З обiду справдi надiйшов Орест i втрьох ми працювали до темряви. А потiм ще й наступного ранку, бо назавтра Роман мав вiд'їжджати. А коли все було закiнчено, коли крокодил Гена нарештi з'єднав свою голову з хвостом, i шкiра у нього стала не гiршою, нiж у всiх його родичiв у болотах Нiлу...
Коли все це було готове, ми пiдняли над головами стамески й молотки, i закричали вiд захвату. Ми закричали "ура!" i почали витанцьовувати якийсь дивовижний танок. Ми були щасливi, що закiнчили. Що нам все вдалося. I водночас менi було ще й трохи сумно. Я сумував того ж, чого й радiв. Що цiкаву роботу закiнчено. I безстрашний каскадер Роман Чорногора, з яким я так здружився, вiд'їжджає на зйомки. Що менi треба повертатися до свого сонячного мiстечка над Днiстром, залишаючи тут, у Норданi, Чингiса, Iнгу, Вiчного Мисливця та всiх, кого вiдтепер вважав своїми щирими друзями.
Не встигли ми закiнчити свiй танок, як надiйшла директор школи Марiя Панасiвна. Вона була у вiдпустцi й тiльки оце вчора повернулася до Нордана. Вiдлiтаючи на Україну, вона знала, що якийсь студент, родом iз Карпат, взявся створити для школи дерев'яну фiгурку Гномика. Але, як сама зiзналася нам, не сприйняла його прагнення всерйоз. Думала: побавиться рiзцем якусь годину-другу та й покине. Тепер же, побачивши, що шкiльне подвiр'я перетворилося на невеличкий музей просто неба, вона тiльки вражено сплеснула руками i завмерла вiд подиву.
- Невже все це витесали й вирiзьбили ви самi? - запитала вона Романа. Марiя Панасiвна була ще зовсiм молодою. Нiколи в життi не подумав би, що такi можуть бути директорами.
- Чому ж сам? Ось, - обiйняв мене за плечi, - удвох. Молодий талановитий скульптор Валерiй Любич.
- Правда? - усмiхнено глянула на мене. - Ти теж умiєш?
- Та нi. Трохи допомагав.
- Мало того, що вiн талановитий, вiн ще й скромний. I головне - вiдмiнник, - плеснув мене по плечу Роман.
Почувши це, я почервонiв i знiтився. Я ж колись чесно зiзнався йому, що вчуся так собi, на трiєчки з плюсом-мiнусом. Навiщо ж вигадувати? Та ще й у розмовi з директором.
- Я вам дуже-дуже вдячна. Давайте завтра зберемо всiх школярiв, якi тiльки лишилися на канiкули в селищi, i на лiнiйцi приймемо вiд вас цей дарунок. А потiм напишемо вам листи в iнститут i в школу, в якiй навчаєшся ти, Валерiю.
- Не треба в школу, - промирив я. I чомусь злякався.
- Чому не треба? - втрутився Роман. - Це менi в iнститут не треба. А в школу - обов'язково. До речi, ви ще не все знаєте про нашого Валерiя.
- Он як? - хитнула головою Марiя Панасiвна i ще з бiльшою цiкавiстю глянула менi у вiчi. - Цiкаво, що саме?
- А те, що вiн разом з товаришами зiбрав для вашої школи цiлу бiблiотечку. Якщо лiнiйка справдi буде, то Валерiй передасть учням i книжки, i листа вiд свого класу. А я завтра вранцi змушений залишити цей тайговий Монмартр.
Утрьох ми оглянули всi скульптури. Тепер я вже й сам бачив, що в деяких з них є хиби. Що треба було стараннiше вирiзьблювати їх. Але Марiї Панасiвнi вони подобались. Геть усi. I пообiцяла, що восени їх рознесуть по класах, щоб краще збереглися. А навеснi знову винесуть на подвiр'я, тiльки пiд навiс.
Попрощавшись з директоркою, ми з Романом пiшли до рiчки. Коли нам вiдкрився водоспад, я спробував уявити, як Роман спускався з нього на човнi. З такої висоти! У вир, межи гострi кам'янi брили. Потiм ми стояли неподалiк водоспаду, я дивився на мiсток, перекинутий зi скелi на скелю, i пригадував, як Чорногора переходив над виром по однiй-єдинiй колодi, яка й досi лежить там.
Ми довго стояли над рiчкою. I я намагався загадувати, ким же стану врештi-решт я сам? Каскадером, як Роман Чорногора? Будiвельником, як батько? А може, скульптором? Одне я знав твердо: який би фах не обрав, рано чи пiзно я навiдаюся сюди, до цього загубленого в тайзi мiстечка, до берега крижаної рiчки, до цих стрiмких скель, що, - сiрi й мовчазнi, - постають по той бiк рiки, як мури покинутої фортецi.
Iдучи до селища, я ще довго чув закличний клекiт водоспаду, i ледве стримувався, щоб не повернутися до нього.