Рiки виходять з берегiв

— Он воно що! — протягнув Швачка. — А я й не догадувався, що з сином гайдамаки дружбу веду…

— Колись в Академії нам цидулу⁽¹⁰⁾ читали, — знову озвався Іван. — Там писалося, що гайдамаки — розбійники. Наказувалося — притулку їм не давати й урядових осіб повідомляти про їх появу. В мене серце кров'ю обливалося, коли слухав…

— Розбійники, — задумливо мовив Микита. — Для пана Щербаня, для інших лавників, для всіх отих, у кого з пельки преться, хто на чужому горбу статки наживає, вони таки розбійники. Бо не тільки польську шляхту скубуть, а і їх не минають. Але хто ж оті, що вигнали нас із Києва? Як їх назвати? Ні, Іване, посполитий⁽¹¹⁾ люд, біднота вся гайдамаків розбійниками не називає.

— Чорногородці їх завжди як друзів стрічали. Останнім шматком хліба ділилися. А Мошкович за трьома замками спав. Та не вберігся. Підстерегли гайдамаки біля Кощіївки — й повісили на сухій гілляці.

Далі йшли мовчки. Кожен думав про своє. Нарешті заманячіли білогородські хатки. Біленькі, чепурненькі, густими вишняками обсаджені. Перейшли вал, повернули в завулок, що круто спускався до Ірпеня.

— Тут у мене приятель є, Грицько Заєць. Нибалка. Кожного разу в нього зупиняюся. Перепочинемо в Грицька й сьогодні. Це рятівник мій. Хай… розповім колись… Монастирській братії, щоб ситнішою була, рибку постачає. День і ніч ловить, навіть у неділю, а городничий усе докоряє: «Малувато, Грицю, малувато».

Розділ II ШЛЯХТИЧ СТЕФАН ЗУБРИЦЬКИЙ

Переночувавши в Грицька Зайця, Микита й Іван раненько рушили далі. На форпості⁽¹²⁾ їх затримали лише на кілька хвилин. Поручик, потягуючись, недбало оглянув паспорти, запитав, що хлопці несуть у клунках, та й махнув рукою — ідіть живі-здорові.

І знову запорошена дорога вела Швачку й Письменного вперед і вперед, то вибігаючи на пагорби, то обминаючи їх. Позаду залишилися Гнатівка, Лука, Музичі. Спочили під розлогими вербами. Дісталися до Новосілок. Та не проминули й десяти хат, як біля одного двору помітили посеред вулиці підводу з хатнім начинням, поряд з нею чоловіка, жінку й трьох діток, навпроти них — наїжаченого шляхтича, який, розмахуючи канчуком, репетував що було сили, а під тином — пахолка з парою верхових коней.

— Що трапилося? — запитав Микита.

— Ідіть, куди йдете, — буркнув шляхтич. — Без вас розберемось.

Жінка, тоненька, скоцюрблена, з потемнілим, зморшкуватим обличчям, простягла до Микити тремтливі руки:

— Заступіться хоч ви, люди добрі. Життя не стало. За Ірпенем хотіли спокійно зажити, так на тобі… догнав… назад вертає.

— Замовкни, ледащице! — замахнувся шляхтич канчуком. — Пащекувати почала. Панщину не відробили, чинш⁽¹³⁾ не сплатили…

— Неправда, пане, — обізвався й чоловік, збиваючи на потилицю облізлу баранячу шапку. — Увесь чинш давно в твоїх коморах, а панщину по сьогодні всю відробили.

— Ще й ти, бидло, рота роззявляєш! — шляхтич полоснув селянина канчуком по плечах.

— Не так, пане, б'ють, — ухопив Швачка шляхтича за руку, повернув до себе й щосили уперіщив по спині костуром, на який спирався.

— Ах ти драб⁽¹⁴⁾ нещасний! — скрикнув шляхтич, вихопив з піхов шаблю. — Пропився до канцура — та ще й на шляхетну людину руку здіймаєш?! Так май лее, проклятий! — Він розмахнувся шаблею, та Швачка, вдаривши костуром по зап'ястю, вибив зброю з рук. Шабля задзвеніла й упала на землю за кілька кроків від пахолка.

— Оце так драб! — захоплено вигукнув той.

— У-у-у-у, бидло, — завив шляхтич і з піднятими руками кинувся до пахолка. — Боронити пана треба, а він зуби скалить.

Швачка зупинив шляхтича, кивнув пахолкові:

— Розмотуй, чоловіче, мотузку, що біля сідла, та неси сюди.

