— Люди добрі, — промовив. — Тут, коли вас не було, я наказав покарати ваших панів. А це подумав: чи ж маю право сам вирішувати? Зубрицькі над вами збиткувалися, то ви й вирішуйте: карати їх чи милувати. Якщо карати, то як саме.
— Дозволь, батьку отамане, — звернувся до Таранця селянин, якого вчора відшмагали першим. — Що тут гадати? Придумали пани колоду й просушку — хай самі скуштують їх.
— На колоду! — загули присутні.
Таранець махнув рукою:
— Стефану — київ і на просушку, а цим двом — київ і в підземелля на хліб і воду. І хай сидять доти, поки не вклоняться громаді й не попросяться.
Панам оголили спини. Засвистіли киї.
Коли Плиханенко передав одлічені в хаті злоті найстарішому селянинові, Таранець знову заговорив:
— Це вам, люди добрі, злоті, вашою працею нажиті. Розділіть їх порівну. Знайте: не панське берете, а своє повертаєте. Беріть усе, що в покоях. Відчиняйте хліви, комори. Все добро ваше. Нам залишіть по коню. З отих, що пан Зубрицький кохав на продаж у Шльонськ(51)
— Сідлайте, братці! — вигукнув Плиханенко. — Не тільки ж панам гарцювати. Хай і простому людові послужать.
— Батьку отамане, — підскочив до Таранця один із селян, що карали панів, — Стефан… богу душу віддав…
— То… й грець із ним, — відповів Микита, крутнув конем, скинув шапку.
— Ну, люди добрі, не поминайте лихом. — Хотів сказати щось тепле, ніжне, але йому забракло слів. Нараз перед ним виріс сухенький зморщений селянин і, радісно поблискуючи примруженими очима, швидко-швидко заговорив:
— Пане отамане! Допоміг ти чорногородцям супостата збутися, а чому ж нас обминаєш?
— Кого це вас? — не зрозумів Таранець.
— Кощіївців, батьку. Колись ти частенько до нас навідувався, то й жили ми з горем пополам, а тепер, як забув дорогу до нас, то й зовсім життя не стало.
— Далеко відсіля був я, діду, — промовив Таранець. — У Січі гайдамацькій лікувався. Тиждень, як повернувся до Чернечого.
— Наш пан, Тиша-Биковський, не ліпший Зубрицького. Як об'явиться в селі (а він у Фастові живе), так лиха не оберешся. Цілий день на стайні канчуки свистять. Ні старих не жаліє, ні малих. Жінок навіть не минає: Працюємо в полі від сходу сонця до заходу.
— Де зараз Тиша-Биковський? — запитав Таранець.
— У селі, батьку. В Кощіївці. Ще вчора приїхав.
— А що, хлопці? — звернувся Таранець до ватажан.
— Веди, батьку, — відповіли за всіх Плиханенко й Швачка. — Нема панам пощади!
— Тоді в дорогу, друзі! Прощавайте, люди добрі!
Застояні коні дружно рвонули з місця, підіймаючи хмари пилюки. За мить вони перескочили місток, промчали слободою і зникли в лісі.
Розділ X
ЩЕ ОДНА ЗРАДА
Скориставшись тим, що увага Лазаря Таранця й Микити Швачки була прикута до Зубрицьких, а решта гайдамаків оглядали покої, Мусій Мандрика шмигнув у тайник за картиною, пробрався до флігеля, що тулився біля кам'яниці, а з нього — до каретної. Тут відсапався, роздивився. В кутку стояла стара розвалена карета. Конюхи зняли з неї навіть колеса, дверцята й сидіння для машталіра(52). «На неї ніхто не зверне уваги», — вирішив осавула й заліз усередину покинутої колимаги, забився в куток, прикрився дірявою попоною, Що валялася на долівці. Поволі заспокоївся, прислухався.
Десь гупали двері, лунали голоси. Потім гомін почав наростати — до двору посунули селяни. Мандрика чув, як Таранець обдаровував хлопів грошима, як наказував їм брати панське добро.
Дрижаки знову напали на нього: а що коли якийсь харцизяка позаздриться й на цю розвалину? Від тієї думки ще більш зацокотіли зуби, поповзли мурашки по спині. Затулив рота рукою, затамував дихання. Та ось через кілька хвилин долинув голос кощіївського селянина, який запрошував гайдамаків поскубти пана Тишу-Биковського. Пізнав його по голосу. То був непосидющий Сидір Варенуха, що здавна знався з гайдамаками.
