— Куди мені, — знітився Микита. — Ватагом ще можу бути, а військом рейментувати — ні, не осилю… Рано мені ще…
— І не тільки тобі, Микито, рано, а й усім. Принаймні цього року рано. Перше ніж стати на вальку(61) всьому поспільству, треба все добре зважити, продумати, підготуватися. І козаків надійних підібрати, і отаманів підшукати, і весь люд через посланців підняти. На це щонайменше рік піде. Домовимось так, Микито. Я при нагоді посилаю звістку Максиму Залізняку в Очаків, щоб вертав назад. Як тільки повернеться, почнемо готуватися. А поки що…
— Будемо чекати, поки пани так у шори візьмуть, що й писнути не посміємо?
— А поки що… будемо нагадувати їм, чиї ми сини й онуки. Не даватимем їм спокою ні вдень ні вночі. Хай цього літа вилітає з Гарду(62) й Мигійського острова ще більше чат, ніж якогось іншого, нехай удари їхні будуть ще дошкульніші, ніж завжди. І не одних панів, а й лихварів, орендарів, попів-уніатів не забувайте. Віддячте їм і за титаря Данила Кушніра, і за всіх, хто зазнав од них збиткувань. І колошкайте гидь оту не тільки на Київщині, а й на Поділлі, і на Волині. Коли й там запалають панські двори, Українська партія(63) перестане товктися на Черкащині, а вирушить туди, де панам гарячіше буде. А ми тим часом і почнемо збиратися…
— А як же ми знатимемо, коли почнете?
— На зиму повернетесь на Мигійський чи до Гарду — от і домовимось. Думаю, що найліпше буде збиратися в Онуфріївському й Мотронинському монастирях.
— У монастирях?
— Атож. Там богомольців кожної весни — тисячі. Якщо поміж ними з'явиться якась там сотня гайдамаків з пістолями й коліями під свитками, хто помітить?
Розділ XVI
ПОМСТА
Їх було небагато — всього десять осіб: Микита Швачка, Андрій Журба, Іван Письменний, Микола Недозорець, чернець Іоссія, четверо селян-утікачів з Черкащини та Ян Байрацький, що тиждень тому прибув на Запоріжжя. Діставши в шинкаря з Гасан-баші одяг надвірних козаків, вони спокійно помандрували до Синюхи. Вів їх Байрацький, у кишені якого лежав дозвіл на проїзд до Запоріжжя й повернення до Білої Церкви, підписаний поручиком Станіславом Копиткевичем.
Відхмарилося, і сонце пекло так, що доводилося раз у раз шукати порятунку від спеки в прохолодних водах Базавлуку. Надвечір, як тільки сонце почало опускатися за далекі пагорби, вони одірвалися від річки й повернули ліворуч. Проїхавши годину-другу степом, зупинилися на нічліг у неглибокій балці.
— Дозволиш, пане отамане, рихтувати вечерю? — підійшов до Байрацького Микита Швачка.
— Навіщо жартуєш, Микито? — образився той. — Ліпше ось що скажи: чи варто мені тепер повертатися до Білої Церкви? Доручення пана коменданта я виконав: греків, ніжинських купців, провів до Січі. Совість у мене чиста, а от сумління спокою не дає: чи ж варто ходити в надвірняках тоді, коли всі люди від них одвертаються, на кожному кроці проклинають.
— Треба, друже, треба. Ось як візьмемось усі за коси та вила й почнемо панів на той світ відправляти, пригодяться свої люди серед надвірняків. А щоб сумління тебе не так уже й мучило, не поспішай повертатися. Побудь трохи з нами. Після Вишеньок поїдеш назад.
— Хіба що так, — згодився Байрацький, усміхнувся й весело гукнув: — Гей, чого ви голови повішали? Шукайте, хлопці, паливо, діставайте сковороду, казан, пшоно та сало.
Невдовзі вони сиділи навколо казана і їли гарячу страву. У траві не вмовкали цвіркуни. Зрідка форкали коні. Тривожно посвистував на схилі байбак.
— Гарно тут, — обізвався сивовусий селянин із Вишеньок. — Поставити б ген там, — махнув рукою, — хату, повітку, перевезти жінку й дітей…
— Коли б панів отих клятих не було, — зітхнув другий.
— Якщо, братці, зітхатимемо та небесної манни чекатимемо, — сказав Швачка, — всього позбудемося і бидлом безмовним станемо.
— Що станемо, то станемо, — похитав головою Іоссія.
