємо мотузки з рук, нiкуди не звертаємо, та все одно в мене зринає сумнiв: а раптом Роман i Орест самi заблудилися? Може, давно треба було звернути в якийсь iз тих проходикiв? А раптом святилище шаманiв лишилося десь обiч нашого шляху?

- Чингiсе!! - неголосно кличу я.

- Що? - озирається вiн, спрямовуючи промiнь лiхтарика менi пiд ноги.

- А тобi не здається, що цьому пiдземеллю не буде кiнця?

Чингiс якусь хвильку мовчить.

- Не може ж воно тягтися через увесь Хабаровський край аж до океану.

- Хтозна, може, й тягнеться, - бурчу я, мерзлякувато озираючись на черговий прохiд, що з'явився лiворуч мене. Не знаю чому, але менi здається, що там хтось стоїть. I дивиться на мене. I я намагаюся швидше проскочити його, тримаючись ближче до Чингiса.

- А чому не чути Романа? Давай покличемо.

- Не треба. Сам знаєш, що вони тодi подумають про нас. Скажуть: "Злякалися".

- Нiчого. Зате знатимемо, де вони. I взагалi... Так буде веселiше.

- Не треба нам таких веселощiв. Ми з тобою - мужчини. Нiхто не повинен подумати щось негiдне про справжнього мисливця.

Якби я почув таке вперше, то я подумав би, що вiн жартує. Але я вже знаю, як Чингiс дбає про те, щоб десь у чомусь не виявити легкодухостi.

Я послухався його. I ми мовчки рушили далi. А, поминувши ще два вигини, раптом побачили попереду якусь сiру пляму.

- Там вихiд, - озирнувся Чингiс. - Це не свiтло лiхтарика, - додав вiн, пройшовши ще кiлька крокiв.

I в цю мить пролунав пострiл.

Ми завмерли вiд несподiванки. Лiхтарик згас. Напевне, злякавшись, Чингiс зняв палець з кнопки.

- Романе! - закричав я. - Романе, це ми! Не стрiляйте! Що там сталося?!

- Нiчого не сталося, - почувся спокiйний голос Романа. - Нiчого особливого. Iдiть сюди, бiсовi дiти. Хто вам дозволив стежити за нами?

Чингiс знову увiмкнув лiхтарик, i ми побiгли до виходу. З кожним кроком там, попереду, ставало все свiтлiше. Я вже був певен, що то вихiд, що нарештi ми видобуваємося на поверхню. I дуже зрадiв. Цi блукання попiд землею менi обридли. Та виявилося, що вийти на поверхню нам ще не судилося, хоч вихiд справдi був. От тiльки скористатися ним не могли.