— Шаман — не цар і не вождь. Звичайний знахар, — задумливо підтримав його Орест. І першим усівся у це «крісло». По черзі посиділи в ньому і ми. Так, справді, сидіти хоч і не м'яко, але все-таки досить зручно. Було навіть щось схоже на бильця.
— Ми, король Луї дванадцятий, наказуємо!.. — бундючно виголосив я, прибираючи належного вигляду. — І взагалі, чи не стати нам усім шаманами?
Ми посміялися і почали оглядати печеру далі. Коли раптом Чингіс, який трохи відстав, підійшов і попросив у Романа рушницю.
— Тобі не можна, хлопче, — відповів Чорногора. — Дітям до вісімнадцяти. Та й то — з дозволу батьків.
— Дітей тайгових мисливців це не стосується, — цілком серйозно відповів Чингіс. — Там, на виступі, справді причаївся якийсь звір.
— Може, амурський тигр? — докинув я.
— Тигри так далеко на північ не заходять, — заперечив Чингіс, — Дай рушницю, Романе. Я буду обережним. Просто стоятиму біля отвору. Здається, там рись. А якщо рись, то головне, щоб не напала зненацька. А ви тим часом оглядайте печеру.
— Можеш покластися на нього, — підхоплююся зі свого «трону». — Він буде справжнім мисливцем. Я бачив, як він тренується. І вже не раз був на полюванні. З дідом і батьком.
— Ну, гаразд, — погодився Чорногора, трохи повагавшись. — Бери, вождь могікан, — подав рушницю. — Тільки пам'ятай: вона заряджена.
— Не хвилюйся. Я вмію поводитися з рушницями.
Чингіс обережно взяв зброю, оглянув і відійшов до отвору. Там він причаївся під кам'яним дашком і почав уважно стежити за виступом під сосною.
Печера видалася ще більшою, ніж здалося спочатку. З неї можна було потрапити ще до кількох дрібніших печер. Так от саме в тих печерах нас чекало найцікавіше. Передусім в одній з них ми знайшли кілька напівзотлілих шкур, що лежали просто на долівці. Оглянувши це підземелля уважніше, ми вирішили, що тут, напевне, була «літня кімната відпочинку» шаманів. Або, може, просто хтось тривалий час жив тут. Одначе, шкури мене цікавили найменше, тому я одразу ж подався до іншої печери, досить довгої і низенької. Роману й Оресту можна було увійти туди, тільки пригинаючись.
Я добувся до кінця її. Там печера була значно вищою і мала ще кілька заглиблень. Ковзнув променем ліхтарика по одній, другій, третій ніші. І раптом — що це? В одній із ніш я побачив статуетку. Підійшов ближче, взяв цей витвір до рук. Мені відкрилося спотворене обличчя якогось древнього божка, маска, або просто обличчя звичайної некрасивої людини. Там, у глибокій ніші, було ще, мабуть, десятка зо два статуеток. Я почав оглядати їх одна за одною. Всі вони були приблизно однакові за розміром, але «божки» виявилися різними. Ну, справжнісінький музей! Мені аж дух перехопило.
— Романе, Оресте! — гукав я. — Ідіть сюди! Швидше! Подивіться, що я знайшов!
За хвильку обидва були поруч. Мене підсадили, я дістав з ніші ще з десяток таких статуеток.
— Слухайте, та в них тут виставка скульптури! — вражено вигукнув Орест. — І як майстерно вирізьблені!
— Так, видно руку майстра, — погодився Роман. — Що робитимемо з ними? По кишенях?
— А може, залишити їх? — несміливо мовив я.
— Навіщо? — майже водночас запитали Роман і Орест.
— Не знаю. Вони тут давно стояли…
— А взагалі, це ідея, — почухав потилицю Роман. — Закласти камінням і нікому не говорити про них, а одразу повідомити хабаровських учених. Раптом для них важливо бачити, де саме знаходилися ці статуетки?
— А так привеземо в селище, роздаруємо… Спробуй зібрати їх потім. А вчені передадуть їх до музею, досліджуватимуть, — підтримав Орест.
Врешті-решт ми все-таки взяли три статуетки, щоб послати їх до Хабаровська, у крайовий музей. Разом із листом, у якому опишемо, де ми їх знайшли, та попросимо організувати експедицію. А інші заклали камінням, щоб ніхто навіть не здогадався, що там щось може бути. І домовилися: в селищі про всяк випадок не говорити, що «чоловічків» у печері багато.
Після цих знахідок усі ми поводилися, як змовники. Щодо мене, то я твердо вирішив: мовчатиму. А взагалі почувався щасливим. Хіба я міг сподіватися, що тут, у Нордані, на мене чекає стільки пригод? Навіть зміна у піонерському таборі, яку я вважав найцікавішою подією свого життя, тепер втратила привабливість. Шкода тільки, що не приїздив сюди минулого року. Але зате наступного літа…
19
Ми вже збиралися повертатися до печери, в якій чекав на нас Вічний Мисливець. Роман і Орест маскували нішу, де залишалися статуетки. Я сумовито оглядав печеру. Іти звідси не хотілося. У мене з'явилося передчуття, що в ній є ще якась велика таємниця. І якщо ми зараз підемо геть, вона, можливо, так і лишиться невідкритою. Та навіть, якщо якась експедиція і розкриє її, все одно це вже станеться без мене.