— Адже мріяв, — наполягав я на своєму. — Навіщо ж тоді робив би ці скульптури?
— Звідки тобі знати, малий, про що я мріяв? А те, що я маруджуся тут над деревиною, — ще нічого не значить.
— А я знаю, чому ти не пішов учитися на скульптора, — мстив йому за батька. — Тому що злякався.
— Що-що? — вражено перепитав Роман. — Хто це тобі сказав, що я злякався?
— Сам знаю. Злякався, що виявишся нездарою. Що з тебе ніколи не вийде хорошого скульптора. Так само як свого часу злякався і мій батько. Багато людей, мабуть, так ніколи й не зможуть стати тим, ким мріють, тому що бояться своєї мрії. Раніше я не замислювався про це, але тепер…
— Фі-ло-соф! — безтурботно і поблажливо якось розсміявся Роман. — А за батька не ображайся. Зізнаюся: я казав твоєму батькові, що не варто розкривати своєї таємниці перед тобою. Він не послухав мене — і от, наслідки… Не знаю, вийшов би з мене врешті-решт скульптор чи ні, але я своє покликання знайшов: хочу стати каскадером. Каскадером-професіоналом. Ти знаєш: я вже знімався в кіно.
— Дивно, я чомусь навіть забув про це.
— А я — ні. Якщо зйомки фільму, на який мене запрошують, виявляться вдалими, я, мабуть, взагалі кину інститут. Знаєш, що таке каскадер у пригодницькому фільмі? Скільки спритності вимагає іноді один-єдиний трюк, який на екрані триватиме тільки мить. І скільки ризику…
Я не сперечався. Так, про те, щоб зніматися в кіно, мріяти завжди варто. Але зараз мене хвилювала не слава кіноактора чи каскадера. І тому, дещо, повагавшись, я все-таки запитую:
— Скажи, а може бути таке, щоб мрія батька передалася синові? От батько мій хотів бути скульптором, але не став. То, може, обов'язково повинен стати ним я? Звичайно, якщо виявиться, що в мене є здібності?
— У житті все може бути. Я ж казав тобі, що у нас в роду всі чоловіки були різьбярами і ремесло своє передавали з покоління в покоління. Ось і я теж різьбярюю. Але це всього лиш захоплення. Обирати різьбярство своєю професією я б не наважився. Думай, придивляйся, пробуй. Часу в тебе ще чимало, вибирати професію є коли.
10
Вода здавалася мені крижаною. Але ми з батьком ще й ще раз мужньо входили в річку і кидалися у бистрину, вдаючи один перед одним, що блаженствуємо. Тут, метрів за триста нижче водоспаду, річка була спокійнішою і вже не клекотала на порогах, а тільки ледь-ледь вирувала на вигині, тамуючи свій плин під стрімкими кам'яними урвищами. Трохи вище за течією хлопці й дівчата зі студентського загону влаштували собі справжнісінький пляж. Були там і Роман Чорногора та Орест Виняр — земляк і найкращий товариш Романа. Чесно кажучи, мені теж хотілося побути з ними, але батько чомусь не бажав приєднуватися до цього товариства і сказав: «Давай відпочиватимемо сьогодні удвох, у них своя компанія, у нас своя. Тут неподалік є бухта, до якої можна потрапити, тільки перебрівши метрів двадцять річкою. Там почуваєшся, як на безлюдному острові».
Ми роздяглися, пройшли попід кам'яним виступом й опинилися у невеличкій затоці, оточеній з трьох боків крутими скелями. Скільки я не шукав поглядом проходу між ними, але так і не знайшов. До того ж навесні річка, мабуть, затоплювала увесь простір під ними, тому що на кам'янистому березі й досі лишалися два мініатюрних озерця, що аж кишіли дрібною рибою.
— Ну ось ми й знайшли свій райський куточок, — задоволене каже батько, придивляючись до моїх ніг, чи не занадто вони посиніли. Побоюється, що можу застудитись. Але мене це анітрішки не турбує.
— Якби ми знайшли таку бухту на морі, то назвали б її піратською, — підтакую я. — У таких місцях можна спокійнісінько ховати награбовані скарби.
— Тоді уяви, що ти на морі.
— І це бухта Флінта. Стеж за горизонтом — там можуть з'явитися військові кораблі її Величності королеви Великобританії. Доведеться приймати бій.
Ми відігрілися на сонечку, потім ще трішки покупалися і знову повкладалися на пласкі камені, що височіли поміж озерцями. Після крижаної води, камені здавалися нам розпеченими. Та й день сьогодні видався напрочуд теплим, градусів двадцять п'ять. За тутешніми уявленнями — це майже тропічна спека.
— Подивися, скільки тут каменю, — раптом каже батько, замріяно оглядаючи круті схили. — І якого каменю!.. Фортеці можна мурувати. Це в нас, у степу, порядного камінця не знайдеш.
— А який пісок! — іронізую я, бо де б ми не були, що б не робили, батько все одно зведе розмову до будівництва. — І вода поруч. І глина на тому боці. Що там ще потрібно для розчину? Цемент?
— Ти чого це? — підозріло дивиться на мене батько. — Ми з тобою будівельники, старенький. Наймирніша професія людства. Все гине, лишається тільки те, що збудоване, що витворене з каменю: піраміди, мости, фортеці… Так що звикай: розмова професіоналів.