— 0-о, пан має добрий тайник! — вигукнув. — Але ж бракує ключа від нього. Прошу, пане Юзефе, — простягнув до Красковського руку.
— У-у-у, — закрутив головою економ і мимоволі притиснув до грудей масивне підборіддя.
— Розумію пана. Я допоможу, — підійшов до нього Байрацький.
Красковський метнувся до виходу.
— Не жартуй, пане! Я цього не люблю, — заступив дорогу Журба. Байрацький лівою рукою підняв економові голову, правою намацав на шиї ланцюжок і з силою потягнув до себе. Тоненькі кільця розірвалися, й на підлогу брязнув ключ.
— Ось, пане Красковський, ми й порозумілися, — усміхнувся Ян, відчиняючи тайник. У ньому стояла інкрустована сріблом скринька, доверху наповнена грошима та коштовностями.
— Ну, а решту хлопці й самі знайдуть, — сказав Швачка. — Пішли, поговоримо з людьми.
На панському подвір'ї горіли смолоскипи, юрмилася люди з усього села. За шибеницею, де кілька годин тому стояли пов'язані селяни, переступали з ноги на ногу надвірні козаки й сторожі, оточені гайдамаками. Зиркаючи спідлоба на юрбу, осібно стояв кремезний бородань.
— А то хто? — поцікавився Швачка.
— Це душогуб, батьку, — відповів сивовусий селянин, — Усі забаганки пана виконує. Б'є до крові, душить отими ручищами, аж поки жертва не посиніє. Давилом його зовуть. Глухонімий він од роду. Ховався гаспид, але знайшли. Думаєм: знадобиться.
— Вирішуйте самі. Самі судіть пана, самі й присуд виконуйте, — відповів Микита й скинув шапку.
— Люди добрі! — гукнув, — Кілька днів тому дізналися ми, що діється у вашому селі, як люто знущається над вами оцей антихрист, — кивнув на Красковського, — І хоч далеко ми були і небезпечно було добиратися до вас, а прилетіли на поміч.
— Спасибі вам, братці, — вийшов із гурту селянин у пошматованій сорочці з плямами крові на грудях і плечах, — що врятували нас. Коли б не ви, більше не бачити нам білого світу.
— Хай буде у вас довге життя і щаслива доля, — промовила жінка, яка стояла за спиною скатованого чоловіка.
— Ми, люди добрі, — продовжував Швачка, — віддаємо вам у руки економа, його слуг і корсунських надвірняків. Хочете — карайте їх, хочете — милуйте. Це ваша справа.
— Як же це милувати? — з острахом мовив той же селянин. — Таж він тоді всіх доконає. А з нас… і канчуків досить.
— Нехай Давило йому всипле!
— Канчуків економу!
— Нехай і він скуштує! — загув натовп.
— Лягай, пане, лягай! Нічого маніжитись!
Селяни-втікачі звалили Красковського на ослін.
Побачивши пана розпластаним, Давило зареготав й закрутився на місці, мов божевільний. Сивовусий зупинив його:
— Починай!
Коли засвистів канчук, Швачка озвався знову:
— Люди добрі! А як же з надвірняками?
Закривавлений селянин промовив:
— Люди вони чужі, що з них візьмеш? Наказано їм іти в наше село, вони прийшли. А зла не чинили. Страх тільки й нагонили. Та економа стерегли. От наші сторожі — ті канчуків заслужили.
— Гаразд, — згодився Швачка. — Відпускайте їх. Тільки ж, — він повернувся до надвірняків, — глядіть мені! Попадетеся в руки нам ще раз — не помилуєм.
Давило продовжував немилосердно шмагати економа.
— Відтягніть його, — сказав Микита. — Досить уже…
— А тепер на шибеницю економа! — роздалося в натовпі.
— Хай сам того звідає, що комусь готував!
Давило схопив свого пана й потягнув до стовпа.
— Люди добрі, — ще раз озвався до натовпу Швачка. — Ми щойно були в гостях у пана економа. У його хаті чималенько всякого добра. Трохи ми взяли, решту — вам залишили. Все розділіть між собою і приховайте, аби карателі не знайшли. А коли до вас діло матимуть, то кажіть: було це вночі, ми нічого не бачили, бо ніхто нас до двору не кликав. Налетіли гайдамаки, все, що змогли, забрали, а решту спалили. Хто з нами захоче піти, ласкаво просимо. На цьому бувайте здорові.
Всю ніч господарювали вишеньківці в садибі економа, а вранці, коли оселя й подвір'я Красковського спустіли, над ними в порожевіле небо шугнув велетенський вогняний сніп, освітлюючи довколишню місцевість.
