Рiки виходять з берегiв

За день Микита Швачка й Семен Неживий покинули Богуслав. З Микитою поїхав Єгор Степанов, Микола Недозорець, Іван Письменний та Ян Байрацький.

Була погідна, сонячна днина. Відцвітали запізнілі яблуні, тихо ронили на землю рожеві пелюстки. Люди, що поралися на городах, перехилялися через тини, кланялися вершникам, зичили щасливої дороги. На полях не було ні душі. В залитім сонячним сяйвом безмов'ї весело гралися з вітерцем, геть захмелілим од весняного буйноцвіття, поодинокі придорожні верби. Поля переходили в балки, увінчані чагарниками. Ген-ген, за дальніми горбами, у сивому серпанку губилися ліси. Минаючи степові озера і крутолобі лисі пагорби, злегка в'юнилася аж до крайнеба широка дорога. По ній сновигали граки, ліниво злітали й важко мостилися на деревах.

— Заспівати б, чи що? — озвався Швачка до Неживого.

— А чому б і ні? — згодився той. — Заспівуй, пане-брате.

Микита збив на потилицю шапку, поправив шаблю, кашлянув і весело підморгнув повстанцям, що їхали позаду:

— Ударимо, хлопці, лихом об землю?

— Ударимо, батьку! — відповіли ті.

Розлилися круті бережки, гей, гей, по роздоллі,
пожурились славні козаченьки, гей, гей, у неволі, —

почав хвацько Микита.

Гайдамаки підхопили:

Гей ви, хлопці, ви, добрі молодці, гей, гей, не журіться,
посідлайте коні воронії, гей, гей, садовіться!
Пісня линула над принишклими полями весняною повінню:
Та поїдем у чистеє поле, гей, гей, у Варшаву,
та наберем червоной китайки, гей, гей, та на славу!
Гей, щоб наша червона китайка, гей, гей, не злиняла
та щоб наша козацькая слава, гей, гей, не пропала!
Гей, щоб наша червона китайка, гей, гей, червоніла,
а щоб наша козацькая слава, гей, гей, не змарніла!

Під'їжджаючи до Тептіївки, побачили, як хтось поспішає назустріч. Стихли. Невідомий наблизився. Зняв шапку, притулив до грудей руку:

— День добрий, лицарі славні! — і низько-низько вклонився.

Неживий виїхав наперед.

— Батьку отамане! Біда. Новицький канівських козаків до в'язниці кинув. Нахваляється всіх перерізати. Одного з них, кажуть, уже й доконав.

— Чекай, чекай, чоловіче добрий, — зупинив його Неживий. — Не поспішай. По порядку розповідай. Хто ти? Звідки?

— З Канева, батьку отамане. Данилом Верхогляденком зовусь. Уся громада канівська просить…

— Не спіши, голубе. Товком кажи, що там у вас трапилося. Тоді вже про громаду будеш.

— Гаразд, батьку. Як по порядку, то й по порядку. Ото як стало відомо, що ви Жаботин здобули, Новицький так перелякався, що три дні з дому не виходив. А потім оговтався. Облічив свої сили та й побачив: жовнірів малувато. Не втримають вони замок. А козаки? їх чималенько, та хіба ж стануть вони проти своїх одновірців? От і рішив він уніатами їх поробити. Покликав до себе Леська Сала, Олексу Галушку, Івана Пійка та Івана Сікана. «Приймайте унію», — каже їм. А вони: «Звиняйте, пане, але ми батьківської віри цуратися не будемо». Розлютився Новицький. Наказав їх у темницю кинути. «Не одумаєтесь, — кричав, — на палі посаджу!» Переночували вони там. Кличе їх уранці губернатор до себе знову. «Тепер перейдете в уніатство?» — питає. «Ні, — кажуть отамани. — В якій вірі родилися, в тій і помремо. Перевертнями не будемо». Ще більше розпалився Новицький. Знову їх у в'язницю запер, наказав їсти не давати. Сидять вони день, сидять другий, а на третій самі губернатора кличуть. «Муч нас, не муч, пане, — кажуть, — однак по-твоєму Не буде. Чув? Гайдамаки вже до Корсуня дійшли. Скоро і в нас будуть». Мов опечений, вискочив губернатор од них. Козаків зібрав. «Даю вам день на роздуми, — сказав. — Не приймете унію, всіх порішу». А вони мовби води в роти понабирали. Сьогодні вранці він знову до них. А козаки — ні пари з уст. Тицьнув Новицький пальцем у груди першого козака і тут же велів повісити.

