— Гаразд, — сказйв Швачка. — А в тебе що, Глечику?
Невисокий опецькуватий Тиміш мав невелику голову, занадто довгу шию, похилі плечі й товсті короткі ноги. На Мигійському острові його прозвали Глечиком — так він скидався на ту посудину. Яке було його прізвище насправді — ніхто не знав.
— Ходив я, батьку, в Ясногородку, — почав розповідати він. — Містечко як містечко. Якщо йти звідси, то за Трубищем лежить. По ліву руку від нього село Довгий Брід, по праву — хутір Богушівка. Усі належать Францу Шуйському. Живе князь Шуйський у гарному просторому будинку. А будинок посеред саду стоїть. Довкола саду — рів, заповнений водою, вал, а на валу — височенний дубовий частокіл. При в'їзді — брама, кута залізом. Усім Ясногородським ключем(68) як і всюди, правує губернатор, а селами — економи. Ясногородський економ — ненажера. Ні з чим не розминеться. Помре хто-небудь — він сам іде відумерщину(69) забирати. Гребе — що під руки попаде. А потім змушує посполитих купувати увесь той непотріб. Як випаде в селян вільна днина, гонить усіх — і старих і малих — по гриби. І горе тому, після кого хоч поганенького гриба знайде. Так відлупцює ціпком, що наледве додому приплететься.
— Гаразд. У лісі його й присочимо, — сказав Микита. — А в Лісні як?
— Страшно бідують ліснянці, — важко зітхнув Кожушко. — Земля в них бідна, один пісок. Уродить яка-небудь злибеда — економ тут як тут. До зернини обчистить. Кожної весни без хліба люди. Щавлем та кропивою перебиваються. А тут ще кожного тижня Хомі Клюковському, пріору Бишівського кляштору(70), людей подавай. Усе набіги чинить. То на одного шляхтича нападе, то на другого. А це від самої весни по селах Бишівського і Ясногородського ключів ганяє, церкви закриває, православні обряди відправляти заказує.
— І це запам'ятаємо, — кивнув головою Швачка — Потрапить нам у руки — все згадаємо. Ну, а я… діда Грицька Кошовогo провідав, у Новосілках побував. Тамтешні поміщики, брати Ленкевичі, теж збиткуються над людьми. Як доберемося до них — до нових віників пам'ятатимуть… А тепер пора і в Гайдамацький яр перебиратися.
Розділ XVIII
РАДА
Швачка дотримав слова, яке він дав у Куделі. Ватажани вислідили-таки ясногородського економа в князівському лісі і там же покарали. Вдень. Привселюдно. Налетіли на маєток, зненацька застукавши сторожу. Як і раніше, все, що могли, роздали людям, а собі взяли найнеобхідніше — їжу та одяг. Шуйські підготували надвірним козакам новенькі строї, і вони пригодилися Микиті Швачці, бо хлопці за кілька місяців геть обносилися. Пригодилися також і кілька сотень злотих, забраних в економа.
Увечері, сидячи коло багаття, отаман спитав:
— Що будемо з грішми робити, шановне товариство?
— По-моєму, — вихопився Гарасько Варикаша, — чесно між ватажанами поділити. Отаману — дві пайки, а решті — порівно.
— Правильно, Гараську, — підтримав товариша Глечик. — У кожній порядній ватазі повинно так бути. Всі заслужили, а наш ватаг — найбільше. Що ми без нього? Ми…
Решта мовчала. Мовчали й переглядалися два наймолодші — Письменний і Недозорець. Микита обвів поглядом коло.
— Хто ще так дума?
— Всі, отамане, — мовило кілька ватажан.
— А я думаю, — сказав Микита, — ділити гроші не варто. Чому? Бо не вийшли ми промишляти на людний шлях, а стали громадою, щоб не було в нас ні хлопа, ні пана. За таке діло грішми не платять. Кров'ю платять. Своєю власною.
— Правильно, отамане! — підвівся Мартин Коваленко. Високий, плечистий, з дужими руками, що змалку привикли виконувати важку роботу, він заступав собою весь окоренок столітньої сосни. Прізвище своє цей богатир носив по праву: і дід, і батько його були відомими ясногородськими ковалями. Горіло вогнище, кидало полиски на його широке засмагле обличчя, і присутнім здавалося, що воно корчиться в гримасах, вуса ворушаться — отже, Мартин розгнівався. І вони не помилилися. — На хліб і сіль заробляють ось цими руками, — Коваленко простягнув свої долоні, — Почнемо добуте ділити — заздрість поточить наші душі. Мандриками станемо. Роби, отамане, як ти надумав. Вірю, на добре діло їх повернути хочеш.
