Копиткевич мимохіть обернувся, ніби збирався побачити місце, де мав, за словами посесора, прийняти смерть. Шабля Зубрицького ще раз різко свиснула над головою. Поручик відскочив назад, блискавично перекинув свою шаблю в ліву руку, легко і вправно відбив випад господаря. Це дало змогу перейти в наступ. Вибравши мить, Копиткевич навально кинувся вперед. Зубрицький присів, наче збирався завдати удару по ногах поручика, і в той же час ухопився лівою рукою за ніжку отоманки(49). Копиткевичу здалося, що супротивник хоче поставити отоманку впоперек і, підштовхнувши її ногою, загнати його в куток, де коротка дамаська шабля нічого не вдіє проти довгої каравелі Зубрицького. «Нічого, — подумав поручик, — я теж не ликом шитий. Один мент — і я буду по той бік отоманки.
— Тепер ти в моєму кулаці, зухвальцю, — прохрипів Зубрицький.
— Брешеш, пся крев! Ще один випад — і тобі нічим буде битися, — відпарирував удар Копиткевич. І саме тоді за спиною щось клацнуло, шмат підлоги, на якому він стояв, шугонув донизу, і Копиткевич полетів сторчголов у зяюче провалля.
— Ха-ха-ха! — злорадно засміявся Зубрицький.
Ляда піднялася й закрила отвір.
— Візьміть цього пройдисвіта! — кивнув Зубрицький на Письменного.
Пахолки кинулись до Івана. Відступаючи до вікна, хлопець ухопив стілець і підняв його над головою.
— Обережно! — застеріг Зубрицький пахолків. — Одну хвилиночку! Спробуєм гуртом узяти лобуряку. Заходьте з боків.
Іван зробив ще крок, шпурнув стілець на голову осавули, що стояв найближче, вискочив на підвіконня й стрибнув униз.
— Хапайте пістолі! — закричав Зубрицький. — Стріляйте по ньому!
Та поки пахолки зняли зброю з килима й видерлись на підвіконня, Іван перетнув річку й сховався в рогозі.
— До стайні! — гримнув посесор. — Беріть найліпших коней! Доганяйте! Шкуру спущу, коли не піймаєте! А ви, — глипнув на осавулу, — а ти, одоробло неотесане, веди сюди Швачку. Тільки ж пильнуй мені! Зв'язаним веди!
А в'язні ще й досі мудрували біля скоби. І залізо, роз'їдене іржею й розм'якшене безперервним хитанням, таки не витримало й тріснуло навпіл. Вивільнивши ланцюг із скоби, всі троє полегшено зітхнули. Та враз біля дверей затупотіли поквапливі кроки, заскреготів засув. Єгор підхопив ланцюг у руки, підкрався до дверей, притулився до стіни за крок від входу, завмер. Двері відчинилися, на порозі виріс пахолок з києм у руці.
— Ану… котрий тут із вас Швачка? На побачення до пана! І то швидко!
Жоден із в'язнів не поворухнувся.
— Я кому сказав? — нахилився вперед пахолок. — Вставай…
Останнього слова панський посіпака доказати не встиг: важкий ланцюг свиснув над головою, забив памороки. Пахолок гримнув на підлогу. Не змовляючись, Швачка й Байрацький підскочили до нього, відтягли вбік і почали знімати одяг.
— Що ви так довго вовтузитесь? — почувся голос знадвору. Єгор знову притулився до стіни, підняв ланцюг.
— Гей, Степане?! Чому баришся? — у двері зазирнув ще один пахолок. Ланцюг свиснув удруге.
— Тягніть і цього, — тихцем промовив Степанов.
Швачка й Байрацький швидко роздягли й другого пахолка. За хвилину вони були виряджені в сині жупани, зелені штани й сиві шапки — повсякденний одяг пахолків Зубрицького. Причепивши шаблі й озброївшись киями, визирнули на подвір'я. Біля воріт крутилося кілька пахолків, дві постаті маячіли біля стайні.
— Що ж… тоді будемо вириватися… через хороми Зубрицького. Єгоре, ховай ланцюг під одяг, рушай до ганку, — розпорядився Швачка. — Тільки ж не роззирайся, йди, як на страту.
Яскраве сонячне проміння сліпило очі. Степанов опустив голову і, ледь переставляючи задубілі ноги, пішов до панської кам'яниці. За ним, поклавши киї на плечі, лінивою ходою, перевальцем попрямували Ян і Микита. На рундук вискочив осавула.
— Чого плететесь, як на завтра? Київ закортіло? Швидше!
У тьмяному мороці затіненого важкими портьєрами передпокою, куди слідом за Мусієм Мандрикою увійшли в'язні, вони помітили блакитний просвіт широко відчинений дверей до світлиці.
