— Що ти? Цього не могло бути. З такої відстані Вічний Мисливець не міг промахнутися.
— Все одно це твоє перше полювання. І разом з дідом ти врятував життя Роману Чорногорі. А що зробив я? Подумаєш: запропонував зібрати кілька книжок!
— Так, але своїм полюванням тішуся тільки я. Ну ще кілька людей. А вашим книжкам радітимуть усі учні школи.
— Навіть якби ти й убив цю Велику Кішку, все одно ні в твоїй школі, ні в усьому нашому Дністровську ніхто не повірив би тобі. — Жартома «заспокоїв» мене батько. — Хто там, у степовому містечку, повірить, що існує така печера, і така легендарна Велика Кішка?
— Яка спеціально дочекалася, щоб сюди приїхав безстрашний мисливець Валерій Любич і вбив її, — погоджуюся з ним.
Батьки повернулися до своїх справ. А ми з Чингісом ще залишилися за столом допивати чай.
Чингіс мовчав, а я час від часу поглядав на нього і загадково всміхався. Помітивши це, Чингіс запитливо глянув на мене. Але я відвів погляд і всміхнувся ще загадковіше.
Не міг же я зізнатися, що вже весь був у полоні нової задумки: наступного літа ми підемо працювати в наш приміський радгосп і на зароблені кошти купимо Чингісові рушницю. Адже всі мисливці мають по дві рушниці. Я ще не знав, скільки вона коштує, як її купувати і чи продадуть її школярам. Але зараз це не мало ніякого значення. Ми обов'язково подаруємо Чингісові рушницю. Найкращу з усіх, які тільки існують. І Чингіс стане найвправнішим мисливцем Далекого Сходу.
22
Прокидаюся з думкою, що, можливо, це останній ранок, якого я побачуся з Інгою. Мине рік, два, а може, й двадцять років, перш ніж ми зустрінемося знову. І ще невідомо де, у якому місті це станеться. І чи станеться взагалі.
За той місяць, який я провів у Нордані, у мене з'явилося чимало друзів і просто знайомих. Але першою, про кого я подумав того ранку, була саме Інга. І я усвідомлював, що мій сум за Норданом буде сумом за цим чорнооким дівчам, яке дуже захоплювалося подвигами Романа Чорногори, і яке я страшенно ревнував до нього, Не розумію, чому це я привернувся до цього дівчиська. Зрештою, воно нічим не відрізняється від дівчат з нашого класу, нашої вулиці.
Я довго сиджу на ліжку, намагаючись збагнути причину цього дивного явища, хоча мати вже втретє наказує мені одягатися.
— Що сталося? — врешті-решт уривається їй терпець. — Невже не виспався? Не можна ж бути таким ледацюгою.
«Що сталося?» Якби ж я міг відповісти на це запитання. Або сам здатний був зрозуміти, що зі мною сталося.
Заплющую очі і пригадую обличчя Інги. її усмішку, розпущене волосся. Мені навіть вчувається її голос: вона завжди розмовляє зі мною якось несміливо, аж нібито пошепки. Чому ми так мало часу проводили разом? Чому так рідко бачилися? А через кілька днів нам з матір'ю вже треба від'їжджати.
Я зриваюся з ліжка і починаю гарячкове одягатися.
— Куди ти? — вражено запитує мати.
— Я недалеко. Треба навідатися до школи.
Це напівправда. Я справді навідаюся до школи, але поспішаю зовсім не тому, що не можу обійтися без цих відвідин. Мені хочеться пошвидше побачити Інгу.
— Тут, звичайно, чудово, — зітхає мати, не бажаючи з'ясовувати мої справжні наміри. — І місця чудові. І люди. Але треба повертатися до Дністровська. Сам знаєш: дома стільки роботи! Хоч сьогодні пакуй валізки.
— А батько мріє про те, щоб ми перебралися сюди назавжди. Він говорив з тобою про це?
— Говорив, — ще проникливіше зітхнула мати. — Але я не погодилася. Хоча знаю, що ти його підтримуєш.
— Я вагаюся, — дипломатичне зауважую я, добре розуміючи, що від мене в цій складній справі мало що залежатиме. Все одно рішення буде за батьком. Остаточне рішення, ясна річ.
— Я, вважаю, що людина повинна жити не там, де вона збудувала три-чотири будинки, а там, де народилася і де од віку вічного живе її рід. її народ. Ми з тобою — українці. І батьківщина наша над Дністром, а не над Амгунню. Ти вже досить дорослий, щоб з тобою можна було говорити і про такі речі.
— Наша батьківщина над Дністром. Але й над Амгунню теж, — ще «дипломатичніше» зауважую я, відчуваючи, що мені не хочеться втрачати дорогоцінні хвилини на цю полеміку. Хоча водночас відчуваю, що мати має рацію: людина повинна жити там, де споконвіку жив її рід. Чингіс, напевне, теж погодився б із цим. Навряд чи він зміг би прожити решту свого життя над Дністром, де вже ніколи не зможе побачити оленя, навіть «на відстані трьох пострілів рушниці».
— Але ти добре розумієш, що саме я маю на увазі, — майже благаюче дивиться на мене мати. Так їй хочеться, щоб я погодився з нею, не встряваючи в полеміку.