Ми потрапили у величезне пiдземелля, до якого, з поверхнi, через усю товщу скелi, було пробито досить широкий отвiр. Через нього ми бачили клаптик сивого неба з хмаркою, схожою на копичку сiна, i крону сосни, яка неначе зазирала, цiкавлячись, що там робиться у висохлiй кам'янiй криницi.
Я думав, що, побачивши нас, Роман i Орест почнуть лаяти, бо не дотримали слова i пiшли слiдом. Але обом їм було не до нас. Тримаючи рушницi напоготовi, вони дивилися вгору.
- Що там? - запитав я, проштовхуючись мiж ними. Нiби бракувало мiсця.
- Щось ворушилося. Он на тому виступi. Якраз пiд сосною, - мовив Орест. Це стрiляв вiн.
- А я кажу, що привидiлося, - продовжував їхню суперечку Роман. - Нiчого там нема. Давай краще оглянемо "святилище". Цiкаво, чим шамани залякували тут своїх темних спiвплемiнникiв.
- Не такими вже вони були й темними, як нам здається. Тайга вчить мудростi. Не книжної, правда... Але це треба розумiти.
Пiд отвором долiвка печери була увiгнута, наче туди упав метеорит, i навколо цього виямку лежали великi кам'янi брили. Так само, як i в тiй, другiй, печерi. Та привернули нашу увагу не вони. Неподалiк був ще один майданчик, i там ми теж побачили купу зчорнiлих кiсток. Першим їх помiтив Чингiс. I покликав нас.
- Дивiться. Це i є жертовник, на якому шамани приносили в жертву оленят.
Ми оточили жертовник. Ним слугувала досить висока i пласка брила. А неподалiк стояв камiнь, що трохи скидався на таке собi кам'яне крiсло.
- А це, мабуть, трон шамана, - проказав я.
- У шаманiв не було тронiв, - заперечив Чингiс.
- Але ж десь вони мусили сидiть.
- Шаман - не цар i не вождь. Звичайний знахар, - задумливо пiдтримав його Орест. I першим усiвся у це "крiсло". По черзi посидiли в ньому i ми. Так, справдi, сидiти хоч i не м'яко, але все-таки досить зручно. Було навiть щось схоже на бильця.
- Ми, король Луї дванадцятий, наказуємо!.. - бундючно виголосив я, прибираючи належного вигляду. - I взагалi, чи не стати нам усiм шаманами?
Ми посмiялися i почали оглядати печеру далi. Коли раптом Чингiс, який трохи вiдстав, пiдiйшов i попросив у Романа рушницю.
- Тобi не можна, хлопче, - вiдповiв Чорногора. - Дiтям до вiсiмнадцяти. Та й то - з дозволу батькiв.
- Дiтей тайгових мисливцiв це не стосується, - цiлком серйозно вiдповiв Чингiс. - Там, на виступi, справдi причаївся якийсь звiр.
- Може, амурський тигр? - докинув я.
- Тигри так далеко на пiвнiч не заходять, - заперечив Чингiс, - Дай рушницю, Романе. Я буду обережним. Просто стоятиму бiля отвору. Здається, там рись. А якщо рись, то головне, щоб не напала зненацька. А ви тим часом оглядайте печеру.
- Можеш покластися на нього, - пiдхоплююся зi свого "трону". Вiн буде справжнiм мисливцем. Я бачив, як вiн тренується. I вже не раз був на полюваннi. З дiдом i батьком.
- Ну, гаразд, - погодився Чорногора, трохи повагавшись. - Бери, вождь могiкан, - подав рушницю. - Тiльки пам'ятай: вона заряджена.
- Не хвилюйся. Я вмiю поводитися з рушницями.
Чингiс обережно взяв зброю, оглянув i вiдiйшов до отвору. Там вiн причаївся пiд кам'яним дашком i почав уважно стежити за виступом пiд сосною.
Печера видалася ще бiльшою, нiж здалося спочатку. З неї можна було потрапити ще до кiлькох дрiбнiших печер. Так от саме в тих печерах нас чекало найцiкавiше. Передусiм в однiй з них ми знайшли кiлька напiвзотлiлих шкур, що лежали просто на долiвцi. Оглянувши це пiдземелля уважнiше, ми вирiшили, що тут, напевне, була "лiтня кiмната вiдпочинку" шаманiв. Або, може, просто хтось тривалий час жив тут. Одначе, шкури мене цiкавили найменше, тому я одразу ж подався до iншої печери, досить довгої i низенької. Роману й Оресту можна було увiйти туди, тiльки пригинаючись.
