Осикова корчма стояла посеред лісу, де схрещувалися дороги з Ясногородки на Вишів і від Мостища на Мотижин. І хоч довкола шуміла темна діброва, у довгій присадкуватій будівлі з маленькими підсліпуватими віконцями було завжди людно, бо шлях ніколи не спав. А всім, хто їздив по ньому і вдень, і вночі, потрібні затишок, перепочинок і свіжа страва.
Швачка заздалегідь розділив свою ватагу й перекрив не тільки второвані дороги, а й лісові та польові стежки. Проте ні в корчмі, ні в жодній з будівель, що оточували її, ні в лісі — ніде домініканця виявити не вдалось. Микита кинувся до корчмаря.
— Куди заховав бишівського пріора? — насів на нього.
— Та що ви, пане отамане?! — поблід корчмар, — Я чесна людина, невже я став би зв'язуватися з такою негіддю? Був тут Клюковський. Та коли почув, як ви в Ясногородці економа провчили, відразу ж п'ятами накивав.
— Ну… що ж… Повіримо тобі, — після хвилинної мовчанки сказав отаман. — Тоді подай нам чогось поїсти.
Але не встигли ватажани сісти за стіл, як відчинилися двері й до корчми зайшов Коваленко, який стояв на чатах.
— Батьку отамане, — нахилився до Швачки, — Там Варикаша затримав бишівського надвірняка. А він хоче з тобою один на один говорити.
— Добре. Сідай до столу, а я поговорю з ним.
— Будь обережний, отамане. То може бути не тільки вивідця, а й убивця. Я б захистив тебе, адже козак при зброї.
— Спасибі, Мартине. Я теж не ликом шитий, — повільно підвівся і, не звертаючи ні на кого уваги, вийшов.
Обіч дороги, під велетенським гіллястим дубом, оточений п'ятьма гайдамаками, сидів на коні добре виразний при місячному освітленні кремезний вершник. Як тільки наблизився Швачка, надвірний козак заговорив:
— Накажи, пане отамане, відійти всім. Тобі одному говорити буду.
Микита кивнув головою — ватажани відступили. Вершник, тримаючись правою рукою за передню луку сідла, нахилився:
— Мене, пане отамане, сотник_,бишівської залоги прислав. Ленкевичі продають Антону Харлінському свої маєтки в Мостнщі і в Новосілках. Завтра наш пан збирається на оглядини їхати. Скоро, напевне, й гроші повезе. Не випусти, батьку, нашої кривавиці з їхніх рук. Коли Харлінський з грошима їхатиме, пан сотник знак тобі подасть. Шапкою ось так махне, — і він показав умовний сигнал. — Ми будемо боронити пана, але стрілятимемо не по вас.
— Добре, козаче. Тільки ж дивися не підведи. Ми зради нікому не прощаємо. А тепер їдь. Пропустіть його! — наказав гайдамакам.
Як тільки вершник поїхав, Швачка підняв своїх ватажан, і вони рушили в Куделю. До ранку групами залягли над шляхами, які вели з Бишева через Лісню до Мостища і Новосілок. За два дні Швачка переконався, що між Харлінським та власниками Новосілок і Мостища дійсно ведуться якісь переговори. Спочатку між селами й бишівським замком Харлінського в обидва боки промчали вістові, за ними поспішили економи, а вже опісля вирушили в дорогу Антон Харлінський і Ленкевичі.
— Пора, отамане, — кожного разу наполягав Мартин Коваленко, як тільки Микола Недозорець повідомляв, що під'їжджають верхівці. Та бишівський сотник умовного сигналу не подавав. Обидва Ленкевичі теж проїхали верхи і в легкому одязі.
— Навіщо? їдуть же впорожні. Якби назад, то, певне, гроші б везли.
Під вечір Ленкевичі поверталися назад — і знову лише в легкому вбранні й без торок позаду сідел.
— Б'юсь об заклад, отамане, що обвели нас шляхтичі навколо пальця, — почухав потилицю Варикаша.
— Брешуть, не обведуть, — промовив Микита і тут же наказав йому: — Клич товариство. У мене цікава задумка є.
Розділ XIX
ЗНОВУ РАЗОМ
Наступного дня під брамою панського двору в селі Новосілках зупинилася легенька бричка в супроводі шести надвірних козаків. Сторожа не відчиняла. Тоді з тієї брички вистрибнув хвацький хорунжий, підкрутив невеличкі вусики, збив набакир новеньку сиву шапку з пером і голосно гукнув:
— Гей, хто там за брамою? Відчиняйте! Я хорунжий Лісковський!
