— По слідах бачу, вельможний пане.
— Мало хто міг їхати сюдою.
— Я знаю копита коней пана посесора. Ось дереш із зіркою на лобі йшов. У нього на правій нозі підкова вчора відірвалася. А ось Гнідий…
— Тоді розпоряджайся, — вичавив з себе незвичне для шляхтича слово Тиша-Биковський.
— Зробимо так, вельможний пане, — Мандрика розкинув обидві руки, — я з кількома козаками засяду ліворуч, он за тими кущами, а ви — праворуч. Три-чотири козаки залишіть біля коней. Коли нам прийдеться туго, відходьте на узлісся, а я прикриватиму вас. Таранця я беру на себе. Як би там не було, а наших рук він не мине. Стріляти не починайте без мене.
Заростями вільхи й верболозу вони дісталися берега. Засіли над самою водою. Густі тумани стелилися по долині. Стояла сторожка тиша. Та ось на протилежному боці, на узгір'ї, пирхнув кінь, почувся тупіт, залунали приглушені голоси. Нарешті з туману виринули вершники. Проїхавши кілька кроків, зупинилися. Від них відділилися двоє і спрямували коней до річки. «Вивідачі», — здогадався Мандрика й знаками велів козакам пропустити їх. Коли обидва гайдамаки сховалися за кущами, до річки рушила й уся чата. Вів її Лазар Таранець. Мандрика відразу пізнав його кремезну, злегка сутулу постать. Кінь отамана сміло зіскочив з берега у воду й, високо викидаючи ноги, перший здолав Унаву, рвучко вискочив на луг і чвалом рушив до кущів, де причаїлася засада. Мусій прицілився. І чи то хитнулася гілка, на якій лежав пістоль Мандрики, чи то блиснула його цівка, а Плиханенко, що їхав слідом за отаманом, раптом вигукнув:
— Батьку, бережись!
Осавула спустив гачок. Гримнув постріл. Водночас блиснув огонь і з кущів, де засів чашник. Лазар Таранець хитнувся, вхопився рукою за груди. Швачка з Плиханенком підскочили до нього, підхопили на руки, впали разом із ним на землю. Зразу ж залягла й решта ватажан, відкривши стрільбу по кущах. Звідти почулися крики, пролунало ще кілька безладних пострілів, потім долинув тупіт кінських копит, що віддалявся.
Швачка нахилився над Таранцем, розірвав сорочку, припав до грудей — і мовчки стягнув з голови шапку. Згодом підвівся й пішов до кущів.
— Микито! Зупинись! — крикнув Плиханенко.
Та Швачка продовжував іти. Бахнув ще один постріл. Шапка злетіла з Микитиної голови і покотилася по траві. Швачка шарпнувся вперед, кількома стрибками досяг кущів. Хтось попереду вискочив на коня й заспішив до лісу. На стежці лежали двоє забитих надвірних козаків, третій, заюшений кров'ю, звівшись на коліна, благально заволав:
— Не сироти дітей, пане-брате… Ми не винні.
Микита підніс пістоль.
— Негідники! Таку людину вбили. Ні одному пощади не буде!
— Не ми стріляли в отамана, пане-брате. Ми стріляли вгору. То все Мандрика. Це він привів пана чашника. Вони й стріляли в отамана.
— Маєш ти щастя, козаче… Додому доберешся? — спитав Швачка.
— Доберусь, пане-брате…
Швачка допоміг йому підвестися, знайшов у кущах палицю, простягнув:
— Візьми. Так легше буде, — А сам повернувся й пішов до річки.
Тут гайдамаки скінчили лаштувати з верболозу кінні носилки, на які поклали тіло отамана, прикрили попоною.
Сумна процесія рушила назад, у Чернечий ліс.
Розділ XI
ВИБОРИ ОТАМАНА
Поховали гайдамаки Лазаря Таранця в Кладові. Насипали над ним високу могилу, обклали її дерном, посадили в головах молодого дуба, а в ногах — калину. Довго стояли мовчки. Нарешті Савка Плиханенко ще раз уклонився могилі й стиха промовив:
— Поховали ми батька нашого — пером йому земля! Пора й поміркувати, як бути далі. Напевне, пан чашник думає: таки клопоту збувся. Не стало Лазаря Таранця — розбредуться гайдамаки хто куди. Ні, недолюдку! Не вийде! Жила наша ватага й буде жити! Били панів — і будемо бити. І не уникнеш ти нашої кари, що б не вигадував, як би не старався. А щоб чата наша знову була грозою для панів і захисницею знедолених, треба нам, друзі, про нового отамана подумати. Тут і раду будемо радити. Хай знає покійний батько, що ми й після його смерті не забуваємо козацьких звичаїв. Давайте ж оберемо ватагом нашим такого товариша, який би вірним ділові нашому був, товариство шанував і лад усьому давав.