З-за тинів почали виглядати сусіди. Одна з жінок наблизилася до Швачки:

— Знайшовся-таки козак, що дав одкоша драпіжнику⁽¹⁵⁾ оцьому. Уже так знавісніли пани, що життя нема.

Підійшло кілька чоловіків.

— Поможіть пана на коня висадити, — попросив їх Микита.

— Та що ти, чоловіче, — відсахнувся перший із них. — За таку нечисть руками братися?

— Ех ви, — спалахнув Швачка. — А що ж, шию їм підставляти?

Він підхопив шляхтича на оберемок, кинув на коня, повернув обличчям до хвоста.

— Прив'язуйте його! Та поміцніше! А то ще звалиться ненароком.

Чоловіки гуртом ухопилися за мотузку, швидко обплутали нею пана.

— Ну… як, мостивий? — засміявся Микита. — Не мулько?

— Я шляхтич Стефан Зубрицький, а ви!..

Швачка повернувся до пахолка:

— А ти хто?

— Ян Байрацький, пане-брате.

— Звідки?

— 3 Чорногородки…

Письменний подався вперед.

— З Чорногородки? — перепитав.

— Пан Зубрицький посесором⁽¹⁶⁾ у Чорногрродці…

— Ну, чоловіче, — перервав його мову Швачка, — то й паняй туди. Тільки ж гляди мені! Розв'яжеш пана… не радий будеш, що й на світ появився. Отак.

— Та що ви?! — здивувався Байрацький. — Будьте спокійні. Все буде так, як ви наказуєте.

Схиливши голову й ховаючи криву усмішку, Ян Байрацький повів коней уздовж вулиці. З дворів виходили селяни, улюлюкали, свистали, глузували з. шляхтича, а він мовчки крутився на коні, перелякано блимав виряченими очима й подумки проклинав усе на світі.

— А ви, — повернувся Микита до втікачів, — мандруйте собі далі. Проїдете трохи більше як півмилі, побачите поворот праворуч. Село виднітиметься. То. Княжичі, а по другий бік Ірпеня — Жорнівка. Там російський форпост. Туди й прямуйте. Хай щастить вам.

Жінка вклонилася Швачці й Письменному:

— Спасибі вам, людоньки добрі, спасибі. Хай вас доля не цурається.

Чоловік підійшов до Микити, міцно обняв його, поцілував.

— Вік буду дякувати вам, — сказав.

Посадивши дітей і жінку на воза, він поїхав до ковороту⁽¹⁷⁾, а Швачка й Письменний пішли на Мостище.

Розділ III В ГОСТЯХ У ДІДА ГРИГОРІЯ

Пройшовши трохи, Микита з Іваном повернули ліворуч і попрошкували берегом Ірпеня. Зліва до стежки підходила річкова заплава, заросла лепехою та очеретом, справа, з пагорба, на схилі якого тулилося село, збігали вузенькі стяжки, щедро засаджені городиною й засіяні яриною.

— Яке багатство, — промовив Микита. — А люди бідні, обшарпані, виснажені… Всього можна вдосталь мати. Городина — аж буяє, сіна — хоч продавай. Жито й пшениця — до землі клоняться. Та панство до своїх рук все прибирає. Завжди йому мало, завжди хочеться більше. Все заграбастали б, усім заволоділи б. І ланами, і сінокосами, і лісами, і річками. За дрова — плати, за гриби — плати, за суниці — плати. Міст переїхав — і то плати. І по якому тільки праву?

Івана теж обсіли важкі думи. Мати за панською роботою світа не бачить. Панщина, шарварки⁽¹⁸⁾ чинші… А вже й старість підкрадається…

За Новосілками Швачка й Письменний піднялися на косогір'я, перетнули дорогу й вийшли на горбок. Прямо перед ними, за річковою долиною, лежало село Мостище, тулячись до вузенької річечки Трубище, що впадала в Ірпінь. Лівіше нього, поближче до Ірпеня, лежала слобода⁽¹⁹⁾ з кількох дворів. Хати в селі старі, похилі, на слободі — нові, покриті свіжою соломою, огороджені рівненькими тинами. Відразу видно, що люди живуть на волі. І хати кращі, і двори багатші. Хліви та клуні — в кожного. Мабуть, недавно пан «слободи» цим утікачам надав. Що ж… Поживуть десять, п'ятнадцять років, а там… знову на панщину, знов у ярмо…