Під'їхавши до лісу, який широкою смугою тягнувся понад Россю, Швачка зупинив коня.
— Тепер нас удвічі більше, — промовив. — Аби пани не думали, що нас небагато, що ми помстилися тільки одному та й заспокоїлися, розділимося на три чати. Я поведу свою на Поірпіння, до Гайдамацького яру, Андрій Журба — на північ Поділля, Єгор Степанов — трохи далі, на південь Волині.
— Згода, Микито, — відповіли Журба й Степанов. — А де збираємось?
— Так, як і домовлялися: біля Мотронинського монастиря.
На одиноку бліду хмаринку, що непорушно застигла над їхніми головами, впали перші сонячні промені, сяйнули у високості.
Наставав новий день.
Розділ XVII
У КУДЕЛІ
Фастів лишився позаду. Опівночі перебралися через Унаву, поминули Кощіївку і лісом під'їхали до Чорногородки. На слободі було тихо. Похмуро бовванів над Ірпенем замок. Здолали піщаний путівець, вибралися на греблю.
— Плиханенко просив не чіпати ні Кощіївки, ні Чорногородки. Хай Тиша-Биковський і Петро Зубрицький похазяйнують трохи: зберуть урожай, підгодують худобу, накопичать грошей. Тоді й настане їхня черга, — промовив Швачка, повернувшись до супутників, що не зводили очей із замку. — Поїдемо даді. Зупинимося в Куделі. Цей ліс великий, дрімучий. Лежить він між Чорногородкою, Би- шевом, Ліснею, Добковщиною й Мостищем, перелісками з'єднується з Богушівським, звідтіля до Гайдамацького яру рукою подати — лише перескочити річку Трубище. Пошлемо з Куделі у всі навколишні села вивідачів, розізнаємо, як поживають пани й орендарі, та й почнемо знайомитися з ними.
В селі заспівали треті півні. Невдовзі обізвалися й слобідські. То тут, то там заблимали вогники.
— Треба нам поспішати, — сказав Микита.
Коні рвонули з копита. Знявши хмару куряви, гайдамаки чвалом пролетіли принишклу вуличку, вискочили за село. Микита повернув на путівець, що слався чорногород- ськими полями до Куделі. Той путівець спустився в розложисту долину, порослу густим підліском, і став звиватися поміж старезними крислатими дубами, зрідка лисніючи на невеликих галявинах. Місячне сяйво, пробиваючись крізь густолисте верховіття, мерехтіло під кінськими копитами, стрибало зайчиками на спинах верхівців. Коні вистукували копитами об пересохле коріння, зрідка пофоркували.
Місяць поволі згасав. Сходило сонце, а під сплетінням дубових крон було напівтемно, сиро й прохолодно. Все говорило про те, що вони під'їжджають до води. Невдовзі почулося жеботіння струмка, який вливався у нешироку тихоплинну річечку Лісню, що несла води свої до Ірпеня. Річечку обступили верби, вільхи, а поміж ними великими пелехатими шапками тулилися верболози.
Біля галявини гайдамаки спішилися. Поки розклали багаття й варили куліш, Письменний і Недозорець впечерували раків і наловили пічкурів. Сніданок вийшов на славу, їли мовчки. А коли спорожнили казан і відпочили з дороги, Швачка зібрав коло себе вивідачів і кожному визначив село, в яке той має піти. Наприкінці сказав:
— Вирушайте, хлопці, як тільки зайде сонце. Довго не баріться. День-два, не більше. До всього придивляйтеся, про все дізнавайтеся, але не попадайтеся в руки панським лакузам.
— Постараємось, батьку, — за всіх відповів Недозорець. — Моя матуся, коли я тікав купатися до Ірпеня, казала: «Гляди ж мені, шибенику: втопишся — додому не приходь!»
— А ви навпаки, — засміявся Швачка, — якщо й потрапите, не дай бо', до буцегарні — усе-таки назад повертайтеся.
У той же вечір вивідачі вирушили в дорогу, а троє гайдамаків, що залишилися в таборі, взялися копати землянку в глодових заростях.
Минув день. Минув і другий. Один по одному поверталися хлопці. Дехто прибував із запізненням. Швачка журив таких, але терпеливо чекав наступного. Розпитував, хто що бачив, про що дізнався.
Письменний і Недозорець розповіли, що в Чорногородці по смерті Стефана Зубрицького господарює Петро, Він присмирнів, знайшов поміркованішого, ніж Мандрика, осавулу й старається уникати сутичок із селянами. А Тоник, як і перше, вередує. Ще нахабнішим став. Похваляється відомстити за діда.