— Кошулі можете, а гроші віддасте нам, — відповів Микита. — Відчиняйте своє сховище.
Старший Ленкевич крутнув ключем — віко піднялося.
Молодший торкнувся пальцями білосніжного полотна:
— Бачите: самі кошулі. І більше нічого.
— Кошулі — ваші, а гроші — наші, — спокійно мовив ЦІвачка й почав викидати сорочки. їх було десятків зо три. Під ними зажовтіло чисте, старанно вимите дно.
— І все, панове. Ніяких грошей ми не взяли з собою, — злорадно посміхнувся Ленкевич-старший. — Хіба що… ось двадцять злотих, які залишилися в пуляресі(73). Стільки ж і в брата.
Швачка спробував підняти сундук.
— Ого! Та його й з місця не рушиш, — сказав по хвилі.
— Ану, батьку, дозволь, — просунувся всередину карети Мартин Коваленко, узяв обома руками за ручки, прикріплені з обох боків сундука, потягнув його до себе.
— І справді нелегкий. Дивина та й годі: порожній, а такий важенний.
— З мореного дуба зроблений, — пояснив Ленкевич-старший, вилазячи з карети. — Залізом окутий.
Вилізли й Швачка з Варикашею.
— Та не тримай його так довго, — обізвався Варикаша. — Ще підвередишся. Кидай на землю.
— Зачекай, Гараську. Навіщо бити? Здається мені, що сундучок із секретом. Дай-но мені ножа, — відповів Мартин і став уважно оглядати дно. — Так і є.
Засунувши лезо у ледь помітну щілину, Коваленко злегка натиснув. Дно відсунулося. На землю посипалися злоті.
— Ого! — вигукнув Письменний. — Оце так кошулі!
— Тепер уже не тільки шаблі, списи й пістолети матимем, а гаківниці й гармати, — засяяв Степанов.
Десь далеко-далеко тричі закричав крук. Приклавши руку ковшиком до вуст, Єгор відповів йому тим же.
— Що це? — запитав Микита.
— Журба розшукує нас.
Незабаром вони всі були разом. Гайдамаки обнімали один одного, жартували, сміялися.
— Аз панами ж як? — згадав про Ленкевичів Варикаша.
— На суху гілляку їх!
Невдовзі гайдамаки почали збиратися в дорогу.
— На Київщину? — усміхнувся Письменний. — На побачення із Зубрицьким і Тишею-Биковським?
— Ні, друже, — відповів Журба. — До них завітає Савка Плиханенко, а ми — до Холодного яру. Треба всю зброю та гроші цілими привезти. Нас там чекають уже.
— А ти, Єгоре? — Письменний повернувся до Степанова.
— На Січ Запорізьку. Семена Драного треба розшукати.
— А навіщо він тобі? — здивувався Швачка.
— Один шляхтич гроші йому передав…
— Жартуєш, Єгоре, чи що? — засміявся Микита.
— Які там жарти? Того шляхтича й ти добре знаєш. А згадай-но, як бишівський пріор на Новосілки напад учинив, а ти з Семеном Драним та чумаками, що саме там зупинились, дали йому одкоша. Сам пріор мало у ваші руки не попав, та врятував його…
— Генріх Рожнятовський! — вигукнув Швачка.
— Правда, пріор тоді так віддячив Рожнятовському, що коли б не ви, то вже й світу білого не бачити б йому.
— Так де ж ти зустрів Рожнятовського?
— На Волині. Прикинулись ми чумаками, забрели в одну корчму, почали обідати. Коли це шляхтич, що сидів за сусіднім столом, — високий такий, кістлявий, — підходить до нас та й каже: «Даруйте, люди добрі. Почулося мені чи, може, й справді ви щойно згадали Бишів». Ну, думаю, влипли. А шляхтич той: «Не дивіться на мене так підозріло. Я без будь-яких лихих намірів. Бачте… жив я довго під Бишевом… У Підгаї…» — «Пан, очевидно, родич Харлінського?» — запитав я його. «Хай йому диявол родичем буде, а не я! — спалахнув шляхтич. — Він мене ледве на той світ не відправив… А потім… спалив мій хутір і вигнав з Бишівщини…» — «Так ви Генріх Рожнятовський?» — догадався я, згадавши розповідь Копиткевича в Чорногородці. Він підсів до нас, розповів про службу в пріора, про той напад на Новосілки, про Драного й про тебе, Микито. Довго ми говорили. Він цікавився, як ти живеш, що робиш… Ну… я про все розповів. А він: «Тоді в Новосілках я сказав Драному: «Я ваш вічний боржник, пане». Недавно померла моя тітка, і я став спадкоємцем її маєтку. Думаю, що настав час розрахуватися з Драним. З вашої розповіді зрозумів, що йому якраз потрібні гроші. Багато дати не можу, а тисяч зо дві злотих таки знайду…» Я почав відмовлятися, та куди там! І слухати не став.
