Выбрать главу

— Доброго ранку, Федоре Васильовичу. Хто цей могутній норданець? Звідки він тут взявся?

Я озирнувся і побачив у дворі школи високого чорнявого парубійка, що стояв із молотком і стамескою в руках біля вкопаного в землю стовпчика, на маківці якого вже вимальовувалось щось схоже на дитячу голівку. А неподалік виднівся дерев'яний гномик, якого теж, напевне, витесав цей хлопець.

— А, здоров, Романе, — привітався батько й одразу ж пояснив мені: — Це наш Роман Чорногора, студент Одеського будівельного інституту. Із Карпат він, з родини різьбярів. Оцей гномик, та ще он літачок і прикрашений різьбленням ґанок — його робота. Він тут у нас і за теслю, й за різьбяра, і за скульптора.

— Ну-ну, не перехвалюйте, — озвався Роман.

— Та ж істину кажу, — стенув плечима батько. — А це — Валерій Любич, мій син. У недалекому майбутньому, можливо, кращий будівельник Далекого Сходу.

— Як воно буде в майбутньому — не знаю. А тому раджу: віддавайте його до мене в учні, і через два тижні він стане кращим теслею Нордана.

— Ти вважаєш, що його треба в учні?.. — мені здалося, що батько запитав це цілком серйозно. — А що? Можна. Шкода тільки, що він буде тут лише місяць.

— Нічого. За місяць ми зробимо з нього кращого теслю Нордана, Еймона й околиць.

— А що, справді, все може бути… — розвів руками батько. І, вже звертаючись до мене: — Якщо хочеш, залишайся з Романом. З ним тобі буде цікавіше. А на будову зазирнеш з обіду, тоді й покажу все, що зможу. Тим паче, що зараз мені треба в управління.

4

Ось уже другу годину ми з Романом Чорногорою витесуємо з колод невеличких «гномиків». Працюємо поруч, але час від часу Роман відривається від роботи, підходить до моєї деревини і довго й прискіпливо оглядає її.

— Вже краще, вже краще, — задумливо каже він, черговий раз підправляючи різцем ліве плече «гномика», з яким мені не щастить. Стамеска чомусь не слухається мене і від того плечі «чоловічка» стають такими, ніби їх поорали добряче притупленим плугом. — Тільки не гемсели молотком так, ніби хочеш розрубати деревину. Тут потрібна вдумлива витримка. Від тієї миті, коли взявся за різець — ти вже майстер. Принаймні повинен почуватися ним. Іди-но сюди, — підводить до невеличкої статуї «Баби-Яги», що лежить у комірчині, яка править йому за майстерню.

Я уважно дивлюся на чорне, навмисне обпалене «обличчя» баби: її кістляві руки з розчепіреними пальцями-корінцями, худющі згорблені плечі і мені не віриться, що її вирізьбив Роман.

— Невже ти сам усе це?.. — стиха запитую Чорногору.

— Не захоплюйся, ці гномики та баби — не таке вже й високе мистецтво, — розгублено якось всміхається Роман. — А ось для справжнього мистецтва таланту в мене, мабуть, не вистачить. Ну та нічого, — кладе руку мені на плече. — Скульпторів у нас у роду ніколи не було. Зате з давніх-давен усі чоловіки були такими теслями та різьбярами, що інші майстри заздрили їм.

— А чому всі вони обов'язково ставали тільки теслями та різьбярами? — обережно обмацую руку «Баби-Яги». Я вже мав Романа за неабиякого скульптора, і його скептичне ставлення до своїх гномиків розчарувало мене.

— Це важко пояснити. Наша родинна професія, родинне захоплення. Пригадую, в дитинстві я ніколи не міг спокійно дивитися на деревину, яку батько заготовляв для різьбярства. Підніму якусь заготовку й одразу починаю прикидати, що з неї можна було б витесати та вирізьбити. А як тішився своїй першій оздобленій орнаментом тарелі! Мій батько не раз казав мені: «Вчися бачити у деревині красу, вчися розуміти дерево…» Те ж саме раджу й тобі. Будемо вчитися разом.

Заінтригований його розповіддю, я повертаюся до своєї колоди-заготовки, що жалюгідно лежить на невисокому дерев'яному настилі, і кілька хвилин напружено вдивляюся в неї, намагаючись розгледіти її «красу і мудрість». Та, на жаль, бачу лише… колоду. А потім переводжу погляд на Гномика, вирізьбленого Чорногорою, і мене проймає уперте бажання довести, що теж зумію витесати щось подібне. Беру стамеску, молоток і починаю обережно окреслювати шию чоловічка.

Десь через півгодини Роман знову підійшов, уважно оглянув Гномика і поплескав мене по плечу.