Выбрать главу

То тут, то там у наспіх зрихтованих майстернях ковалі кували зброю, кравці лагодили одяг, шевці — взуття, стельмахи — вози. Тут же у великих казанах готували страву, пекли хліб, сушили рибу й сухарі.

Ті, хто не тримав ще зброї в руках, училися нею володіти. Бувалі запорізькі козаки знайомили повстанців із таємницями військового ремества: вчили долати рови, наповнені водою, видиратися на стрімкі мури, розбивати куті брами.

Коли зібралися всі ватажки гайдамацьких чат, відбулася рада, на якій полковником повстанського війська було обрано Максима Залізняка. Отаманами повсталого народу стали Микита Швачка, Семен Неживий, Андрій Журба, Іван Бондаренко, Павло Таран, Савка Плиханенко, Семен Шило, Максим Максимов, Сава Позіхайло, Остап Лепеха.

26 травня гайдамацькі загони рушили в похід. Максим Залізняк попрямував на Медведівку. Як тільки повстанці наблизилися до містечка, на дзвіниці плавно, протяжно й велично загули дзвони, а з-над Тясмину жухнув у небо величезний сніп ненаситного полум'я — медведівці запалили будівлі поміщицького маєтку.

— Глянь, Микито, — засяяло радісною усмішкою суворе довгасте обличчя Максима, — як нас мої земляки вітають.

— Сьогодні, друже, по всій Україні такі вогнища запалали. Повсюди селяни вітають наш виступ. Кобзарі й старці вже встигли дістатися у всі кінці Правобережжя і підняли знедолений люд на ноги.

Ледве Швачка встиг договорити, як до Залізняка підлетів на змиленому коні дозорець.

— Біда, батьку. Трьох наших дозорців у Жаботині страчено.

— Що? — спаленів Залізняк, — Хто скарав?

— Конфедерати, батьку. Три дні тому вони в Жаботин увірвалися. Хапали всіх, хто не встиг до лісу втекти. Одних — на палю, других — на плаху, третіх — на шибеницю. Катували і вдень і вночі. Дітей навіть не жаліли. Ну й… наші хлопці до їхніх рук потрапили…

Максим зняв шапку:

— Вічна їм пам'ять!

Гайдамаки стримали коней, мовчки схилили голови.

— Братці! — здибив вороного коня Максим Залізняк. — За сльози, за кров, за тих, хто загинув, — смерть катам!

— Смерть! — озвалися сотні голосів.

— За мною! — рвонув із піхов шаблю полковник.

Загуло доокілля. Розгорнувшись півколом, гайдамаки

помчали на Жаботин. Були вже за півмилі від містечка, як відчинилася брама і їм назустріч виїхали надвірні козаки на чолі з сотником Мартином Білугою. Максим Залізняк перший стримав коня, приклав праву руку дашком до лоба.

— Вони схилили до землі свої значки! Друзі! Козаки жаботинської надвірної хоругви переходять на наш бік! Слава їм!

— Слава! Слава! Слава!

Зупинили коней і жаботинці. Кремезний Білуга зіскочив на землю, торкнувся запорошеного споришу смушевою шапкою:

— Просимо, славне лицарство!

— Просимо! — хором озвалися надвірні козаки.

За хвилину гайдамаки й жаботинські козаки дружньо обнімали одні одних. Залізняк, міцно пригорнувши Білугу, мовив:.

— Тепер конфедерати хай начуваються. Ми покажемо їм, де раки зимують. Знатимуть, як знущатися над беззахисним людом!

Отамани, що зупинилися за кілька кроків від Залізняка й чекали, коли він випустить з обіймів сотника, враз обернулися. Швачка кинувся до Залізняка:

— Батьку полковнику! Конфедерати!

— До зброї, друзі! — крикнув Залізняк, вискакуючи на коня.

— До зброї, козаки! — гукнув Білуга.

Конфедерати хотіли непоміченими проскочити з жаботинського замку до лісу, але не встигли здолати й половини шляху, як їх настигла нестримна лавина гайдамаків. Лише десятьом із п'ятдесяти карателів, що мали найпрудкіших коней, вдалося врятуватися, всі інші лишилися на жаботинському полі.

Зайнявши Жаботин, повстанці розправилися з жаботинським губернатором Стемпковським, всіма панами й орендарями, які не встигли втекти, зруйнували будинки багатіїв. Наступного дня вони забрали замкові гармати й рушили на Черкаси.