Я добувся до кiнця її. Там печера була значно вищою i мала ще кiлька заглиблень. Ковзнув променем лiхтарика по однiй, другiй, третiй нiшi. I раптом - що це? В однiй iз нiш я побачив статуетку. Пiдiйшов ближче, взяв цей витвiр до рук. Менi вiдкрилося спотворене обличчя якогось древнього божка, маска, або просто обличчя звичайної некрасивої людини. Там, у глибокiй нiшi, було ще, мабуть, десятка зо два статуеток. Я почав оглядати їх одна за одною. Всi вони були приблизно однаковi за розмiром, але "божки" виявилися рiзними. Ну, справжнiсiнький музей! Менi аж дух перехопило.
- Романе, Оресте! - гукав я. - Iдiть сюди! Швидше! Подивiться, що я знайшов!
За хвильку обидва були поруч. Мене пiдсадили, я дiстав з нiшi ще з десяток таких статуеток.
- Слухайте, та в них тут виставка скульптури! - вражено вигукнув Орест. - I як майстерно вирiзьбленi!
- Так, видно руку майстра, - погодився Роман. - Що робитимемо з ними? По кишенях?
- А може, залишити їх? - несмiливо мовив я.
- Навiщо? - майже водночас запитали Роман i Орест.
- Не знаю. Вони тут давно стояли...
- А взагалi, це iдея, - почухав потилицю Роман. - Закласти камiнням i нiкому не говорити про них, а одразу повiдомити хабаровських учених. Раптом для них важливо бачити, де саме знаходилися цi статуетки?
- А так привеземо в селище, роздаруємо... Спробуй зiбрати їх потiм. А вченi передадуть їх до музею, дослiджуватимуть, - пiдтримав Орест.
Врештi-решт ми все-таки взяли три статуетки, щоб послати їх до Хабаровська, у крайовий музей. Разом iз листом, у якому опишемо, де ми їх знайшли, та попросимо органiзувати експедицiю. А iншi заклали камiнням, щоб нiхто навiть не здогадався, що там щось може бути. I домовилися: в селищi про всяк випадок не говорити, що "чоловiчкiв" у печерi багато.
Пiсля цих знахiдок усi ми поводилися, як змовники. Щодо мене, то я твердо вирiшив: мовчатиму. А взагалi почувався щасливим. Хiба я мiг сподiватися, що тут, у Норданi, на мене чекає стiльки пригод? Навiть змiна у пiонерському таборi, яку я вважав найцiкавiшою подiєю свого життя, тепер втратила привабливiсть. Шкода тiльки, що не приїздив сюди минулого року. Але зате наступного лiта...
19.
Ми вже збиралися повертатися до печери, в якiй чекав на нас Вiчний Мисливець. Роман i Орест маскували нiшу, де залишалися статуетки. Я сумовито оглядав печеру. Iти звiдси не хотiлося. У мене з'явилося передчуття, що в нiй є ще якась велика таємниця. I якщо ми зараз пiдемо геть, вона, можливо, так i лишиться невiдкритою. Та навiть, якщо якась експедицiя i розкриє її, все одно це вже станеться без мене.
- Глянь, що ми знайшли, - мовив я до Чингiса. Ми так захопилися цими статуетками, що геть забули про нього.
- Бачу, - кивнув вiн, не вiдводячи погляду вiд якоїсь точки там, на горi.
- Красивi, правда?
- Так. Одна така статуетка є у старої Камiли, що живе у селищi Мурок, на березi Качини. Ми називаємо її шаманкою. Я сам був у неї з дiдом i бачив.
- Хочеш глянуть на тi, що в Романа й Ореста?
- Нi.
- Ти що, образився?
- Дiд вважає, що мисливець не повинен ображатися. Нi на людину, нi на звiра. I мстити - теж не повинен.
- Чому ж тодi?..
- Не заважай менi, - благаюче мовив Чингiс. Але майже пошепки. - Ти ж бачиш, що я на полюваннi. А звiр усе чує. I все розумiє.
- Який звiр? Там нiкого нема, - розсмiявся я.
- Є. Але спочатку глянь на людськi кiстяки. Он там, у виямку, за жертовником.
Я не знав, що там є кiстяки. Але дивитися на них не хотiлося. Страшнувато якось. Оглядав їх лише Роман, який на хвилину навiдався до нас.
- Але ж цi люди загинули колись давно, - мовив я Чингiсовi.
- Давно. Одначе вiд пазурiв звiра.
- Чому ти так вважаєш? Звiдки тут взятися звiру? Невже ведмiдь зможе залiзти сюди?
- Хiба дiд не розповiдав вам про Велику Кiшку!
- Ха! Велика Кiшка! По-перше, це легенда. А по-друге, що таке кiшка? Навiть якщо дуже велика?!
- Велика Кiшка - це рись. Найпiдлiший звiр, тому що завжди нападає з дерева, зненацька. Всi мисливцi ненавидять його i бояться. Можливо, мiй батько теж загинув вiд рисi.