— Ах, душогуб же клятий! — вигукнув Швачка.

— Веди, батьку! — оточили козаки Неживого.

— Спіши, батьку отамане, — протягнув до нього руки Верхогляденко, — Не дай людям погибати. Захисти.

— Веди, батьку, на Канів!

— Стійте, хлопці! Старі люди кажуть: поспішиш — людей насмішиш. Усе це так. А от… бумага у тебе є, голубе?

— Яка бумага? — здивувався Верхогляденко.

— Як це — яка? Бумага від громади. Звідки ж ми знаємо, хто тебе сюди направив? Чи громада, а чи Новицький підіслав, щоб нас у пастку заманити?

— Ай справді, — озвався якийсь козак.

— Бачте, хлопці, — Семен повернувся до гайдамаків, — всіляко теперечки може бути. Коли той Новицький такий головоріз, то хіба не може він удатися ще до більшої підлості?

— Та як же це, людоньки добрі, — закліпав рудуватими повіками Верхогляденко. — Ви не вірите?

— Вірити ми віримо, — вів своє Неживий. — Але, чоловіче, подумай, що з того вийде, коли кожен стрічний почне зазивати нас до себе?

— Семене, хіба ж такі в оману вводять? Видно, що цей чоловік від душі говорить, — обізвався Швачка.

— Видно то видно, Микито, однак ми не знаємо ні його, ні тих, що послали його.

Усі замовкли. Данило дивився то на Неживого, то на Швачку, безпорадно розводив руками.

— Клянуся вам, добродії ласкаві, що від громади канівської мене послано.

— Клятва клятвою, а діло ділом, — стояв на своєму Неживий. — До Мошнів ми прямуємо. Приїдемо туди, розпитаємо в людей. А там… побачимо…

Ще раз обернувся до повстанців:

— Верхогляденку — коня! Поїхали, братове!

Данило важко зітхнув, безнадійно махнув рукою, скочив на коня, помчав попереду не оглядаючись.

Гайдамаки їхали мовчки. Швачка теж опустив голову. Його розбирало зло. Не міг зрозуміти, чому Семен такий недовірливий? Хай би під'їхав шляхтич чи надвірняк. А то ж посполитий. По руках видно. По мові. А він… бумагу… Та хто про неї думав, коли таке лихо неждано-негадано на голову звалилося? «Приїдемо до Мошнів, побачимо…» А в Каневі, може, людям голови вже стинають. На палях мучать. Ех…

— Та не зітхай, Микито, — ніби вгадавши його думки, промовив Неживий. — До Мошнів рукою подати. А там — на Канів пряма дорога. Не забувай, що й від батька Максима наказа маемо.

Микита не відповів, проте від серця трохи відлягло. Зрозумів, що й Неживому не байдужа доля канівських козаків,

У Мошнах, на вигоні, побачили цілий гурт людей. Неживий перший під'їхав до них, зупинився. До нього наблизилась решта гайдамаків.

— Співай, батьку, далі, — озвався селянин, що затулив було старезного кобзаря, — це свої.

Кобзар вдарив по струнах, глухим голосом заспівав:

Ох, і взяли, взяли пана Лебеденка
На три списи вгору
Та вдарили пана Лебеденка
Об сухий пень головою.
Ох, і оце тобі, пане Лебеденку,
За твою хорошу вроду.
Щоб не топив нас, гайдамаків,
У холодну воду.

Гайдамаки Неживого дослухали пісню до кінця, загомоніли:

— Так буде всім панам!

— Жодного не помилуєм!

— Хто це? — насторожився кобзар.

— Гайдамаки, батьку.

— Гайдамаки? — перепитав старий. — Добре. Дуже добре. А хто ж, — повернувся до гайдамаків, — межи вами, люди добрі, старший?

— Я, батьку, Семен Неживий.

— Неживий кажеш? Що ж… хай щастить тобі, сину, панів, яких зустрінеш, неживими поробити… А зараз не гайся, спіши до Канева. Козаків канівських, що не захотіли панам служити, визволити треба. Хіба тобі ніхто ще не розповів, що там діється?

— Розповідав нам канівський житель Верхогляденко, батьку. А ми вірили й не вірили… Перевірити хотіли… Час же такий…