- I нiхто не забирає звiдти м'ясо?
- Нiхто. Такий закон тайги.
Ми, як могли, пiдремонтували пiч i запалили в нiй. Через кiлька хвилин по хатинi почав розвiюватися терпкий запах лiсового вогнища, а разом з ним - i тепло. У вiдчиненi дверi ми бачили тайгу. Свiтило тепле сонце, зеленiла трава, червонiли кущi богульника. Ми сидiли в хатинi бiля самiсiнької печi i вдавали, що це пристановище рятує, нас, змерзлих i знесилених, вiд палючого морозу, вiд погибелi.
Ми ламали i пiдкидали у вогонь сухе гiлляччя й обмiрковували, як би поводились, якби доля справдi закинула нас далеко в тайгу, i йшлося на люту зиму. Що б ми вчинили тодi, як рятувалися? Власне, все це бiльше цiкавило мене, нiж Чингiса, проте вiн досить охоче фантазував разом зi мною. I, слухаючи його, я щораз бiльше переконувався у тому, як багато знає цей хлопчина, скiльки всiляких премудрощiв перейняв вiд свого дiда-мисливця, як уважно придивляється до поведiнки старших, запозичаючи їх досвiд. Зрештою, ми однолiтки. Я теж живу на березi рiчки, а навколо нашого мiстечка приднiстровський степ. Але що я знаю про життя рибалок? Або чабанiв, якi з ранньої весни до пiзньої осенi пасуть свої отари у степу, до далеких балках? I чи цiкавився коли-небудь їх побутом, звичками, їх переказами, легендами?
Тiльки тут, у Норданi, я по-справжньому почав розумiти, як багато часу згайнував зi своїми дитячими фантазуваннями i як мало цiкавився усiм, що мене оточує: краєм, у якому живу, людьми, з якими доводилось зустрiчатись... Так, до зустрiчi з Чингiсом, Вiчним Мисливцем та Романом Чорногорою, я навiть не замислювався над цим. А шкода... Тепер я розумiю, що шкода...
Посидiвши отак ще з пiвгодини, ми подалися в тайгу, назбирали хмизу i залишили його бiля печi. Можливо, доля справдi занесе сюди взимку якогось стомленого мисливця. Не знатиме, кому й дякувати. Потiм ми пiдмели в хатинi саморобними вiничками, протерли вiконце, половина якого була забита, а половина завiшена якоюсь плiвкою. Переконавшись, що пiчка вже холодна, зачинили дверi хатини, пiдперли її двома каменюками, а вгорi ще й накинули на защiпку, щоб ведмiдь не вдерся. Бо камiння та стовбур вiн може вiдкинути.
Я знову вiдчув, що менi не хочеться залишати цю хатину. Нiби прожив у нiй багато рокiв. I весь час оглядався на неї.
- Якщо хочеш, ми ще навiдаємося сюди, - помiтив це Чингiс.
- Хочу. - Ми знайомi з ним якихось три тижнi. Але тiльки тепер я вiдчув, що подружився з Чингiсом. I, якби залишався в Норданi, вiн був би моїм найщирiшим другом.
Перш нiж податися до мiстка, ми ще пройшлися тайгою понад берегом, i Чингiс показував менi ведмежi слiди, стовбури дерев, подряпанi кiгтями рисi, та якесь зiлля, яким користувалися усi нанайськi знахарi.
В такий спосiб вiн учив мене "говорити з тайгою".
24.
Пiзнiй вечiр. Батько, як завжди, сидить над кресленнями. Мати читає книжку. Менi ж читати не хочеться, я пiдсiдаю до столу i теж краєчком ока зазираю в проект, намагаючись збагнути, що там i до чого. Але батько одразу ж помiтив це i невдоволено зиркнув на мене. Я знав, що в хвилини "чаклування над проектом" вiн не любить, щоб хтось сидiв поруч. Та ще й зазирав у папери. Одначе цього разу я не поспiшав дати йому спокiй.
- Нiчого цiкавого для тебе в цих паперах нема, - не стримався нарештi батько. - Знайди собi якесь заняття.
- Нехай, он, за пiдручник сiдає, - докинула мати. - Незабаром у школу.
Але за пiдручниками я вже сидiв. I тепер менi цiкаво було дiзнатися, над чим чаклує батько.
- Скажи, тобi подобається, що я дружу з Чингiсом?
- Не маю нiчого проти, - вiдповiв батько, сьорбаючи свiй чай i не вiдриваючи погляду вiд креслення.
- Ти навiть не уявляєш, як вiн багато знає про тайгу, мисливцiв, полювання.
- Нiчого дивного: вирiс у тайзi. Та все одно ходити з ним на той бiк рiчки не раджу. Я вже казав тобi, що виходити за межi селища без дорослих у нас заборонено. Це тайга. Iнодi звiрi з'являються майже на околицях.
- Дивно. Звiдки ти дiзнався, що ми ходили туди?
- Бачили вас. До речi, мiг би й сам сказати.
- Мiг, звичайно... А знаєш, з Чингiсом не страшно, - мовив я, скоса зиркаючи на матiр. Дуже боявся, що вона почне лаяти за такi прогулянки. У нас завжди так: батько читає нотацiї, а мати лає. Напевне, у них такий розподiл обов'язкiв. - Вiн умiє "говорити" з тайгою. I вийде з будь-якого скрутного становища.