Ряди гайдамаків швидко зростали. Як писав сучасник, до козаків зразу ж «багато українських людей, як холостих, так і одружених, залишивши дружин, дітей і домівки свої, почали присовокуплятися». Серед них були «винокури, броварники, майданники… бурлаки й бродяги». Сюди поспішали селяни і міщани з Лівобережжя. До повстанців приєднувалися козаки надвірних магнатських хоругв. Разом з українськими посполитими селяни-втікачі з Росії, Білорусії, Молдавії, Польщі громили панські садиби. В гайдамацькі чати вливалися росіяни, білоруси, поляки, волохи, що жили на Правобережжі. Траплялися навіть татари.

Звістка про вихід гайдамаків з Холодного яру швидко поширилася по всій Україні. її несли посланці Максима Залізняка. Вони повсюди читали листи, складені повстанцями, а коли добиралися до Польщі, діставали відозву до селян-поляків й оголошували її всім, хто паленів ненавистю до хижого панства.

Нові й нові чати поспішали на допомогу Залізнякові. Поступово повстання охопило всю Правобережну Україну. Поміщики та орендарі, рятуючи своє життя, ховалися за стінами добре укріплених замків або тікали на землі Корони: Містечко за містечком, село за селом переходило до рук повстанців. Колії здобули Черкаси, Смілу, Корсунь, Богуслав.

Розділ ІІІ

ЧАС НАСТАВ

На другий день після того як гайдамаки взяли Богуслав, Максим Залізняк покликав до себе Микиту Швачку й Семена Неживого.

— Сідайте, друзі. Поговорити треба, — почав полковник повстанського війська. — Здається, все йде гаразд. Принаймні так, як задумали. Кожного дня до нас плавом пливуть козаки, селяни, міщани. З Гетьманщини цілими ватагами прибувають. Настав час розпалювати вогнище по всіх кінцях багатостраждальної України. Іван Бондаренко на Поліссі діятиме, Павло Таран піде на Ставище й Тетіїв. Пора й вам у дорогу. Поки що вирушайте разом. Ще раз пройдетесь по Чигиринщині. У подніпровські містечка й села заглянете. А там, у Каневі чи десь в іншому місці, самі дивіться, де зручніше, розділитеся. Микита на Фастівщину піде, а ти, Семене, зостанешся на Подніпров'ї. Всі шляхетські кубла перевірте. Громіть панів, де здибаєте. Коли візьмете, Микито, Фастів, до Бондаренка гінців відрядиш. Дізнаєшся, як він діє. Мене повідомиш. Поблизу Білої Церкви Журба й Савка Плиханенко повстанців збирають. З ними зв'язок тримай, а також із Павлом Тараном. А Семен з Максимовим, Лепехою, Позіхайлом нехай спілкується. От ніби й усе, що мав сказати вам.

— А тебе, батьку, де шукати? — поцікавився Неживий.

— На Умань піду. Туди чималенько шляхти збіглося. Думаю вдарити на неї, поки з силами не зібралася. Нехай повсюди горить земля під ногами шляхти. Нехай осоружне панство ніде не знає спокою, аж поки не сконає все.

— По скільки чоловік нам узяти, батьку? — запитав Микита.

— По десятку, не більше, друзі. Бачите, хоч нас і чимало, одначе розпорошуватися необачно. Умань брати — не насіння лузати. Кожна людина дорога буде. А до вас ще стільки селян пристане, що ціле військо матимете. Аби тільки лад зуміли дати.

— Та якось уже зуміємо, батьку, — запевнив Швачка.

— На це найбільше зважайте. Не забувайте, що сніп без перевесла — солома, що дружній череді і вовк не страшний.

— Твоя правда, Максиме, — підтримав Залізняка Неживий.

— І я з тобою згоден, — промовив Швачка, — Вояків у кожному селі знайдемо. А запорожців десятниками поставимо.

— Добре міркуєш, — мовив Максим. — Не тільки десятниками, а й сотниками доведеться ставити. Багато, вельми багато посполитих у наші лави проситься. Панів до мене не посилайте. Самі давайте раду. Судіть усім миром. Хай знають, як дерти шкуру з нашого брата. В дорогу, друзі! Хай доля вас не цурається і добрі люди помагають.