— Рука ж у тебе, Єгоре, — спробував оправдатися Тягниярмо.
— Ти хоч при людях дурниць не говори. Думаєш, не знають, де моя рука поділася? Знають. У панському лігві лишилася. Так я за це дякувати панам повинен? Чекатиму, що хтось їм за мене відплатить? Ти куди прямуєш? — повернувся до Микити.
— На Черкащину, Єгоре. До Вишеньок.
— Кого там колошкати будеш?
— Економа, друже.
— От і добре. Я теж з тобою.
— Єгоре, тобі ще рано.
— І слухати не хочу! Бувайте! — Він повернувся й грюкнув дверима.
До Вишеньок вони добралися в п'ятницю. Вечоріло. З поля якраз поверталася худоба. Перечекавши, поки отара звільнить їм дорогу, гайдамаки підняли над головами списи із значками(64) білоцерківської надвірної охорони і чвалом(65) підлетіли до панського двору.
— Агей! — зично гукнув Байрацький, — Хто є в цій хаті?
Двір був обнесений високим дубовим частоколом, по обидва боки брами височіли дві квадратні гостроверхі вежі. В одній із них стукнула ляда, і в прорізі появилася пишновуса голова.
— Кому там не терпиться? Теж київ захотілося?
— Здурів ти, чоловіче, чи що? — прикрикнув Байрацький, — Я шляхтич Ян Байрацький і таких нерозумних жартів прощати не звик. Зараз же мені біжи до пана Красковського та скажи йому, що пан Байрацький з хоругвою козаків білоцерківської надвірної охорони стовбичити під ворітьми не збирається.
Ляда опустилася. З вежі долинули якісь приглушені голоси, скрип східців. Невдовзі відчинилося невеличке віконце у брамі.
— Документ давай, — долинуло звідтіль.
Байрацький поглянув на Швачку. Той мовчки кивнувголовою. Ян дістав із-за відлогів кунтуша дозвіл на проїзд, подав у віконце. На кілька хвилин запанувала тиша. Та ось заскреготів важкий засув, стулки брами почали розчинятися. Гайдамаки побачили дві шеренги надвірняків. Зі щілин у вежах, які виднілися за їхніми спинами, темними жерлами цілилися гармати. Байрацький, а за ним і всі гайдамаки, приостроживши коней, влетіли на довге подвір'я, з обох боків якого тягнулися різні господарчі будівлі, а в правім кутку стояв чепурний, критий гонтою просторий будинок з двома ганками. Обіч нього манячіла шибениця. Ліворуч від неї, граючись люлькою, сидів у глибокому кріслі економ. Праворуч, переступаючи з ноги на ногу, стояли похнюплені селяни.
Байрацький зіскочив з коня, манірно вклонився економові:
— Комендант Білої Церкви пан Міхал Карбовський і поручик хоругви білоцерківської надвірної охорони пан Станіслав Копиткевич веліли низько кланятися милостивому панові Юзефу Красковському й просили зичити йому доброго здоров'я й веселого настрою.
— Вельми дякую, ласкавий пане, — підвівся той.
— Ян Байрацький, милостивий пане.
— Ласкавий пане Байрацький, — докінчив економ, — прошу вибачити, що змусив чекати вас. У мене, як бачите, справи, — він повів рукою в бік селян. — Дехто з оцих гевалів не знає, що таке шибениця. Так я оце тлумачу їм…
— Невже так багато невдячних хлопів?
— Дуже багато, — вигукнув економ, — Але я… вмію давати лад такому бидлу. Я не звик їм у зуби заглядати.
— Ми б теж з охотою подивилися на це, коли б не так стомилися, — зауважив Байрацький.
— Ох, — похопився Красковський, — Даруйте, я такий неуважний. А винне у всьому це бидло — біс би його вхопив!
— Чи ж варто, милостивий пане Юзефе, отак псувати настрій перед суботою? Ми веземо з собою кілька кавунів. Може, поласували б? Сподіваюсь, що ви цього року їх ще не пробували. А бидло ваше ніде не дінеться.
— Ай справді, — погодився Красковський. — Гей, Степане, — кивнув десятникові, — тягніть оцих драбів до льоху, знайомтеся з прибулими козаками та йдіть спочивати.
— Вельможний пане, — вклонився десятник. — Ви обіцяли половину козаків у село відпустити.
— Хай ідуть, — махнув рукою економ, потім повернувся до Байрацького. — Ну… пішли в покої.