— А щоб не стати ним, не треба боятися ні пана, ні орендаря, — докинув Швачка.
— Легко тобі казати, — понуро мовив сивовусий селянин. — Ти козак, а ми… Один у луг, а другий у плуг… У кожного хатка, жінка, діти, а в тебе — ні кола, ні двора, гуляй душа без кунтуша. Боятися нічого. Сьогодні тут, а завтра там…
— Отож-то, — гнівно блиснув очима Швачка. — Якщо в мене нічого нема, то я повинен голову підставляти під панські кулі, а ви будете з-за тинів виглядати, а коли пан вернеться, йому руки цілувати?
— Ех, чоловіче, не був ти у нашій шкурі…
— Ні, був! — спаленів Швачка. — І матір мав! І наречену!
— Микито, не треба, — торкнувся його передпліччя Журба, — Ніхто не змушує тебе іти під кулі. Ти ж сам нас ведеш.
— Лихо, Андрію, веде, — відповів Швачка.
— Давай краще поміркуємо, як у Вишеньках діяти будемо, — запропонував Журба.
— Еге ж, — підтримав його сивовусий. — Щоб усе гаразд було.
— Надвірними козаками нарядилися, то й у Вишеньках ними будемо. Заїдемо до двору, на нічліг попросимось. З їхніми надвірняками познайомимося, роздивимося, що й до чого, — сказав Швачка.
— То козаки не наші, — зауважив сивовусий. — Економ із Корсуня привів.
— Тим ліпше, — продовжував Микита, — якщо доведеться за барки брати, не жаль буде. І жінки не голоситимуть.
— Чимало їх, пане-брате. Більше двох десятків.
— Для гайдамаки, чоловіче, це не страшно, — відповів Швачка. — Коли не силою, то вмінням чи хитрістю здолаємо.
— А щоб певніше було, Микито, — порадив Журба, — варто на Мигійський острів заїхати, ще кількох братчиків прихопити,
І то діла, — згодився Швачка. Коли тре' буде, можна й на дві частини розділитися, з двох боків ударити. Нам аби економа злапати, людей із темниці визволити.
— А тоді економа на гілляку, півня червоного у двір — і будьте здорові, — усміхнувся Журба.
— Там же коні, корови, збіжжя, — з острахом поглянув сивовусий на Журбу. — Хіба ж таке можна палити?
— А ми панські статки знищувати не будемо, — рішуче мовив Микита, — То кривавиця людська. Люди нажили їх, люди хай і споживають. Все роздамо, а будівлі спалимо.
— Оце діло говориш, — радісно заблищали очі селянина.
Через день на Мигійському острові їх зустрічав Марко Тягниярмо:
— Таки до нас! Я знав, що ви там довго не затримаєтеся. Де вже засіли дуки, там нашому брату робити нічого.
— Ні, Марку, — зупинив його Швачка. — Не того ми назад повернулися, що дук перелякалися. Коли переїхали мало не всю Україну та надивилися на людські сльози — не по собі нам стало. А ще як вислухали оцих посполитих, — і він показав на селян-утікачів, — їй-богу, волосся на голові здибилося.
Швачка переказав йому, що почув од утікачів.
— Як бачиш, сидіти нам склавши руки не доводиться, — зітхнув Микита. — Не той час.
— А ми й не сидимо, — образився Марко. — Одну чату вирядив на Брацлавщину, другу — на Поділля, третю я завтра веду на Волинь.
— Яка ж ти славна людина! — вигукнув Швачка. — Ти ніби підслухав нашу розмову з Драним.
— Ну добре. Ти ліпше скажи, куди йдете?
— До Вишеньок. Красковського, економа тамтешнього, провчити.
— От і гаразд. Я теж туди заверну.
Біля землянки почулися чиїсь поспішні кроки, невдоволене бурчання.
— Степанов спішить, — усміхнувся Тягниярмо. — Мабуть, пронюхав про ваш приїзд. От уже невгамовний, так невгамовний.
Степанов ввалився в землянку, як ведмідь у барліг.
— Он воно що! — відсапуючись, викрикнув він. — А я собі голову ламаю, чиї це коні пасуться на лужку. А вони… ще й ховаються. А щоб вас дощ намочив та й не висушив.
— Єгоре! Що з тобою?! — підхопився Швачка. — Коли ж це від тебе хто ховався?
— Крути не крути, Микито, а я більше сидіти тут не буду. Марко відправляє одну ватагу, другу, а мене обминає. Чув таке?