— Спасибі, Мартине. Не це золото й срібло, що тут ось, — і він поплескав по торбині з грішми, — а твої слова, твоя душа, пане-брате. Вони — то найщиріше золото. Буде в нас отаких душ багато — будемо ми найбагатші. Дозволь перед тобою шапку зняти, пане-товаришу, і до сирої землі вклонитися.
— Що ти, отамане! — простягнув заперечливо руку Мартин, але Микита Швачка вже встиг підвестися й схилитися в низькому поклоні.
Услід за ним підхопився й Гарасько:
— Прости, пане отамане, за мої слова. І ви, товариство чесне. Бовкнув я здуру, як той козел у воду. — І він подивився на Глечика, а той лише потилицю пошкріб.
— Я думаю, товариство, гроші на добре діло потратимо. У зброярів пістолів купимо, пороху придбаємо, а ковалям ножі та шаблі замовимо.
— Діло говориш, пане отамане, — загула громада, — На таку справу нічого не жаль.
Тоді обізвався Коваленко:
— Пістолі, Микито, і порох — це так. За них, звісно, гроші платити потрібно. Але ножі та шаблі… Я сам їх замовлю ковалям. І не тільки ясногородським. Є серед них знайомі в мене і в Лісні, і в Новосілках, і в Самому Вишеві. Задарма зроблять. Ще й раді будуть…
— Не сумніваюся, Мартине, — погодився Швачка, — але ж для того залізо потрібне, а за так його ніхто не дасть. І дітям треба на кусень хліба заробити.
— Згода, отамане, — почулися голоси.
— От і добре, — сказав Микита. Він був задоволений підтримкою ватажан і говорив тепер якось піднесено і заразом по-діловому, як добрий господар: — А щоб не було недовіри в кого, де що ми діли і як розпорядилися грішми, раджу зробити нам так, як у січовому коші. Писаря оберімо і скарбника. Чи правильно я міркую, панове товариство? її: — Правильно, батьку отамане! — роздалися голоси.
— Ось щодо писаря, то в нас, окрім Івана Письменного, нікому бути. А скарбника… самі обирайте.
— А тут і вибирати нічого, — вийшов у коло Гарасько Варикаша, — Кращого за Мартина й не придумаєш.
— Отут, Варикашо, ти — їй же бо! — промаху не дав. Хоч раз, та гаразд! Хе-хе-е! — засміявся завжди похмурий і, як здавалося, завжди відлюдкуватий Самсон Копистка
— На тому й порішили, — Микита взяв торбу з грішми і передав Коваленку: — Підрахуй, Мартине, при всіх а ти, Іване, запиши.
Рада скінчилася, а ватажани все ще сиділи, спостерігали за писарем та скарбником, довго палили люльки і гомоніли поміж собою. Швачка тим часом обійшов дозорних, навідався й до тих, що пасли на лузі коней. Хлопці були на своїх місцях. Отаман повідав їм, що порішила рада. Всі його дружно підтримали. Тільки Сергій Нетреба, маленький чоловічок з тоненьким жіночим голосом, дрібненьким зморщеним обличчям і смолисто-чорною, давно не голеною борідкою, крякнув і ніби про себе сказав:
— Все правильно, пане отамане. Але ж і таке подумай… Троє дітей залишилося в мене… Жінка на ладан дише… Помочі їм нізвідки, — та й зам'явся: — Прости, отамане, коли що не так сказав.
— Од правди ніде не дінешся, товаришу. І це треба, — відповів, подумавши, Микита, — Завтра на раді поговоримо. У нашій чаті вас кілька таких. І про них подбаємо.
У пообідню пору хлопці, що їздили на звіди(71) принесли вісті: на дорогах, які ведуть із Бишева на Чорногородку, Ясногородку, Мостище і Новосілки, появилися роз'їзди надвірних козаків. Орудував ними бишівський губернатор Микола Підлуцький. Другий загін привів у Добковщину, а потім і в Лісню Хома Клюковський. Він зупинився в Осиковій корчмі. Микита Швачка вирішив підстерегти його і назавжди відбити бажання чинити наїзди, бо, видно, добрячий прочухан у Новосілках, який дали йому проїжджі запорожці літ п'ять тому, не пішов на користь домініканцеві. «Розбійник у сутані», як прозивали його би шівчани, наледве порятувався тоді, але замашок своїх не покинув. Микита Швачка був серед тих, які вигнали насильників із села, і тепер йому ще раз хотілося зустрітися з отим непосидющим лицарем хреста й шаблі. Зустрітися один на один. Тому він тут же звелів сідлати коней.