— Якщо пан Юзеф запрошує, чому ж не піти? — підбадьорився Байрацький, — Ей, Микито! — гукнув до Швачки. — Бери сакви та йди за нами.
Швачка зіскочив з коня, відв'язав сакви і вийняв найспіліші кавуни, якими Байрацького по щирості наділили ніжинські купці.
— Прошу, — економ показав рукою на ґанок і пропустив Байрацького вперед.
— А ви ж, — повернувся Ян до гайдамаків, — глядіть мені! Вечеряйте, але нікуди не відлучайтеся! Пан Копиткевич не любить цього!
— Ви теж мені дивіться, — прикрикнув економ на корсунських надвірняків. — Чули?
— Гаразд, пане Юзефе, — відказав десятник, — Ми своє діло знаємо. Не перший раз. Можете бути спокійними.
У світлиці, куди завів Красковський Байрацького й Швачку, було прохолодно. Попід стінами тягнулися широкі лави, застелені пістрявими килимами, над ними висіли потемнілі парсуни якихось панів у дорогих кунтушах і жупанах. Посередині стояв довгастий стіл, оточений двома рядами м'яких стільців.
— Може, й козак повечеряє з нами? — несподівано для Байрацького запитав економ.
— А чому ж? — згодився Ян, — Це наш десятник. Пан Копиткевич найбільше йому довіряє. Хоче сотником зробити. Якщо пан Юзеф не заперечує, я теж не проти. Нарізай, Микито, кавуни.
Красковський заплескав у долоні. До світлиці зайшла покоївка.
— Принеси, Тетяно, все, що зготувала. Та не гайся тільки.
Дівчина зразу ж зникла, а через хвилину з'явилася в світлиці з великою тацею, на якій смачно парувала дробина(66).
— Признатися мушу, — вибравши найбільшу скибку, сказав економ, — мені й самому остогидли ті хлопи. Затялись кляті — і хоч би що. Вішати їх — теж не діло. Хто ж тоді працюватиме? Всипали їм канчуків по саму зав'язку, а вони — хоч би тобі що: не підемо більше на панщину — і все. У нас, кажуть, ще слободи не скінчилися.
— Хлопи вигадувати вміють, — сказав Байрацький, — Та якось дасте їм раду, а ні — то й ми не проти допомогти. Ми з бидлом панькатись не звикли. Служба така, пане Юзефе.
— Завтра побачимо, панове, — відказав Красковський. — А кавуни Смачні, дуже смачні. А чому ж це козак не сідає?
— Служба, милостивий пане. Коли не велено козакам сідати біля панів, то як же я, десятник, можу?
— Бачу, добрий з тебе сотник буде. Мені б такого на службу.
Економ з'їв ще одну скибку, крякнув і потягнувся до ножа. Швачка простягнув руку, щоб допомогти йому, зачепив ножа й ненароком скинув на підлогу.
— Який же ти, Микито, незугарний, — докірливо мовив Байрацький, — дістань же. Чого чекаеш?
Швачка нагнувся, побачив довжелезні ноги Красковського. «Ось тобі й перша нагода! Чи трапиться краща?» Вхопив економа за чоботи, сіпнув до себе. Красковський ойкнув і повалився на підлогу. Швачка дістав ножа:
— Ні слова!
Потім кинув Байрацькому:
— Яне, шукай мерщій мотузку!
Байрацький метнувся до виходу і за дверима зустрівся з Андрієм Журбою.
— У нас усе готово. Корсунських надвірняків обеззброїли й зачинили в коморі, а сторожів пов'язали. Що далі?
— Випускайте людей з буцегарні! — гукнув Микита. — Будемо економа карати. Йди, Яне, швидше за мотузкою.
— Я тороки(67) маю, — вскочив у хату Журба, — Надійні. Зроду-віку не перерве. А мотузка на шибениці є. Пан економ — завбачлива людина. Знав, що пригодиться.
Почувши Андрієві слова, економ рвонувся. Микита притиснув його до підлоги, перевернув долілиць, заломив руки.
— В'яжіть його! — гукнув.
Андрій скрутив руки економові тороками, а Ян, схопивши зі столу серветку, запхнув йому'рота.
— А тепер, пане Красковський, показуй, де гроші заховав, — підвівся Швачка й почав оглядати простору світлицю.
Економ заперечливо крутнув головою.
— Не знаєш? — здивувався Микита.
— Підведіть його. Зараз він покаже схованку, — розпорядився Ян Байрацький, — А ні, то…
Економ кивнув на портрет, що висів над головою. Ян. відсунув раму й побачив на стіні темнуватий прямокутник.