— Правильно мовиш, пане-брате, — загомоніли гайдамаки.
— А коли правильно, — розправив чорні вуса Плиханенко, — то насмілюся й пораду вам дати.
— Говори, пане-брате.
— Не перший день ми знаємо, шановне товариство, козака Микиту Швачку. На Січі Микита був отаманом Жерелівського куреня, а в нас не посоромився звичайним братчиком стати. Він поважає нас, ми любимо й шануємо його. То чому б оце не сказати нам зараз: будь нашим отаманом, пане-брате?
Микита розхвилювався. Густий рум'янець залив його обличчя.
— Панове громадо, — промовив тремтячим голосом. — Спасибі за ласку. Служив я народному ділу не один рік і ще думаю немало послужити. Але зараз не можу я, братці, отаманувати. Маю на Січ Запорізьку вирушати, свого товариша, земляка вашого, Івана Письменного чи то Івана Логвиненка, як звали його в Чорногородці, до діла приставити, а заразом і в Січ гайдамацьку гроші, даровані вами, завезти, волю отамана Таранця вволити.
— Не відмовляйся, пане-брате, — вклонився Плиханенко. — Вдруге тебе просимо: будь нашим отаманом.
— Спасибі, шановне товариство, — настійно промовив Швачка.
— І втретє просимо.
Швачка подякував ще раз і, ставши на пеньок, заговорив:
— А тепер, коли ваша ласка, то й мене послухайте. Всі ви знаєте, як покійний батько Савку Плиханенка любив, як шанував його. Своїм помічником вважав, завжди з ним радився, замість себе залишав, коли доводилось куди відлучитися або захорувати. Тож хай і тепер його заступить. Уже назавжди.
— А що, братці? — повернувся до всіх Єгор Степанов. — Хіба не мудра порада? Хіба проти цього щось можна сказати?
— Савку Плиханенка, — обізвався найстаріший гайдамака, — ми знаємо не гірше Лазаря Таранця. Знаємо його і як братчика, і як отамана. Не раз водив нас на панів, не раз виручав із біди. Мудра голова в нього, товариська душа. І я так думаю, як Швачка.
— І ми приєднуємося, — загули гайдамаки, — Гріх було б не послухати розумної ради.
— Коли така думка всієї громади, — продовжував той же гайдамака, — то просимо Савку Плиханенка бути нашим отаманом.
— Просимо! Просимо! Просимо! — залунало з усіх боків.
Савка за звичаєм тричі відмовлявся, але ватажани були невблаганні. Тоді Плиханенко піднявся на пеньок і сказав:
— Якщо це воля всього товариства, я згоден. Спасибі вам, братці, за честь і довіру. Над могилою батька Таранця клянуся вірою й правдою служити вам, шановне товариство. А коли, не дай боже, гординя опанує мною, пиха появиться, не щадіть, братці, ні літ моїх, ні заслуг давніх, зберіть нову раду й висповідайте киями. Та так, щоб дурість із голови вилетіла назавжди.
Як тільки Савка скінчив говорити, Микита Швачка підніс йому шаблю Таранця, врочисто промовив:
— Прийми, пане-брате, батькову зброю. Нехай вона послужить так, як служила йому. Нехай рука твоя піднімає її лише на ворога нашого рідного краю, нашого люду знедоленого.
Плиханенко взяв із Микитиних рук шаблю, тричі поцілував.
— Клянуся всім найсвятішим для мене, пам'яттю батька нашого Лазаря Таранця клянуся, — урочистим тоном сказав Плиханенко, — так чинити, як ви накажете.
Ватага схвально загула.
— А тепер, шановне товариство, присядемо й поміркуємо, як-то нам далі жити й що робити. А перше-найперше, як покарати відступника Мусія Мандрику.
— Звісно як. Лютою смертю, — обізвався Степанов. — Іншого він не заслужив. За зраду товариства, за знущання над селянами і за відмову від благочестивої віри кара одна — смерть!
— Аз Тишею-Биковським як?
— Так, як і думали, — обізвався Микола Недозорець. — Застукати в Кощіївці — і на той світ за слугою.
— Гаразд, братці. Почнемо з Мандрики, чи то, як колись він звався, Черевика.
— Дозволь, батьку отамане, — ще раз звернувся до Плиханенка Степанов, — мені за нього взятися.