I я подумав, що попереду в нас буде ще багато таких секунд. Я таки думав, що в житті все має бути логічно і вчасно. Завжди. Тобто усе має дотримуватись якогось порядку, бо я так звик і так хочу.
Я лежав під ліжком.
Там було прохолодно й тихо.
Я бачив:
1/4 кімнати;
підлогу й ніжки стільців;
стабілізатор від телевізора;
8 книжок під столиком для вазонів;
а ще світло, яке пробивалося крізь шпарину запнутих штор, і в цьому місці було помітно, як кімнатою літає пил.
Тоді я побачив, як нижня частина дверей відчинилася і до кімнати зайшли ноги. Вони на кілька секунд зупинилися, я почув глибоке зітхання, а тоді ноги рушили в моєму напрямку. Я колупав засохлу фарбу, яка відкололася від дощок, що ними було встелено підлогу. Я побачив, як ноги згинаються і хтось стає на коліна. А тоді хтось ліг, і це була бабуся. Вона також притулила щоку до підлоги й подивилася на мене половиною обличчя. Я бачив, що вона щось хоче сказати. Вірніше, я відчував, бо моя увага була прикута до цієї фарби. А тоді я відірвав погляд і побачив, що половиною бабусиного обличчя потекла сльоза, дуже швидко потекла, бо її щока була притулена до підлоги, але бабуся при цьому не плакала, тобто не було схлипувань чи чогось такого. У кімнаті було тихо, я почув, як стукає її серце, і став лічити удари, і між ними були великі паузи, аж мені стало трохи страшно, бо здавалося, що воно зараз зупиниться зовсім. А тоді я почув своє серце, і за якусь мить мені здалося, що вони б'ються однаково.
— Ти точно не поїдеш із нами? — пошепки запитала бабуся, і я зрозумів, що голосу в неї майже немає і говорить вона в ніс, ніби довго хворіла. Я заперечливо похитав головою. Тоді вона знову запитала:
— Чому?
— Тому що цього немає в моєму розпорядку! Ти бачила, щоб у мене десь був записаний похорон? Бачила?! — вигукнув я та знову заплакав.
Останніми днями я так стомився плакати, і мені здавалося, що ми всі в цьому домі виплакали цілий Тихий океан сліз площею 161 800 000 км2 і просто зараз ми в ньому тонемо, ідемо на дно, як у тих фільмах, де людям до ніг прив'язують каміння, щоб вони не могли вибратися. Тоді я побачив, що в бабусиному оці була ще одна сльоза, але вона застрягла в ямочці біля ока, ніби ніяк не наважувалася стекти щокою.
Бабуся встала так само, як лягла: спочатку піднялася на коліна, зіпершись руками об підлогу, а тоді зіпнулася на рівні та й пішла з кімнати.
Тато приїхав за кілька годин після того, як померла мама. Він захотів зі мною поговорити, але в нього це не дуже вийшло.
Я дивився «Альфа» у великій кімнаті.
У Альфа виникла мельмацька гикавка — надзвичайно гучна, з металічним призвуком. Танери побоювалися, що її почують сусіди.
Кейт:
— Альфе, чи існує якийсь спосіб позбутися гикавки?
— Так, цілих два. Перший — це котячий сік.
— А що таке котячий сік?
— Ну, фруктовий сік добувають, чавлячи фрукти. Аналогічно щоб добути котячий сік, треба чавити…
Віллі:
— Я не хочу цього чути!
Альф (до Віллі):
— Затули вуха. (До Кейт):…кота.
Віллі:
— Я це чув!
Альф:
— Я попереджав.
Кейт:
— Але ж ти казав, що є два способи?
Альф:
— Про інший спосіб я навіть розповідати не буду — це огидно….
(На «котячий сік» ніхто не погодився, традиційні способи позбавлення гикавки результату не дали.)
Дороті:
— То який інший спосіб?
Альф:
— Треба їсти… (з відразою) шпинат!…
Альф:
— Але шпинат — це огидно! Моряка Попая на Мельмаку вважали б збоченцем…
(Дороті нарешті змусила Альфа їсти шпинат.) Альф (перебираючи листки шпинату на долоні): — Добре, хоч із черв'яками…
Двері бабуся залишила відчиненими. Я почув, що хтось іде, а тоді побачив, що в кімнату зайшов якийсь чоловік. Він сказав:
— Привіт, Матвію.
— Звідкіля ви знаєте моє ім'я? — здивувався я, а тоді закричав: — Ба-а, у хаті знову сторонні!
— Я не сторонній, я твій тато. Ти забув мене?
— З несторонніх у цьому домі тільки бабуся, — сказав я. — А ви — не бабуся. І навіть якщо ви мій тато, ви все одно сторонній.
Тоді він підійшов ближче і сказав:
— Пам'ятаєш, я завжди раніше давав тобі торкатися мого волосся. Робити «їжачка». Коли повертався здалеку. Щоб ти мене згадав. Спробуй.