Лють зануртувала в грудях осавули, він аж підняв голову, забувши про обережність. І треба ж було волоцюзі припертися сюди! Ні кола, ні двора, хатини своєї не має… Ледащо… Звісно, йому чуже очі коле. Такі шарпаки на чуже ласі.
Він, Мусій Мандрика, передушив би їх усіх своїми власними руками ще тоді, як вони плювали йому вслід, коли він став уніатом і одружився з шляхтянкою, ще тоді, коли вони хотіли спалити його світлицю у Фастові… Жаль, що їх багато.
Нарешті Таранець став прощатися. Осавула чув, як вершники вилетіли з двору, як розходилися хлопи. Гамір у дворі почав згасати, поодинокі кроки затихати. Мандрика через внутрішні двері прослизнув до потайної стайні, де пан тримав на крайній випадок троє найпрудкіших коней, загнуздав одного. Виглянув на подвір'я. Всі розійшлися і навіть браму залишили відчиненою. Ну, й гаразд! Вискочив на коня, огрів його гарапником.
Баский огир летів, мов на крилах. Уже за селом осавула повернув до Ірпеня, перетнув його на мілководді й, пірнувши в ліс, навпростець поскакав до Кощіївки. Був упевнений, що встигне попередити Тишу-Биковського вчасно і пан чашник(53) за таку послугу добре віддячить йому. Тому не жалів коня, не зважав на гілля, яке шмагало по обличчю…
Тиша-Биковський зустрів Мандрику в передпокої.
— Що трапилось, Мусію? — запитав стурбовано.
— Пане чашнику, — важко дихав осавула, — Лазар Таранець…
— Що? Таранець? Де він узявся? Ти ж клявся, що порішив його, що зроду-віку не появиться той гайдамака!
— Появився-таки, пане чашнику. Оклигав десь і появився. Щойно засік до смерті пана Стефана Зубрицького, розграбував його маєток, а тепер Сидір Варенуха веде його сюди.
— Сюди? — опустився на стілець Тиша-Биковський. — Де ж вони?
Мандрика, збиваючись і плутаючись, виклав усе, що він почув на подвір'ї панів Зубрицьких.
— Добре! Я так їх зустріну… — опанував себе чашник. — У мене ж три десятки козаків! А скільки їх, рабусів(54) отих?
— Десятка півтора. Але, пане чашнику, навіщо чекати їх тут? Якщо у вас три десятки вояків, то варто думати не про оборону, а про знищення ватаги Таранця.
— Ти що? Хочеш, щоб я вийшов із двору й зразу потрапив у їхні лапи?
— О ні, паночку! Не ми в його лапи, а він у наші попаде! Хай мене грім ударить на цьому місці, якщо йому вдасться нині викрутитись.
— Звідки ти певен, Мусію, що ми його злапаєм? Він же в лісі, як у своїй рідній хаті…
— Він тертий вовк, пане чашнику. Коли вивідачі повернуться й скажуть, що ви маєте три десятки козаків, він теж кинеться до Чернечого лісу за підмогою. От ми й зустрінемо його на перемолі, як повертатиметься назад.
— Але ж звідки ми знатимемо, коли це буде?
— Не раніше ніж удосвіта.
Тиша-Биковський поміркував і згодився:
— Добре. Нехай буде по-твоєму. Але знай: коли ти задумав щось лихе… Мої козаки слідкуватимуть за тобою…
— Що ви, пане! Для нас обох стараюся! Поки він живе, не тільки вам, паночку, а й мені спокою не мати. Ми вільно дихнемо аж тоді, коли його на світі не буде.
— Добре, — заспокоївся чашник, — Зробиш діло — я тебе не забуду.
— Я нічого не хочу, вельможний пане, — вклонився Мандрика. — Нехай мене пан після цього візьме до себе на службу у Фастів і давню обіцянку виконає… Вік буду вдячний… за нобілітацію1.
— Візьму, — пообіцяв Тиша-Биковський, — І нобілітацію(55) добуду.
— Тоді, пане чашнику, веліть гайдукам стерегти замок і в разі якоїсь несподіванки подати нам сигнал, а козаки хай збираються в дорогу.
Небавом два з половиною десятки вершників, захрапувавши коней, тихо покинули Кощіївку і по узліссі дісталися битої стежки, яка вела до перемолу. Тут Мусій Мандрика зіскочив з коня, вклякнув на коліна й став розглядати сліди.
— Так і є, пане чашнику, — задоволено мовив з часом, — поїхали за підмогою до Чернечого бору.
— Ти відкіля це знаєш? — здивувався Тиша-Биковський.