- Сумнiваюся, - буркнув батько.
- Дiд учить Чингiса всьому, що знає сам. А чому навчаєш мене ти?
- Не треба докорiв. Читати креслення ти ще не зможеш. Робити розрахунки i стежити за дотриманням проекту - теж. Отож, старенький, дарма ти...
- Я не про це.
Тут батько нарештi вiдiрвався вiд своїх паперiв.
- Я, звичайно, мiг би мовити: "Не заважай", i на цьому закiнчити розмову, - задумливо сказав вiн. - Але розумiю, що вже маєш право ставити такi запитання. I здогадуюся, що саме ти маєш на увазi. Менi доводилося розмовляти з пiдлiтками-нанайцями. їх знання тайги, практичнi навички, життєвий досвiд вражають. I от що я з цього приводу думаю: напевне, у нас, людей з пiвдня, з мiст i степiв, - i у нанайцiв, якутiв, евенiв, що живуть тут, рiзнi погляди на виховання своїх дiтей. Чотирнадцятилiтнiх та п'ятнадцятилiтнiх синiв ми ще звикли вважати дiтьми. I впевненi, що головне: не дати їм вiдбитися вiд рук, та час вiд часу зазирати у щоденник, щоб не нахапали двiйок. А всьому iншому, тобто усiм книжковим iстинам навчить шкода. А нанайцi навпаки, намагаються, щоб дитина якомога ранiше вiдчула себе дорослою. I все домашнє виховання спрямовують на те, щоб дати їм практичнi навички, навчити виживати в тайзi, привчити до злигоднiв мисливського життя, до суворостi буття в цьому краю.
- Федоре, - увiрвала його мати. - Я ж просила тебе: нiколи не обговорюй з сином проблем його ж таки виховання.
- Але ж ти бачиш, що його це хвилює, - спробував захищатися батько.
- Саме тому й слiд уникати таких розмов, - стояла на своєму мати.
- Але я вже цiлком дорослий, - не стримався я. - Годi вважати мене дитятком. Говорiть, як з людиною, яка все здатна зрозумiти.
- Ну от, батьку, будь ласка... - зiтхнула мати. - Маєш наслiдки своїх антипедагогiчних розмов.
Я зрозумiв, що зараз почнеться новий тур "переговорiв мiж високими виховуючими сторонами" щодо мого подальшого виховання i, теж тяжко зiтхнувши, вийшов на ?анок.
Мiсячне сяйво освiтлювало сивi вершини хребта i стiкало його схилами на крони дерев, за якими бiля пiднiжжя однiєї з вершини, стояла забута усiма хатина Вiчного Мисливця. Менi страшенно захотiлося провести цю нiч там. Вiч-на-вiч з тайгою. Помрiяти, поговорити з деревами, мiсяцем, горами, рiчкою... Як це полюбляє робити Вiчний Мисливець.
25.
Упродовж останнього тижня перед вiд'їздом Романа Чорногори ми з ним бували на шкiльному подвiр'ї щодня. Та ось Роман нарештi дочекався виклику з кiностудiї i завтра вранцi має вiд'їжджати до Хабаровська. Вiн готовий був до цього вiд'їзду давно. Але тепер виявилося, що на подвiр'ї лишається незавершеною скульптура крокодила Гени. I хоч Роман дуже радiв викликовi, але й залишати роботу незавершеною теж не хотiлося.
От i сьогоднi, за два днi до вiд'їзду, вiн прийшов й, оглянувши крокодила, мовив:
- Знаєш, негодяща це справа: кидати роботу незавершеною. Краще вже не починати.
- Але ж ти не винен, що не встиг, - вiдповiв я.
- Винен. Багато часу гайнував. Так завжди буває: гайнуєш його цiлими роками, потiм кинешся - а нiчого не встиг. Нiчого!
- Але ж чотири скульптури завершено.
- Чотири, - погодився Роман. - Та хiба це скульптури, якщо по правдi? Так, розваги... I взагалi запам'ятай: нiколи не буде такого, щоб рiзьбяр або скульптор сказав колись: "Досить. Я зробив усе, що мiг". Завжди здається, що мало. Навiть якщо майстер живе сто рокiв i залишає по собi тисячу витворiв. Отож треба закiнчувати. Сьогоднi нам обiцяв допомогти Орест.
Роман заходився мудрувати над пащею Гени. Менi ж лишався хвiст. Ми вирубували крокодила з чотирьох колод, якi треба буде чимось з'єднати. Та й "шкiра" у Гени ще геть не крокодиляча, отож треба повирiзати на нiй усiлякi, як казав Роман, "бубирцi-горбочки". Ми з матiр'ю мали вiд'їжджати через два днi пiсля Чорногори. I я вирiшив, що, коли не вдасться закiнчити з Романом, працюватиму сам. Тепер я вже смiливiше брався за стамеску, й удари молотком стали впевненiшими (принаймнi так каже Роман). Та й дерево здається м'якiшим, пiддатливiшим. Тепер на ньому лишається такий слiд, який потрiбен менi. А зараз працюється легко ще й тому, що неподалiк походжає туди-сюди Iнга. Просто так походжає, нiби до нас обох їй нема нiякого дiла.