— Ну, що ж… Як на Січ — то й на Січ, — обізвався Письменний.
Розділ І
НАЗУСТРІЧ ВОЛІ
1768 рік починався віхолами й морозами. Заносило дороги й стежки, вулиці й провулки. Долаючи замети, збиралися сусіди, гомоніли:
— Ну й снігу накидало! Ще ніколи такого не було.
— Що не було, то не було. Ніхто такого не пам'ятає.
— Не перед добром це, людоньки.
— Чому ж? Снігу багато — урожай гарний буде.
— Та ж так. Сніг — на урожай. Але ж… хоч і вродить, то… поки панське впораєш, своє осиплеться.
— А це ще побачимо. Поки зерно достигне, то ні одного пана у нас не лишиться.
— Це тобі сорока таку звістку принесла?
— Сорока не сорока, а люди говорять. Позавчора був у млині. Там ясногородці розповідали, що до них запорожець один заїжджав. Так він прямо казав: готуйтеся, люди добрі. Списи робіть, ціпи оковуйте, коси розрівнюйте.
— Ти ба!
— Ось тобі й ба! Каже: весною панів, риндарів і лихварів колошкати будемо.
Та ось відшуміли віхоли, відлютували морози — й пругкокрилі вітри з Причорномор'я принесли відлигу, а там і; тепло. Зійшли сніги, скресли ріки, ожили степи, ліси й переліски, стали покриватися буйним зелом і розмаїтим цвітом, виповнюватися щебетом велемовного птаства.
І знову захвилювалися, зашуміли, загомоніли селяни, міщани й козаки:
— Чули? У Варшаві сейм відбувся.
— Ну й що? Нам він ні до чого.
— Чому ж? Православних у правах з католиками зрівняли!
— То й що? Пани в Барі вже федерацію створили.
— Яку? Проти кого?
— Проти хлопів. Не хочуть, щоб ми були рівними з католиками. Сеймове рішення потоптали.
— Військо зібрали. Села палять, людей катують, церкви руйнують.
__ А король де? Хіба він приборкати їх не може?
— Він теж такий, як вони. Ворон ворону ока не виклює.
— Старих і малих не минають. Усіх карають. Вуха відрізують, ноги відрубують, убивають.
— Треба нам підійматися! Маємо чим боронитися. А списів не хватить, то коси, вила й сокири візьмемо.
— Ми з рогачами підемо, — обзивалися жінки.
Десь весною, коли вже люди почали орати, на курних шляхах, глухих путівцях і ледь помітних стежках заманячіли старці, заголосили, загугнявили:
— Подайте хлібця шматочок. Згляньтеся на калік нещасних.
І, ховаючи кусні в торби й щиро дякуючи, додавали:
— Час настав! Відкривайте тайники, беріть зброю до рук, бийте панів і їхніх посіпак.
На сільських майданах задзвеніли кобзи, заспівали кобзарі:
Кинулися посполиті травити посіви, рубати панські ліси, палити садиби своїх визискувачів. Сотні знедолених потягнулися на південь, на Черкащину, до Холодного яру, де Максим Залізняк збирав гайдамацькі ватаги для загального виступу проти панів та їхніх спільників.
Розділ II
ДО ЗБРОЇ!
Правічний ліс, що покривав Холодний яр і оточував звідусюди Мотронинський монастир, неспокійно шумів. Той шум зринав у темно-зелених кронах столітніх дубів, що, плавно погойдуючись на вітрі, торкалися один одного тисячами гілок. Він уже давно зливався з гамором, породженим метушливим велелюддям. Сотні селян, козаків і міщан з усіх кінців України зібралися сюди. Вони розповідали один одному, що привело їх до яру, питали запорожців, коли розпочнеться похід проти панів, хто такий Максим Залізняк, чи правда, що цариця прислала Золоту грамоту(74) в якій велить бити всіх панів підряд.