У невеличкій вежі над брамою відчинилися дверцята.
Виглянув сторож:
— Немає панів Ленкевичів.
— Як-то немає? Ти що верзеш?
— Спізнилися, пане хорунжий. Ще позавчора вони продали маєтки й відбули до Бишева, а відтіля — до Варшави.
— А біс би їх узяв, отих Ленкевичів! — вигукнув Швачка, наряджений хорунжим. — Розвертай, Іване, коней. До Бишева, братці!
Але ніде — ні в Бишеві, ні в Брусилові, ні в Коростишеві — нагнати Ленкевичів не вдалося. Карету з двома схрещеними шаблями й латинською літерою «Л» на дверцятах бачили то в одному місці, то в другому, а натрапити на неї гайдамаки, що й далі видавали себе за надвірних козаків, які нібито супроводять хорунжого Лісковського, не могли.
— Чи не час нам повертати назад, батьку? — починав турбуватися Іван Письменний. — Заїхали аж на Волинь.
Проте Микита продовжував пошуки, хоч небезпека потрапити в руки карателям, які ганялися за гайдамаками, що вже спалили не один панський двір на Волині, дедалі зростала.
Проїхали ще з півмилі, як оточили їх вершники з оголеними шаблями.
— Вилазьте, пане! — гукнув один з них, підскакуючи до карети. Швачка підхопився з сидіння, глянув на бородатого верхівця й зареготав:
— Ну й дива!
— Микита! — зіскочив той з коня, ухопив Швачку лівою рукою заднию, притягнув до себе, міцно поцілував. — А ми думали, що ще одного пана злапали,
— Єгор! — пізнав бороданя й Недозорець.
— Мо' й Журба тут? — оглянувся Швачка.
— Має от-от прибути.
— Як? То ви таки разом? А їхали ж…
— Разом, брате, разом, — радів Єгор. — Все літо разом… Бач… пощастило нам. Грошиків у панів чимало добули. От ми… й махнули до Львова, зброю замовили. Частину вже переправили до Холодного яру… А це решту веземо… Знадобиться нам твоя бричка. Сюди пістолів сот зо три заховаємо. А ти, Микито, чого тут об'явився?
Швачка в кількох словах розповів про Ленкевичів.
— З двома шаблями, кажеш? — перепитав Єгор. — Ми щойно бачили таку біля корчми. Не більше милі відсіль. Козаки обідають на хлопській половині, а два шляхтичі — на панській. Ми не схотіли їх чіпати. Подумали: що з них візьмеш?.. Голопузі якісь…
— Вони! — запевнив Варикаша. — Батьку отамане! Не гайся!
— Вперед, братці! — вигукнув Швачка.
Гайдамаки підлетіли до корчми тоді, коли надвірні козаки, що супроводжували Ленкевичів, добре Йідвипивши, затягнули пісню. Біля повітки стояла карета, а під навісом дружно мотали головами кілька пар коней. Степанов з ватажанами кинувся до хлопської половини, підпер кілками двері і взяв під приціл вікна. Швачка з Варикашею метнулися до панської карети, витягли звідти машталіра й лакея.
— Запрягайте коней! — наказав Швачка. — Швидше!
Ті мовчки виконали наказ.
— Сідай на козли — і ні слова! — сказав Микита машталіру. — А ти, — повернувся до лакея, — біжи в корчму й скажи панам, що на хлопській половині пораються гайдамаки; поки вони не спохватилися, де поділися пани, треба тікати. І ні слова більше! Зрозумів?
Лакей, злякано озираючись, побіг до корчми.
— Під'їжджай до ганку! — звелів Микита машталіру.
Не встигли вони порівнятися з ґанком, як із корчми вискочили шляхтичі Ленкевичі, підбігли до карети й прожогом кинулися всередину. Зачиняючи дверці, молодший вигукнув щосили:
— Паняй! Швидше!
Лише тоді, коли карета рушила з місця й шляхтичі почали зручніше всідатися, вони помітили, що супроти них сидять не козаки-охоронці, а двоє невідомих з пістолями в руках.
— Одне тільки слово — і ми стріляємо, — сказав Микита.
Від'їхавши з милю, Швачка велів машталіру зупинитися.
— Вилазьте, панове!
Старший з братів Ленкевичів зняв сидіння. Під ним стояв довгастий, покритий чорним лаком сундук.
— Сподіваюся, кошулі(72) ми можемо взяти? — запитально поглянув на Микиту.