— Тьопай швидше! — гримнув Микита на Єгора.
Коли всі троє зайшли до світлиці, Стефан Зубрицький
сидів у глибокому фотелі біля дубового столу, а Мусій Мандрика стояв осторонь, спершись ліктем на підвіконник. Пізнавши Байрацького й Швачку, посесор підхопився. Микита метнувся йому напереріз, намагаючись не допустити до килима зі зброєю. Зубрицький кинувся до протилежної стіни, вхопився за ріг, що висів поблизу картини у позолоченій рамі. Картина повернулася, відслонивши потайні двері. Зубрицький і Мандрика стрибнули в темний отвір. Двері відразу ж зачинилися. Швачка підскочив до них, штовхнув плечем.
— Даремна трата часу, — обізвався через мить.
— Що ж… хай поживе Зубрицький ще якийсь час… Гаятись ніколи. Забирайте зброю.
Байрацький і Степанов зірвали з килима пістолі й шаблі. Один пістоль подали Швачці.
— Тепер можна й до стайні пробиватися, — промовив Швачка. — Пішли!
Нараз під ними щось загуло, загупало знизу об половиці.
— Стійте, братці! — вигукнув Єгор. — Під нами теж в'язниця!
Стукіт повторився, долинув глухий, невиразний крик.
Швачка нагнувся, став обмацувати підлогу.
— Тут ляда, хлопці! Ану тримайте мене. Я спробую відкрити її. — Подавши друзям руки, Микита обережно став на середину ляди, підскочив. Ляда почала поступово опускатися донизу. — Тепер закладайте киї! Підважуйте! Тримайте.
— Досить, друзі, — почулося з підземелля. — Тепер кидайте якусь мотузку чи довгу палицю.
— Що це? — жахнувся Байрацький. — То ж голос пана Станіслава!
— Це ви, пане Яне? — долинуло знизу.
— Я, пане Станіславе, я! — радісно закричав Байрацький.
Єгор став на коліна, опустив у дірку ланцюг.
— Дістав! — гукнув Копиткевич. — Тримайте міцн.о. Я буду підійматися по стіні!
Швачка й Байрацький помогли Степанову — і за хвилину Копиткевич був у світлиці. Ян кинувся до нього.
— Чому ви тут? Що сталося?
— Таж вас виручати прийшов, а вийшло… Але де Письменний? Куди подівся той здрайця Зубрицький?
— Зубрицький сховався за потайними дверима, а Письменного ми не бачили, — відповів Швачка.
Копиткевич підійшов до вікна, глянув на підвіконня, усміхнувся, показав рукою на річку:
— Письменний, очевидно, вискочив через вікно. Доведеться скористатися цим шляхом і нам. Він безпечніший і надійніший, ніж будь-який інший.
Копиткевич зірвав портьєру, розтяв її шаблею на тасьми, зв'язав їх, простягнув кінець Швачці:
— Закріпіть за ручку й спускайтеся пошвидше. Я прикриватиму ваш відхід.
Уже за річкою вони почули постріли біля замку.
— Це козаки, — похопився Копиткевич, — розшукують мене.
Швачка підняв пістоль угору, вистрілив. З-за рогу замку появився верхівець у строях надвірного козака.
Копиткевич замахав руками, закликаючи його переправлятися через річку. Верхівець зразу зник. Минуло кілька хвилин. Копиткевич тим часом розповів про поїздку до Бишева, про нещастя, що спіткало його друга Генріха Рожнятовського. Нарешті на греблі появилася група вершників. Копиткевич полегшено зітхнув:
— Здається, аж тепер усе вирішилося благополучно. Можемо рушати й далі. Ви ж, пане Яне, з нами?
Байрацький глянув на своїх нових друзів, завагався:
— А як же Зубрицький? Невже для нього все скінчилося так щасливо?
— О ні! — блиснув карими очима Швачка. — Ніколи! Я не залишу доти Чорногородки, поки той бузувір не дістане заслуженої кари.
— Я теж, — став поряд із Швачкою Степанов.
— Хвилинку, панове, — обізвався Копиткевич. — Але я теж мушу звести рахунок з тим здрайцею!
— Бачте, пане Станіславе, — сказав Швачка, — ми йдемо в Чернечий ліс. Розшукаємо гайдамаків і будемо діяти сукупно з ними. А вам… ви поручик надвірної хоругви, тож не маєте права так ризикувати… Та й з гайдамаками спілкуватися не личить… Як на вас подивиться пан Карбовський?
— Але я в боргу перед вами, панове! Ви вирвали мене з рук того окрутника, врятували від безчестя, якого я міг там зазнати. Як я можу залишати вас тоді, коли ви збираєтеся віддячити нашому спільному ворогові за всі його кривди?